Грегори Робертс – Тінь гори (страница 44)

Я важко зітхнув і впер долоні в коліна, збираючись підвестися. Конкенон поклав руку мені на зап’ясток. Хватка його твердих пальців була люта і надзвичайно міцна.

— Я б цього не радив,— сказав я.

Він відпустив мою руку.

— Вибач, я... лише... подумай про це,— не вгамовувався він. У його очах знову проступила посмішка.— Я зв’яжуся з тобою за кілька днів. Нас буде не лише двоє, якщо ти погодишся на мою пропозицію. Я вже веду переговори з іншими, і будь певен, що є вдосталь охочих. Подумай про це. Це незначне прохання після того, як я врятував твою м’яко-розмовну дупу, правда ж? Я б дуже хотів, щоб ти до мене приєднався. Мені потрібно буде з кимсь поговорити. З кимсь таким, кому я довіряю. Просто подумай, це все, чого я прошу.

Я поїхав геть, залишивши його під тим блакитним целофановим накриттям. Я не думав про ту його пропозицію, але думав про нього, коли по обіді об’їжджав кав’ярні й бари, які ми використовували для збуту паспортів.

Я спілкувався зі своїми контакторами[66]. Слухав гангстерську вуличну музику: плітки, наклепи, брехні та звинувачення. Завжди кумедно, але в мить бездіяльності мої думки поверталися до Конкенона й тих його сліз, яким він так гірко обурювався, але яких не міг зупинити.

Яка мрія, яка надія, який відчай змушує нас діяти — тільки для того, щоб усе покинути, коли справу зроблено? От що за пустопорожні речі — мотив і причина, які народжені в темряві, щоб миттєво розчинитись у сяйві наслідків? Наші вчинки продовжують жити всередині нас ще довго після того, як амбіції та страх валятимуться замерзлі й потьмянілі на забутих берегах. Те, що ми робимо в житті, є важливішим за те, що ми думаємо чи кажемо: воно показує, ким ми є насправді.

Конкенон рухався назустріч злочину, а я вже почав рухатися від нього. Занадто довго я приймав рішення, бо страх бути упійманим став дзеркалом, став відбитим у воді обличчям, несправжнім мною, і я рятувався у власних гріхах. Але води були неспокійні, й машкара, яку я завжди натягав під час роботи, почала розпливатися і зникати.

Розділ 17

Я чекав на Лайзу біля готелю «Магеш», насолоджуючись містом. Упродовж дня кілька разів з перервами пускався сильний дощ, але попри це під гуркотливим небом вечірнє повітря було жарким і сухим.

Поодинокі хвилі вдарялись у невисоку дамбу, розбиваючись і перекочуючись через неї, щоб розлитися на половину широкої вулиці. Дітлахи упадали за хвилями, бігаючи від бризок до бризок, а парочки, які гуляли тут, старалися відскочити.

Обнадієні їздові зупинялися біля пішоходів, намагаючись заманити їх на свої похилені візки на високих колесах. Продавці арахісу блукали поміж пішоходів, роздуваючи розжарене вугілля в кошиках у себе на шиях. Дим від цих невеличких багать, напоєний ароматом смаженого арахісу, долинав до перехожих, і спокуса змушувала їх повертати голови.

Усе місто, вимите начисто важкими хмарами, наповнилося пахощами більш ніж зазвичай. Затягнуте хмарами небо замкнуло під собою пахощі їжі, яку готували в сотнях маленьких вуличних кіосків — бгел-пурі[67], пав-бгаджі[68], пакоди[69], а також солодку гостроту, якою віяло від продавців паану, торговців пахощами й гірлянд франжипані[70], що продавалися на кожному світлофорі.

Я рахував квіти на парфумованих гірляндах, аж раптом почув її голос.

— Один пенні,— зажадала Лайза.

Я обернувся.

— Пенні вже не випускають,— відповів я, притягуючи її до себе та цілуючи.

— Ти забув, що це Бомбей? — не опираючись мені, здивувалася вона.— Тут заарештовують за поцілунки на публіці.

— Може, нас помістять у спільну камеру,— припустив я, не відпускаючи її.

— Я... дуже в цьому сумніваюся,— розсміялася вона.

— Тоді я втечу і прийду тобі на виручку.

— А потім що?

— А потім ми повернемося сюди такого самого вечора, і я знову тебе поцілую.

— Не так швидко,— мовила вона, вивчаючи моє обличчя.— Ти знову бився.

