Григорий Гребнев – Втрачений скарб. Інший світ (страница 12)

Стрілецький підійшов до полиці і взяв товсту книгу:

— Ну ось професор Сергій Бєлокуров, відомий бібліофіл!.. Це його книга «До історії духовної освіти в Московській державі XVI–XVII століття», тире, «Церковні або світські книги були в бібліотеці московських царів XVI століття», знак запитання…[3] Назва недорікувата, але не в ній суть… Та от цей розумник — професор не полінувався, перерив усю літературу, що стосувалася бібліотеки Івана Грозного, і «довів», що ніякої бібліотеки у того не було, що Зоя-Софія нічого з собою не привезла і що всі докази існування культурної скарбниці російського народу — це або марення божевільних, або фальсифікація історії…

Тася уже з обуренням дивилася на книжку Бєлокурова. Їй так сподобалася загадкова історія бібліотеки Грозного, що кожного, хто розвінчував цю чудесну таємницю, вона вже вважала своїм ворогом.

А Волошин узяв у руки книжку Бєлокурова і став уважно перегортати її:

— Цікаво! Треба почитати, Настусю!..

— А я читати її не буду! — сердито сказала Тася.

— Правильно, Тасенько! — вигукнув Стрілецький. — Це жовчний реакційний писака, що не любить російського народу… Ви, юначе, краще оце почитайте! — Стрілецький вказав на іншу старовинну книгу, — це один із збірників літописів Троїцько-Сергіївської лаври… — Він швидко розгорнув книжку на потрібній йому сторінці. — Ось: «При державе великого князя Василия Ивановича…» Це батько Грозного, «…повелением его прислан из грек монах Максим… Бе же сей Максим Грек велми хитр еллинскому, римскому и словенскому писанню. На Москве егда же узре у великого князя в царской книгохранительнице книг много и удивися и поведа великому князю, яко ни в греческой земле, ни где он толико множество книг не сподобился видети…»[4]

Стрілецький відклав книгу. Його погляд горів, далебі так яскраво, як вогнище, на якому палили протопопа Аввакума.

— Так гласить древній рукопис. А професор Бєлокуров покопався в писаннях Максима Грека і з кислим виглядом оголосив: «Еге ж, справді, перекладав для великого князя якісь книжечки, а фактичної довідки з питання про бібілотеку не подав…»

Тася щиро обурилась.

— Не розумію! Чому наші видавництва випустили таку нісенітницю!..

Волошин підсунув їй книжку Белокурова і, єхидно посміхаючись, показав на рік видання: «1899»…

Тася почервоніла і ледве не шпурнула в нього ненависну книжку.

— Але у фальсифікатори попав не тільки стародавній літописець, а й професор Юр’євського університету Дабєлов. У 1820 році в місті Пернові він випадково знайшов частину списку бібліотеки Грозного. Цей список, за свідченням лівонця Нієнштедта, склав пастор Веттерман у Москві в шістнадцятому столітті… Але професор Бєлокуров без жодних доказів оголосив цей список підробкою…[5]

Голос Стрілецького дзвенів, Тася дивилася на старенького з захопленням. Вона відчувала, що вже любить його, як рідного батька… Навіть спокійний, урівноважений Волошин замилувався гнівним і пристрасним обличчям Стрілецького.

«Хороший дідок!.. Сурикова б сюди або Рєпіна», — подумав він.

— Хто ж, у такому разі, фальсифікатор, друзі мої? — запитав Стрілецький. — Бєлокуров помер… Мертві сорому не мають… Але його вишкребки зосталися. Хто вони? Сліпі кроти або жаби, байдужі до всього істинного. Вони мене божевільним оголосили… Вони цькують мене… Але не в цьому справа… Пробачте, я відхилився…

Стрілецький підійшов до письмового стола, підняв якийсь пожовклий зошит і сказав урочисто:

— Ось неповна копія перновського списку книг і згортків, які входили до бібліотеки Грозного. Ось тут значиться антологія візантійської поезії «Кіклос», складена в п’ятому столітті Агафієм, юристом і поетом. Це та сама пергаментна книга, яку ви врятували на Кузнецькому мосту. А проти неї стоїть помітка: «подарована…» і далі нерозбірливе слово. Чи то цю книгу хтось подарував Грозному, чи то він комусь її подарував, і таким чином вона дійшла до нас… — Стрілецький узяв зі стола древню пергаментну книгу і підніс її до Тасі і Волошина. — Тепер ви розумієте, друзі мої, чому я так схвилювався, коли від слідчого на експертизу до мене потрапила ця книга?

Тася і Волошин дивились на старого професора широко відкритими очима.

— Нам треба будь-що знайти бабусю, яка приносила в букіністичний магазин антологію Агафія, — роздільно і чітко, як присягу, промовив Стрілецький. — Що ви знаєте про неї?

— Нічого… — відповів молодий бригадмілець.

— Нічого… — підтвердила і Тася.

— Як же все-таки її можна знайти? — з надією поглядаючи то на Тасю, то на Волошина, запитав Стрілецький.

— Оголошення в газеті? — непевно запропонувала Тася.

