Грегори Робертс – Тінь гори (страница 28)

— О чорт, друже. Тебе міцно припечатали!

Я насупив брови. Джонні знав цей погляд. Ми були сусідами у нетрищах упродовж вісімнадцяти місяців і залишилися добрими друзями.

— Гаразд, гаразд, тгик гай[50], баба. Іди посидь. Випий чаю. Суніле! Принеси чаю! Фатафат! Як блискавка!

Я сів на порожньому зерновому барабані, дивлячись, як Джонні роздавав інструкції команді парубків, які завершували останні приготування перед дощем.

Коли попередній очільник нетрищ пішов у відставку і виїхав у своє село, на своє місце він рекомендував Джонні Сигара. Кілька людей бурчали, що Джонні не ідеальний кандидат, але любов і повага загалу до пенсіонера вгамували всі заперечення.

Це була почесна посада, що не давала більшого авторитету, ніж той, яким уже володіла людина, яка її обіймала. Після майже двох років на цій посаді Джонні показав себе мудрим посередником у вирішенні суперечок і сильним очільником, який пробуджує віковічний інстинкт — бажання рухатися у правильному напрямку.

Зі свого боку, Джонні насолоджувався лідерством. І коли всім іншим не вдавалося вирішити суперечку, він довіряв своєму серцю, оголошував вихідний у нетрищах і влаштовував вечірку.

Його система працювала і була популярною. Деякі люди переселялися до його нетрищ тільки тому, що там майже щотижня була гарна вечірка для мирного врегулювання суперечки. Люди з інших нетрищ приходили до Джонні, щоб вирішити свої суперечки. Крок по кроку хлопчик, народжений на тротуарі, став Соломоном для своїх людей.

— Аруне! Спустися до мангрової лісосмуги разом з Діпаком! — заволав він.— Дамба для захисту від паводкових вод учора обвалилася. Полагодь її, швидко! Радже! Піди з хлопцями до будинку Бапу. У стареньких жінок у його провулку немає поліетилену на даху. Ті довбані коти його стягли. Бапу має необхідні матеріали. Допоможи йому підняти їх нагору. А решта нехай продовжує чистити водостоки! Джалді! Мерщій!

Принесли чай, і Джонні присів, щоб випити його зі мною.

— Коти,— зітхнув він.— Ти можеш мені пояснити, як на світі можуть існувати любителі котів?

— Одним словом? Миші. Коти — вправні маленькі дияволи.

— Мабуть. Ти розминувся з Лайзою і Вікрамом. Вона бачила твоє обличчя?

— Ні.

— Дідько, чоловіче, у неї буде істерика, яар. Таке враження, наче хтось тебе переїхав.

— Дякую, Джонні.

— Не варто,— відповів він.— До речі, той Вікрам також не в набагато кращому стані. Гадаю, він недосипає.

Я знав, чому Вікрам мав такий кепський вигляд. Я не хотів про це говорити.

— Коли все почнеться, на твою думку? — запитав я, дивлячись на важкі навислі хмари.

Запах дощу, який збирався, але ще не почався, був скрізь — у моїх очах, у моєму поті, у моєму волоссі. Перший дощ — ідеальне породження мусону.

— Я думав, усе почнеться сьогодні,— відповів він, сьорбаючи чай.— Я був переконаний.

Я попивав свій чай. Він був солодкий, з додаванням імбиру, щоб перемогти спеку, яка тиснула на серце у ці останні дні літа.

Імбир заспокоїв рани у мене в роті, і я зітхнув із задоволенням.

— Добрий чай, Джонні,— сказав я.

— Добрий чай,— відповів він.

— Індійський пеніцилін,— провадив я.

— Але... але в цьому чаї немає ніякого пеніциліну, баба,— заперечив Джонні.

— Ні, я маю на увазі...

— Ми маємо додати пеніцилін до нашого чаю,— заявив він.

Він здавався ображеним.

— Ні, ні,— запевнив його я, знаючи, що зараз ми зайдемо в глухий кут.— Це фраза з одного старого жарту про курячий бульйон. Жарту, в якому курячий бульйон називали єврейським пеніциліном.

Джонні обережно понюхав свій чай.

— Ти... ти відчуваєш у чаї курей?

— Ні, ні, це жарт. Я виріс у єврейській частині свого міста, її ще називали Маленький Ізраїль. І знаєш, це такий загальновідомий жарт, бо євреї завжди пропонують тобі курячий бульйон як ліки від будь-якої хвороби. Якщо в тебе розлад шлунку — випий курячого бульйону. Якщо в тебе болить голова — випий курячого бульйону. Якщо тебе підстрелили — випий курячого бульйону. А в Індії чай — це неначе курячий більйон для євреїв, розумієш? Склянка міцного чаю одразу ж поставить тебе на ноги. Дійшло?

