Грегори Робертс – Тінь гори (страница 40)

— Тієї ночі мій Сулейман повернувся додому,— сказала тітонька Загіра,— та зібрав усю родину. Він розповів нам про скарб і про запрошення приєднатися до полювання, навіть якби це означало руйнування стіни між нашими будинками. Ми всі розмовляли водночас, наче недоумкуваті!

— Це було круто,— додав Алі.

— Ми також багато сперечалися,— провадила Загіра.— Але після затяжних відвертих розмов ми вирішили приєднатися до полювання на скарби і почали ламати стіну наступного ж дня.

— Але там скарбу не було,— розповіла гарненька дівчина Каріна.— Принаймні ми його там поки що не знайшли. І тому до цього приєднався ще й мій батько.

— Аршан з Анагітою запросили нас на розмову,— пояснила Джая, посміхаючись на згадку про це.— Зайшовши сюди, ми побачили Даруваллів і Ханів, а також усю розруху всередині. Потім вони запросили нас приєднатися, бо думали, що, можливо, той скарб був між нашими двома будинками, з тамтого боку. І їм потрібна була наша співпраця, щоб дослідити верхні поверхи. Мій чоловік Райль погодився просто на місці. Він поведений на пригодах.

— Він катається на лижах,— зізналася Каріна.— По снігу.

Люди здивовано хитали головами.

— І ви абсолютно впевнені, що цей скарб справді тут?

— Так і знай,— запевнив Фарзад.— Не знайшовши скарбу в тій стіні, ми почали працювати над стелями й підлогами, що були між нами й дахом. Він тут, і ми його знайдемо.

— Це начебто божевільня для нормальних людей,— закінчила за нього Каріна.— З трьома щасливими родинами: одна індійська, одна мусульманська й одна парсійська, що живуть тут разом.

Люди навколо мене, члени великих родин і трьох релігій, знизували плечима й усміхалися.

— Тут немає перших і останніх,— тихо мовив Аршан.— Ми всі тут разом. Ми всі погодилися розділити скарб на три частини, з рівними частками для кожної родини.

— Якщо ви його знайдете,— сказав я.

— Коли ми його знайдемо,— виправили мене кілька голосів.

— І як довго це тягнеться?

— Уже майже п’ять років,— відповів Фарзад.— Ми почали відразу після того, як знайшли пергамент. Хани приєдналися десь за рік, а Малготри — ще за шість місяців. За час наших пошуків я закінчив коледж і побував на Волл-стріт, і повернувся назад.

— Але це не справжня наша робота,— сказала Каріна Малготра.— Мій тато — лікар. Татко Алі — дядько Сулейман — викладає право в Університеті Бомбея. Дядько Аршан — архітектор, і завдяки йому ми можемо проводити всю цю реконструкцію, не розваливши увесь будинок. Ті з нас, хто не працює в повну зміну зовні або не сидить удома з дітьми, всі вчаться.

— Ми здебільшого шукаємо скарби ночами й у вихідні,— додав Алі.— Або коли в нас з’являється вільний день, як сьогодні, коли всі переживають, бо Фарзад не ночував удома. Дякую за вихідний, кузене.

— Звертайся,— посміхнувся Фарзад.

— І в нас є дві кухні,— тріумфально заявила Анагіта.— Вегетаріанська і невегетаріанська, тож проблем з харчуванням немає.

— Дійсно,— приєдналася тітонька Джая.— Насправді найбільше розбіжностей між громадами зводиться до вибору: гобі[64] чи гошт[65], цвітна капуста чи шашлик. Якщо є дві кухні, то всі їдять те, що їм до душі, і все тіп... ну як його...

— Топ,— додала Анагіта, і дві жінки обмінялися посмішками.

— І ми всі в цьому разом, пан або пропав,— додав Алі,— тож у нас немає причин сперечатися.

— Окрім філософських поглядів,— заперечила йому Анагіта.

— Хай яка цікава ця таємниця...— почав я, але Фарзад мене перебив.

— Я ж тобі казав, що буде цікаво, хіба ні?

— А... так. Але ми й досі не дійшли до тої частини оповіді, де я дізнаюся, навіщо ви мені все це розповідаєте.

— У нас з’явилася проблема,— скромно пояснив Аршан, щиро дивлячись на мене.— І ми сподівалися, що ти допоможеш її вирішити.

— Добре. Розказуйте.

— Кілька тижнів тому сюди прийшов інспектор з муніципальної ради,— сказав Алі,— і він помітив деякі зміни в будинках.

— Звісно ж, він не знає, що конкретно ми тут робимо,— додав Фарзад.— Ми пояснили йому, що оновлюємо будинки для того, щоб перетворити їх на квартирний комплекс.

— А чому він узагалі сюди приходив? — запитав я.

— Ми думаємо, що його викликав наш сусіда,— пояснив Аршан.— Він бачив, як нам кілька місяців тому привозили важкі сталеві балки. Ми використовуємо їх для підтримки арок, коли вибиваємо частини стін.

