Грегори Робертс – Тінь гори (страница 66)
— Знаєш, Ліне,— мовив Вікрам.— Раніше ти був класним хлопцем,
Я подумав про те, як бояться його батьки і як їм доводиться ховати цінні речі, але промовчав.
— Ми всі чужинці в Бомбеї, еге ж? — сказала Кавіта.— Я...
Вікрам її знову перебив, хапаючи Дідьє за руку.
— Можемо з’ясувати це зараз?
Дідьє був шокований. Він ніколи не займався бізнесом у «Леопольді», але витягнув з кишені приготовлену пачку грошей і віддав її Вікраму. Мій гоноровий друг хапнув гроші й підскочив, мало не перекинувши стільця. Театр Одного Актора притримав його стільця і теж підвівся. Біллі Башу наслідував їхній приклад.
— Ну... мені... мені пора,— заявив Вікрам, задкуючи й уникаючи мого погляду.
Біллі Башу помахав на прощання і пішов за ними. Театр Одного Актора похитав головою, граючись зв’язкою богів, які висіли у нього на шиї.
— Театр одного актора,— сказав я.
— Театр одного актора,— повторив він і попростував за іншими.
— Що таке, друже? — ніжно запитав Дідьє.
— Я теж даю Вікраму гроші. Але завжди питаю себе, чи купую цим дозу, яка його вб’є.
— Вона також може виявитися його порятунком,— тихо зауважив Дідьє.— Вікрам хворий, Ліне. Але бути
Я глянув на інших і приєднався до гри.
— А як щодо тебе, Кавіто? — поцікавивсь я.— Який твій улюблений злочин?
— Хіть,— заявила вона.
— Хіть — це гріх,— уточнив я.— А не злочин.
— Я так їй і сказав,— додав Навін.
— Це
Дівія почала безконтрольно хихотіти, заразивши сміхом увесь стіл.
— А ти що скажеш, Дідьє?
— Лжесвідчення, звісно ж,— вирішив він.
— Чи можна в це повірити? — запитав я.
— Присягаєшся? — доповнив Навін.
— Я обираю цей злочин,— провадив Дідьє,— бо лише брехня врятує світ від вічного нещастя.
— А хіба чесність — це не неписана правда? — насміхався Навін.
— Ні, ні! Чесність — це альтернативна правда. На світі немає нічого більш руйнівного для правди чи лютого для інтелекту, ніж людина, яка наполягає на тому, щоб бути повністю і цілком чесною.
— Абсолютно з тобою згодна,— погодилася Дівія, піднімаючи келиха для тосту.— Коли кортить чесності, я записуюся до лікаря.
Дідьє пом’якшав від такого заохочення.
— До тебе підкрадаються і шепочуть:
— Чесно, Дідьє! — знущалася Кавіта.
— Кавіто, ти єдина бачиш мудрість у моїх словах. Журналісти, адвокати, політики — це люди, чиї професії передбачають відсутність цілковитої правди. Якби вони були абсолютно чесні й розкривали всі секрети, то наша цивілізація розвалилась би за місяць. День за днем, напій за напоєм, програма за програмою — це брехня дозволяє нам рухатись уперед, а не правда.
— Люблю тебе, Дідьє! — крикнула Дівія.— Ти мій герой!
— Я б хотів тобі повірити, Дідьє,— з серйозним обличчям зауважив Навін.— Але неправдиві свідчення можуть підірвати твій авторитет, знаєш?
— Лжесвідчення — це бути чесним зі своїм серцем,— відповів Дідьє.
— То чесність — це хороша штука,— підмітила Кавіта, тицяючи пальцем на серце Дідьє.
— На жаль, навіть Дідьє не сталевий,— зітхнув Дідьє.— Я просто герой у питаннях брехні. От запитайте у поліцейських Південного Бомбея. Але, зрештою, я лише людина і мас до часу впадаю у страхітливі акти чесності. Зараз я кажу правду, і мені соромно в цьому зізнаватися, тож раджу вам брехати якомога частіше, поки не навчитеся робити це з повною переконливістю.
— Ти обожнюєш правду,— зауважила Кавіта.— А от чесність ненавидиш.
— Маєш рацію,— погодився Дідьє.— Повір, якщо розповісти комусь усю правду, то він захоче відплатити за це насильством.
Група розділилася на кілька частин. Дідьє погоджувався з Кавітою, а Навін сперечався з Дівією. Я ж заговорив до молодої жінки, яка сиділа поруч.
— Ми ще не знайомі. Я — Лін.
— Я знаю,— сором’язливо відповіла вона.— Я — Суніта. Подруга Кавіти. Ну, взагалі-то, я її колега — молодий журналіст.
— Ну і як тобі цей світ?
— Чудовий. У плані, що це просто надзвичайна можливість і все таке. Але я сподіваюся стали письменницею, як ви.
— Як я? — здивовано розсміявсь я.
— Я читала ваші оповідання.
— Мої оповідання ?
— Усі п’ять. Вони дуже хороші, але я соромилася вам сказати.
— І як же ти знайшла ці твори?
— Ну,— збентежено запнулася вона.— Ранджит дав мені — тобто пан Ранджит, він дав мені ваші оповідання на редагування. Я досліджувала їх на наявність помилок.
Я вирячив очі, не бажаючи на ній зриватися, але був занадто спантеличений, аби приховати свої почуття. У Ранджита були мої оповідання? Як? Невже Лайза передала їх йому в мене за спиною і проти моєї волі? Я нічого не розумів.
— Вони тут,— провадила Суніта.— Я збиралася пообідати на самоті та продовжити роботу над творами, але міс Кавіта запросила сюди.
— Дай їх, будь ласка.
Вона порилась у великій полотняній сумці й віддала мені папку.
Папка була червона. Я класифікував усі свої твори за кольорами. Червоний колір підходив для кількох коротких історій про міських святих.
— Я не давав дозволу на друк цих оповідань,— пояснив я, перевіряючи, що усі п’ять творів в папці.
— Але...
— Це не твоя провина,— лагідно мовив я,— і покарання за це не буде. Я напишу Ранджиту записку, а ти її передай, і все буде гаразд.
— Але...
— Ручка є?
— Я...
— Жартую,— сказав я, дістаючи ручку з кишені безрукавки.
Ці рядки здалися вдалою основою записки для Ранджита. Я витягнув друковану сторінку з історії, переписав ці два речення на нову останню сторінку і згорнув папку.