— Ні! — рішуче заперечив Волошин. — Такі бабусі не читають оголошень… — Він встав. — Ми подумаємо, професоре…

Стрілецький провів їх до виходу. Прощаючись, він сказав:

— Ви обоє комсомольці, і тому я дуже на вас розраховую… — Голос його затремтів. — Я сорок років шукаю цю бібліотеку, до мене її шукало багато російських учених. Пам’ятайте це, друзі мої…

Вони мовчки вийшли з високого будинку на тиху Волхонку. Волошин взяв Тасю під руку; не змовляючись, вони, глибоко замислені, минули огорожу кремлівського скверу і тихо, не поспішаючи пішли уздовж могутніх стін древньої російської твердині…

Високо в темному небі ширяла вогненна кремлівська зоря. Як маленькі круглі місяці, висіли в сквері ліхтарі.

Тася й Волошин сіли на лаві коло великих квіткових ваз.

Од гроту біля Кремлівської стіни, де веселилась і грала молодь, долинали гучні голоси, а з другого боку, коло Манежу, тихо шелестіли шини тролейбусів та машин.

Першою заговорила Тася:

— Подумати тільки! Отут, десь у землі, під Кремлем, сотні років зберігаються величезні цінності людської культури, а знайти їх ніхто досі не міг… І раптом Кузнецький міст, якась бабуся з кошиком, візантійська книга, і ми з вами уже залучені до розгадки цієї дивовижної таємниці…

— Так! Це історія, яку могли б перетворити в чудовий роман Вальтер Скотт, Стівенсон, Хаггард… — задумливо промовив молодий бригадмілець. Зненацька він весело засміявся: — А здорово все-таки професор вишпетив цього… Бєлокурова. Прямо каменя на камені не залишив. Та й у вас був такий вигляд… Бєлокуров не пошкодував би, що лежить у могилі.

Тася суворо подивилася на нього:

— У вас веселий настрій.

Він посміхнувся:

— А чого мені журитися?

— А хоча б того, що ви бригадмілець і якого-небудь дрібного злодюжку одразу ж умієте привести у відділення, а от бабусю з кошиком знайти навряд чи зможете, навіть якщо сьогодні вночі перечитаєте всього Конан Дойля або Честерстона.

— А ви, я бачу, дівчина з характером.

— Авжеж! І тому я думаю тільки про одне: як допомогти професорові Стрілецькому знайти бабусю. А ви думаєте про якогось Бєлокурова.

— Гаразд, не будемо сваритися… — примирливо сказав Волошин. — Я завтра ж подам рапорт начальникові відділення і попрошу, щоб він побував в Управлінні міліції і привів у рух всіх дільничних уповноважених і навіть двірників.

— Робіть що хочете, а бабку треба знайти.

— Постараємось! — весело сказав Волошин, явно милуючись її палаючими очима і обличчям, що погарнішало від хвилювання.

— Чого ви так пильно дивитесь на мене? — зніяковівши, спитала Тася.

— Так собі, нічого… царівно Настусю, — повільно сказав він з посмішкою.

— А ви Іванко-дурник! — сердито відповіла Тася, але відразу ж засміялась і взяла його за руку. — Ходімо!

Вони дружно пішли до виходу по алеї нічного кремлівського скверу.

Екслібрис княгині Бєльської

Тася сиділа за письмовим столом, глибоко замислившись. Усе, що вона вчора дізналась од Стрілецького, не давало їй спокою. Вночі їй снилася царівна Зоя, струнка, натхненна дівчина з російських казок, що ніби зійшла з лакованої палехської шкатулки. Вранці Тася довго розглядала на кольоровій репродукції нестямне, божевільне обличчя Грозного, що притискав до грудей забризканого кров’ю помираючого сина… Тася була вразливою дівчиною. Таємничий склеп з стародавніми книгами поставав перед її очима так виразно, що треба було чимало зусиль, щоб вернутись до повсякденного життя.

Зараз вона сиділа за письмовим столом у маленькому батьківському кабінеті в цілковитій тиші, одна в усій квартирі, і напружено згадувала все, що стосувалося зникнення бабусі та її книг… Нехай пригадує! А ми тим часом придивимося до неї, бо автор певен, що тепер Тася вже ніколи не позбудеться палкого бажання знайти таємничу бібліотеку царівни Зої та її великого внука…

Що можна сказати про зовнішність цієї дівчини? Або дуже мало, або дуже багато. Тася не була красунею, та не була й негарною. Описувати таких дівчат важко, але спробувати в даному випадку варто… Її обличчя? Трохи вилицювате, з слабким рум’янцем. Тонкий ніс (без жодних слідів «милої кирпи»), мабуть, навіть занадто правильної форми. Невеликі очі, сірі з голубиною. Вії не довгі, але «врозліт» — стрілками. Чіткі біля перенісся брови поступово розпливаються в рідкий пушок (цілком можливо, що саме малюнок брів і відбиває її характер). Губи… При уважному погляді Тасині губи могли здатися надто тонкими, причому верхня була чітко окреслена, а нижня — слабо. Темно-каштанове волосся майже недбало зачесане назад. Сухуваті руки з довгими пальцями — «енергійні руки». Тонкі, але міцні ноги. Тоненька виточена постать. Скромне плаття. Низка коралів на шиї. От і все… Пройдеш і не помітиш.