— Він намагався купити наш будинок кілька років тому,— мовила Анагіта.— Підлий шахрай перепробував чимало трюків, щоб змусити нас продати. Коли ми відмовилися, він був лютіший за ошпарену кицьку.

— А ображати кицьку — це до невдачі,— заявила Загіра, глибокодумно киваючи.

— Ти хочеш сказати — навіть якщо це порівняння? — серйозно поцікавилась Анагіта.

— Я хочу сказати, що з котами потрібно поводитися обачно. Навіть у порівнянні.

Уся група погодилася.

Трохи помовчавши, я знову заговорив.

— Тож... якщо забути про котів, що вам треба від мене?

— Дозволи на перепланування,— відповів Аршан, повертаючись до реальності.— Після довгих переговорів представник муніципальної ради погодився прийняти хабара й дозволив продовжувати наші ремонтні роботи. Але він наполягає, щоб ми отримали належні дозволи на перепланування, або принаймні їхні досить вдалі копії.

— Щоб прикрити його дупу,— обурився Алі.

— Він не може підробити ці дозволи і не може їх украсти,— додав Фарзад.— Але якщо ми самі їх підробимо, то він пообіцяв, що закриє розслідування.

— Якщо ти зможеш підробити їх для нас, Ліне,— виправив його Аршан.

— Так, якщо ти їх підробиш, то інспектор на них розпишеться і дасть нам спокій, щоб ми й далі продовжували пошуки скарбів. Жодних проблем. Так і знай.

— Отож, це і є вся історія,— зітхнув Аршан, обіперши лікті на довгий стіл.— Якщо ти не зможеш допомогти, то ми будемо змушені зупинити роботи. Якщо ти погодишся допомогти, то ми зможемо продовжувати, доки не знайдемо скарб.

— Ти й сам можеш зробити ці документи,— звернувсь я до Фарзада.— Ти достатньо кваліфікований. Я тобі не потрібен.

— Дякую за комплімент,— усміхнувся він,— але для цього є кілька перешкод. По-перше, у мене немає жодних контактів у муніципальній раді. А по-друге, хлопці на фабриці не виконуватимуть моїх наказів у такій справі, й вони, швидше за все, донесуть про це Санджаю. А от ти, з іншого боку...

— Чому я завжди з іншого боку?

— Ти можеш прокрутити все потайки або доручити це мені, бо ти бос на фабриці,— наполягав Фарзад.— З твоєю допомогою про це ніхто не дізнається.

— Вам це запитання може здатися дивним,— сказав я, обводячи поглядом обличчя навколо себе,— але не запитати буде ще дивніше. Чому ви вважаєте, що я не відмовлюся вам допомогти, а потім ще й не донесу про це Санджаю?

— Це слушне запитання,— погодився Аршан,— і сподіваюся, ти не образишся, якщо я повідомлю, що воно вже не раз піднімалось у цій кімнаті. Суть у тому, що нам потрібна твоя допомога, і ми віримо, що тобі можна довіряти. Дядько Кекі був дуже високої думки про тебе. Від неодноразово розповідав, як ти стояв з Хадербгаєм до кінця і що ти людина честі.

Слово «честь» стало кісткою в горлі, особливо коли мене просили приховати щось від мого боса Санджая. Але вони мені сподобались. Уже тоді вони подобалися мені більше, ніж Санджай. І Санджай і так достатньо багатий. Він міг обійтися без частини їхнього скарбу, навіть якби вони його знайшли.

— Ваші документи будуть готові цього тижня,— повідомив я.— Я скажу Санджаю, що це послуга другові, бо це так і є. Я вже таким займався. Але нічого більше. Фарзаде, я не хочу, щоб Санджай мені це потім пригадав. Усе зрозуміло?

Група людей навколо мене вибухнула оплесками й вигуками. Кілька з них кинулися до мене, щоб поплескати по спині, обійняти або потиснути руку.

— Дуже тобі вдячний! — зрадів Аршан, щасливо посміхаючись.— Ми так переживали через проблеми з муніципальною радою! Це перший справжній виклик у нашій справі. Ми... ми почали насолоджуватися цим полюванням на скарби, і ми... ну... думаю, ми б почувалися такими самими загубленими, як і цей скарб, якби рада нас прикрила.

— І ми не очікуємо від тебе благодійності,— додав Фарзад.— Скажи йому, тату!

— Якщо ти приймеш пропозицію, то ми б хотіли віддати тобі один відсоток від скарбу,— заявив Аршан.

— Якщо ви його знайдете,— посміхнувся я.

— Коли ми його знайдемо,— виправили мене відразу кілька голосів.

— Коли ви його знайдете,— погодився я.

— А може, ще дал-роті? — запитала Джая.

— І хоч кілька шматочків курки? — порадила Загіра.

— І смачнючий яєчний сандвіч з карі,— запропонувала Анагіта,— з великою склянкою малини.

— Ні, ні, дякую,— заметушився я, відходячи від столу.— Мені вже не влізе. Може, наступного разу.