Його трохи насуплені брови трансформувались у легеньку посмішку.

— Неподалік звідси мешкає єврей,— повідомив він.— У колонії парсів на Кафф-Парейд, навіть при тому, що він не парс. Його звати Ісаак, здається. Привести його сюди?

— Так! — схвильовано відповів я.— Сходи по єврея і приведи його сюди!

Джонні підвівся зі свого стільця.

— Почекаєш на мене? — запитав він, готуючись виходити.

— Ні! — роздратовано крикнув я.— Я пожартував, Джонні. Це був жарт! Звісно ж, я не хочу, щоб ти приводив сюди єврея!

— Та мені не важко,— мовив він.

Він витріщався на мене з подивом, застигнувши за півкроку від мене, не впевнений, чи потрібно кликати цього Ісаака-ізраїльтянина, чи ні.

— Тож...— нарешті сказав я, дивлячись на небо, щоб виплутатися з безвихідної ситуації,— коли, на твою думку, все почнеться?

Він розслабився і почав вивчати хмари, які вихором летіли з моря.

— Думаю, усе почнеться сьогодні,— відповів він.— Я був переконаний.

— Ну,— зітхнув я,— якщо не сьогодні, то завтра. Гаразд, ми можемо розібратися з цим зараз, Джонні?

— Джарур,— відповів він, прямуючи до низьких дверей своєї хатини.

Я приєднався до нього всередині, зачиняючи по собі крихкі двері, зроблені з фанери. Хатина була побудована з тонких матів у стилі татамі, прикріплених до бамбукових стовпів. Підлога була вимощена екстравагантно деталізованими кольоровими кахлями, покладеними просто на землю. Мозаїка кахлів зображувала півня, хвіст якого розкинувся віялом на тлі дерев і квітів.

Полиці були заповнені їжею. Великий металевий гардероб, недоступний для щурів, був недешевим і дуже цінним предметом меблів у нетрищах. Музична система на батарейках займала куток металевого комода. Почесне місце в помешканні займала тривимірна ілюстрація з побитим і розіп’ятим Ісусом. Нові матраци в квіточку були згорнуті в кутку.

Сліди відносної розкоші, що стала наслідком статусу Джонні та його комерційному успіху. Як весільний подарунок я дав йому гроші, щоб він купив собі невелику законну квартиру в сусідньому районі Нейві-Нагар. Цей подарунок мав дозволити йому втекти від невизначеності та труднощів життя в нелегальних нетрищах.

Спираючись на заповзятливість його дружини Зіти, дочки процвітаючого власника чайної крамниці, Джонні використав квартиру як заставне майно для кредиту, а потім почав її здавати в оренду за високою ціною. Він використав кредит для купівлі трьох хатин у нетрищах, орендував три нелегальні хатини за ринковими ставками і жив у тому самому провулку посеред нетрищ, де я з ним і познайомився.

Відклавши декілька речей убік, Джонні звільнив місце, щоб я міг сісти. Я його зупинив.

— Дякую, брате. Дякую. У мене немає часу. Треба знайти Лайзу. Я розминаюся з нею увесь день.

— Ліне, брате, ти завжди будеш на крок позаду тієї дівчини.

— Думаю, ти маєш рацію. Ось, візьми це.

Я передав йому сумку з медикаментами, яку дала мені Лайза, й дістав з кишені пачку грошей, туго перев’язаних гумками. Грошей було досить, щоб оплатити роботу двох молодиків, які надавали першу медичну допомогу в безкоштовній клініці. Там також було більше ніж достатньо, щоб покрити купівлю нових пов’язок і медикаментів.

— Що нового?

— Ну...— почав неохоче він.

— Скажи мені.

— Анджалі, дочка Бгаґата, вона склала іспити.

— І які результати?

— Вона була найкраща. І не тільки у класі, щоб ти знав, але найкраща в усьому штаті Махараштра.

— Розумна мала.

Я пам’ятав маленьку дівчинку, якою вона була декілька років тому, коли час до часу допомагала мені в безкоштовній клініці. Дванадцятирічна дитина знала напам’ять усі імена пацієнтів у нетрищах, сотні імен, і стала другом кожному з них. Навідуючись до клініки, я спостерігав, як вона вчилася і росла.

— Але замало бути розумною тут, у нашій Індії,— зітхнув Джонні.— Голова прийомної комісії університету вимагає бакшиш[51] у двадцять тисяч рупій.