— Ти жартуєш?

— Припини. Ти намагаєшся мене відволікати! Це дуже брудний трюк, паршивцю.

— Що?

— Боже, Ліне! Знову бійка? Що за чорт?

— Лайзо, все гаразд. Зі мною все гаразд. І я тут, з тобою.

Я почав цілувати її обличчя.

— Нам уже пора йти,— сказала вона, перериваючи поцілунок,— або ми його проґавимо.

— Що проґавимо?

— Кого проґавимо, письменнику,— пояснила вона.— Ти дуже швидко дізнаєшся.

Ми попрямували від набережної до променаду, який оточував сусідню будівлю компанії Індійських авіаліній — «Ейр-Індія». Офіси вже не працювали, але тьмяні нічники навколо приймальні на першому поверсі освітлювали столи та двері.

Дійшовши до замкнених скляних дверей позаду будинку, Лайза звеліла мені чекати. Вона схвильовано озирнулася на ділянку вулиці, яку можна було розгледіти з нашої позиції, але нікого не було видно.

— То... що ми тут...

— Ми чекаємо,— перервала вона мене.

— Чекаємо... чого?

— Його.

Усередині будівлі мигнуло світло. До дверей наблизився охоронець зі смолоскипом у руках. Він відімкнув двері ключем на важкому ланцюжку і притримав їх для нас. Закликав нас мерщій заходити, а потім замкнув двері.

— Сюди,— мовив він.— Не відставайте.

Прокладаючи шлях крізь мережу коридорів і між рядами мовчазних столів, він привів нас до службового ліфта в кінці будівлі.

— Аварійний ліфт,— радісно посміхнувся він.— Доїхавши на саму гору, пройдіть два поверхи до даху. Чайові, будь ласка.

Лайза вручила йому згорток банкнот. Охоронець віддав нам честь, натиснув кнопку, щоб відчинилися двері ліфта, і пропустив нас усередину.

— Тож ми грабуватимемо компанію «Ейр-Індія»,— вирішив я, поки ми піднімалися.— А ще десять хвилин тому ти хвилювалася через поцілунок на публіці.

— Я не хвилювалася,— зареготалася вона.— І ми тут не для того, щоб грабувати будівлю. Ми прийшли на приватну вечірку.

Двері відчинилися на складському поверсі, заставленому стелажами з шухлядами й відкритими полицями, повними запилених папок.

— О, кімната Кафки. Згораю від бажання побачити меню.

— Ну ж бо! — відрізала Лайза, кидаючись до сходів.— Потрібно поспішати.

Перестрибуючи через дві сходинки, вона повела мене нагору. У кінці сходів вона завагалася, тримаючи руку на аварійному запобіжнику зачинених дверей.

— Сподіваюся, він залишив ці двері незамкненими,— важко дихаючи, сказала вона, а потім штовхнула двері.

Ми вийшли на дах будівлі. То був величезний простір з кількома невеличкими металевими будками по периметру.

Перед нами височіла величезна — понад десять метрів — споруда, підперта важкими сталевими балками. Це був гігантський ілюмінований логотип компанії «Ейр-Індія» — стилізований лучник з коричневим луком, оточений великим диском.

Гігантська постать підіймалася з центрального підпертого пілона, приєднаного до обертового сталевного стола, який у свою чергу підтримувався різноманітними балками й тросами.

Як і кожен мумбаїт, я сотні разів бачив величезний знак, що обертався над будівлею «Ейр-Індії», але стояти так близько і так високо над неспокійним морем — це момент істини.

— Дідько!

— Ми саме вчасно,— зраділа Лайза.

— А що — сюди можна прийти невчасно? Неймовірний краєвид!

— Зачекай,— переконувала вона, не відводячи очей від лучника.— Просто зачекай.

Почулося дзижчання і скреготіння, наче біля нас почав працювати генератор. З’явилася вібрація від електричної турбіни, з м’якого муркотіння перетворюючись на наполегливе скиглення. Потім, зовсім близько, біля підніжжя величезного знака, почулося щебетання, цокання й затинання конденсатора, ба й кількох.

Раптом величний круговий логотип спалахнув мерехтливим малиновим сяйвом, занурюючи увесь простір у криваво-червоне світло. За кілька митей малиновий лучник почав обертатися на своїй пілонній вісі.

Лайза танцювала на місці, широко розкинувши руки.

— Правда ж, це надзвичайно?

Вона щасливо сміялася.

— Це неперевершено. Я в захваті.