Грегори Робертс – Тінь гори (страница 203)

— Якраз і я про це подумала,— мовила вона.— І мені байдуже — пити чи смалити. Мої нерви аж у роті.

— Ти хотіла опинитись на арені, еге ж?

— Це була серйозна фігня для розумників,— блискаючи очима, заявила Карла.

Ідрис був кмітливий і харизматичний, але він поставав перед такими інквізиціями багато разів. Він знав, де тверда земля, а де політичний пісок. Я вже звертався з запитаннями до багатьох учителів і зрозумів, що інколи кмітливість прикриває нестачу принциповості, а харизма приховує амбіційність. Мені подобався цей учитель, але він уже був святим у очах своїх учнів, і це трохи хвилювало, бо п’єдестал зазвичай вищий за людину, яка на ньому сидить.

Мудреці повернулись, і дискусія продовжилася ще на три допитливі години, доки у гостей не закінчились запитання. Потім вони схилилися Ідрисові до ніг, просячи про благословення — у відповідь на те, яке самі дали йому на початку дискусії.

— Я справді полюбляю такі ігри, Ідрисе,— зауважив Дайте Подумати, прощаючись останнім.— Я завжди дякую Божественному, що ми можемо вільно висловлювати наші ідеї та не боятися нових, якщо на те буде благословення.

Мудреці обрали простіший шлях донизу, на якому трояндові пелюстки захищали їхні босі ноги. І вони були занурені в думки, а може і трохи не такі підозріливі, амбіційні та сварливі.

Ідрис пішов помитись і помолитися. Ми допомогли розібрати тимчасову пагоду і позбирали килими і таці.

Карла викликалася покерувати кухнею і приготувала вегетаріанське пулао[161] та шматочки цвітної капусти і картоплі з кокосово-вершковою підливою, а ще зелені боби під соусом з коріандру та шпинату, шматочки моркви й гарбуза, запечені у фользі над вогнем, і рис басматі, просочений мигдалевим молоком.

Дивлячись, як Карла керує каструлями та стравами з рису і овочів на шести гасових конфорках водночас, а вир смаку й кольору шкварчить в ураганах пару, я був просто загіпнотизований, витріщаючись, неначе та сова, доки Карла не затягнула мене у процес миття посуду.

На кухні ми працювали з трьома молодими жінками з громади учнів. Вони теревенили з Карлою про музику, моду й фільми, а водночас готували їжу для двадцяти вісьмох відданих. Вони сприймали куховарство для Ідриса та інших на горі як священний обов’язок і вкладали в їжу часточку своєї любові, щоб учитель міг її покуштувати.

Коли учні не готували, молилися чи навчалися, то полюбляли поїсти, тож коли банкет завершився, не залишилося навіть крихти від ароматних страв Карли. Сама вона небагато з’їла, але після багатьох компліментів підняла свого келиха, пропонуючи тост за сите завершення свята.

— Я наготувалася на цілий рік наперед,— заявила вона.— За куховарство раз на рік!

— За куховарство раз на рік! — загорлали послідовники, які куховарили щодня.

Коли начиння вже зібрали у сяйливі вежі й більшість послідовників залишили табір чи пішли спати, тоді навколо вогню зібралися гірські грішники: Карла, Дідьє, Вінсон, Рендалл, Анкіт і я.

Дідьє запропонував пограти в непристойну гру, в якій кожен, хто ненароком сказав непристойне слово під час розмови, мав випити. Його теорія полягала в наступному: людина, яка найбільше поведена на сексі, нап’ється найшвидше, і тоді ми всі про це дізнаємось.

Я знав, що найбільше поведений на сексі Дідьє, який, так уже сталося, мав майже стовідсотковий імунітет до алкоголю. Карла також про це знала й обрала новий напрямок для розмови.

— Як щодо такого, люди,— запропонувала вона, підводячись, щоб відійти.— А чому б вам не розповісти один одному правдиву історію того, чому ви сидите тут, а не деінде, з коханням свого життя?

— Ранвей в ашрамі,— без заохочення почав Вінсон.— І в цьому є моя провина. Я настільки в неї закоханий, що перетворив дівчину на святу, розумієте? І не думаю, що для такого є екзорцизм навпаки.

— Я точно знаю, що ти маєш на увазі,— мовив Рендалл.— Але краще б не знав.

Ми з Карлою побажали всім на добраніч. Я схопив одного зі згорнутих килимів, полотняне покривало, шматок мотузки і свого наплічника з необхідними припасами. Карла несла дві ковдри та власну сумку з базовими речами. Підсвічуючи собі смолоскипами, ми підійшли до пагорба, лякаючись стрибаючих тіней, аж тут стежка раптом повернула.

— Ти ледь не пристрелила тінь, правда ж? — запитав я, примостившись біля Карли на вузькій стежці, а смолоскип у Карли в руці відкидав кола ясності на темні полотна нічного лісу.

— Це ти потягнувся по ножа,— нагадала вона, підсовуючись ближче.

