Грегори Робертс – Тінь гори (страница 61)

— То як Вікрам?

— Погано.

— Настільки погано?

— Настільки погано.

Вона насупила брови. Ми обоє були знайомі з залежністю і її мертвою хваткою.

— Гадаєш, нам потрібно втрутитися?

— Не знаю. Можливо. Я порадив його батькам оплатити курс реабілітації у приватній клініці. Вони спробують.

— А вони це потягнуть?

— А хіба вони можуть дозволити собі не потягнути?

— Справді,— погодилася вона.

— Проблема в тому, що навіть якщо він туди потрапить, то ще не буде готовий отримати допомогу. Навіть близько.

Вона на мить замислилася.

— У нас же не все добре, у тебе й у мене?

— Звідки ти це взяла?

— Ти і я,— ніжно повторила вона.— У нас не все добре, правда ж?

— Визнач, що таке «добре».

Я спробував посміхнутися, але це не спрацювало.

— Добре — це більше,— уточнила вона.

— Гаразд,— мовив я.— Давай робити більше.

— Ти несповна розуму, знаєш?

Я розгубився і не бажав знати, куди ми рухаємося.

— Коли мене арештували,— почав я,— то провели психіатричну експертизу. Тож я був офіційно визнаний достатньо здоровим для суду, а це більше, ніж можу сказати про більшість моїх знайомих, включно з психіатром, який здійснював огляд. Узагалі-то, щоб тебе визнали винним у суді, необхідно мати здорову психіку. А це означає, що кожен в’язень на світі, який сидить у камері, є цілком здоровий. І враховуючи те, яка кількість людей на волі відвідує терапевтів і порадників, уже незабаром єдиними психічно-здоровими особами, що можуть це довести, будуть в’язні.

Вона поглянула на мене. Промениста посмішка в її очах намагалася прошити мене.

— Досить важка розмова,— вирішила Лайза, тримаючи в руці булочку з маслом.

— Лайзо, останнім часом у нас виходить важка розмова, навіть коли я намагаюся тебе розсмішити.

— Хочеш сказати, що це моя провина? — палко запитала вона.

— Ні. Я просто...

— Не все крутиться навколо тебе,— спалахнула вона.

— Гаразд. Гаразд.

Підійшов Атиф, аби прибрати використаний посуд і взяти наступне замовлення. Коли було про що поговорити, то ми замовляли дві або й три булочки з чаєм, але я замовив лише чай.

— Без бан муска? — запитав Атиф.

— Без бан муска. Сірф чай. Лише чай.

— А може, будете хоч одну бан муска? — спокушав Атиф, ворушачи своїми кудлатими бровами.— На двох?

— Без бан муска. Лише чай.

— Тгик,— пробубонів він, глибоко занепокоєний.

Він глибоко вдихнув і гукнув персоналу на кухні:

— До чай! До чай лао! Без бан муска! Повторюю: без бан муска!

— Без бан муска? — озвався голос із кухні.

Я глянув на Лайзу, а потім на Атифа, потім на Вішала, який займався їжею швидкого приготування і зиркав з вікна для роздачі. Я підніс руку, тримаючи одного пальця.

— Одну бан муска! — крикнув я.

— Так! — тріумфально заволав Атиф.— Ек бан муска, до чай!

Вішал почав хитати головою з ентузіазмом, демонструючи свої яскраві білосніжні зуби.

— Ек бан муска, до чай! — радісно репетував він, гупаючи каструлею киплячого чаю по газовому кільцю вогню.

— Добре, що ми це вирішили,— сказав я, намагаючись розбурхати Лайзу.

Це була одна з безглуздих милих речей, які щодня відбуваються в Бомбеї, і зазвичай ми б насолоджувались цим разом.

— Я знаю, що все це трохи дивно,— сказала Лайза.

— Та не дуже. Атиф...

— Я була тут учора,— провадила вона.— З Карлою.

— Ти... що?

— І відбулася така ж сама розмова з офіціантом.

— Чекай-но. Ти була тут з Карлою, вчора, і нічого не сказала?

— А повинна була? Хіба ти розповідаєш мені, з ким зустрічаєшся чи б’єшся?

— На це є причина, і ти знаєш.

— Хай там як, коли я була тут з Карлою, те саме відбулося з цим офіціантом...

— Атифом?

— Бачиш? Вона також знала його ім’я.

— Він є моїм улюбленим офіціантом у цьому місці. Не дивуюся, що він і їй подобається. Він мав би керувати кав’ярнею.

— Ні, ти мене не розумієш.

— А нам обов’язково говорити про Карлу?

— Говорити про неї,— прошепотіла вона,— чи думати?

— То ти про неї думаєш? Бо я — ні. Я думаю про тебе і про нас. Чи про те, що від нас лишилося.

Вона спохмурніла, а потім продовжила складати і вирівнювати серветку.

Принесли бан муска і чай. Я спочатку проігнорував їх, але Атиф стояв біля столу, спостерігаючи, тому довелося взяти шматок булочки й відкусити. Він схвально покивав головою і відійшов.

— Це, мабуть, моє покалічене життя, розумієш? — мовила Лайза, виводячи лінії на серветці.

Я розумів. Я чув її історію багато разів. Вона завжди була по-різному однакова, і я завжди хотів почути все ще раз.