Я використав мотузку, щоб змайструвати досить непоганий прихисток. «Коли мотузка правильна,— колись розповів мені один президент об’єднання далекобійників,— і достатньої довжини, далекобійник може зробити майже все».

У моєму далекобійному наметі ми розмовляли, цілувалися, розглянули кожне запитання й кожну відповідь, почуті під час дискусії.

— Ви, хлопці, узагалі цього не доганяєте,— сонно мовила Карла, коли ми разом пробігли крізь долину ідей.

— Ми, хлопці?

— Ви, хлопці.

— Чого не доганяємо?

— Істини,— пояснила вона.

— Якої істини?

— Великої істини.

— Про що?

— У тім-то й річ,— сказала Карла, а її очі сяяли зеленими дзеркалами.

— У чому річ?

— Ви, чоловіки, одержимі істиною,— уточнила Карла.— Але істина не настільки велика штука. Істина — це стриманість після трьох коктейлів.

— Мені не потрібно пити,— посміхнувсь я,— щоб не стримуватися біля тебе.

Ми цілувались, і кохалися, і продовжували теревенити, і сварилися, повертаючись до початку, аж доки не поснули, а розмите сяйво півмісяця заполонило небо.

Раптом я прокинувся, відчувши, що ми не самі. Я повільно підвів голову і помітив Ідриса спиною до нас. Він стояв на краєчку пагорба, за кілька метрів, і милувався на срібну чашу місяця.

Я глянув на Карлу. Вона і досі спала поруч, одягнувши мою футболку як нічну сорочку.

— Я радий, що ти мене бачиш,— не обертаючись сказав Ідрис.

— Я завжди радий вас бачити, Ідрисе,— прошепотів я.— Я б підвівся, але не одягнений для такого.

Він захихотів, зіпершись на свою патерицю і дивлячись на зірки.

— Я дуже щасливий, що ви з Карлою з’явилися тут,— зізнався він.— І хочу запевнити, що ви можете залишатися, скільки побажаєте.

— Дякую,— мовив я.

Карла прокинулася і помітила Ідриса.

— Ідрисе,— почала вона, сідаючи.— Прошу, присядьте і влаштовуйтеся зручніше.

— Мені завжди зручно, Карло, хай де я є,— радісно мовив він, досі не розвертаючись до нас.— І щось підказує, що для вас двох це правило також діє, правда ж?

— Ми можемо вам щось запропонувати? — спитала Карла, тручи очі.— Води чи соку?

— Від такої пропозиції,— мовив Ідрис,— я вже отримую поживу.

— Ми одягнемось і приєднаємося до вас,— запропонував я.— Я можу зробити вам на вогні чашку чаю.

— Я піду через хвилину чи дві,— відповів він.— Але маю сказати дещо вам обом, і мій розум не дозволяє це проігнорувати, тож вибачаюся за втручання.

— Це ми втрутилися у ваш світ,— наполягала Карла.

Він знову розсміявся.

— Карло, ти бажала приєднатися сьогодні до мене,— почав він,— під час допиту інквізиторів?

— Так, Ідрисе,— хихотіла вона.— Запишіть мене наступного разу.

— Згода,— відповів він, подумки вже покидаючи нас.— Ви двоє готові отримати мої настанови?

— Так,— непевно прошепотіла Карла.

— Ви обоє маєте відмовитися від насильства і, хай що станеться, жити мирно.

— Важко жити без насильства в такому світі, Ідрисе,— зауважила Карла.

— Насильство, тиранія, придушення, несправедливість — це все гори на мапі життєвої подорожі,— сказав Ідрис.— Життя — це зустріч з цими горами. Найбезпечніший спосіб подолати гору — це обійти її. Але якщо обрати цей шлях, то він стане всім твоїм життям, бо коли починаєш обходити, то це стає вічним колом, і одна з цих гір перетворюється на вашу долю. Тож єдиний шлях — угору, до чогось поза колом, а щоб отримати хороший краєвид і побачити нові гори, потрібно залізти на гору і спуститися з її вершини. Та коли йдеться про гори, то жоден відрізок маршруту не такий небезпечний, як уже пройдений.

— Що це означає? — запитав я.

— Я хвилююся через вас,— відповів він.— Часто хвилююся. Краєвид з верхівки після небезпечного підйому — це те, чого неможливо досягнути, якщо обрати безпечніший шлях по колу, але він несе більше ризиків. А ви маєте покладатись одне на одного і допомагати одне одному більше, ніж досі. Ви почали підніматися у тіні гори, обоє.

— А ви залізли на всі свої гори, Ідрисе? — поцікавилася Карла.

— Колись я був одружений,— тихо і повільно зізнався він.— Дуже давно. І моя дружина, нехай її душа живе в щасті, була моїм постійним компаньйоном під час духовним пошуків, як і ви одне для одного. Я був би ніким без тих речей, які ми віднайшли разом. А тепер я сам підіймаюсь у тіні гори.