Грегори Робертс – Тінь гори (страница 177)
— Досить цих старих сикхських приказок.
— Це нова сикхська приказка. Я її щойно вигадав.
— Загорни припаси, Джасванте.
Джасвант зітхнув.
— Ти мені подобаєшся,— зізнався він.— Я ніколи не повторю цього на публіці, бо не люблю виносити свої почуття на люди. Усі це знають. Але ти мені подобаєшся, і в тобі можна розгледіти деякі досить цікаві якості. Я також бачу деякі помилки в твоєму духовному мисленні, а оскільки ти мені подобаєшся, радо можу перелаштувати кілька чакр, так би мовити.
— Ти вже виголошував цю промову, хіба ні? — поцікавився я, забираючи два пакунки необхідних речей.
— Кілька разів.
— І як усе минулося?
— Я вмію говорити, Ліне. Одного разу я грав Отелло у...
— Приємно вести з тобою справи, Джасванте.
— Саме так! — сказав він.— Саме це я й намагався тобі донести раніше! Ти мені
Прийшов час для музики. Він увімкнув музику бганґра.
Я заховав свої припаси, з’їв дві банки тунця; поки всідалася їжа, погострив два свої ножі, а потім віджимався і підтягувався, доки ніч не дозволила пересуватися містом.
Цілковитий
— Я йду надвір, Джасванте,— незадовго до опівночі сказав я.
— Дідька лисого. Ця барикада залишається на місці.
— Я її зіпсую, якщо спробую відсунути,— пояснив я, підходячи до барикади.
— Нізащо! — мовив він, обходячи свого стола, щоб відсунути барикаду від дверей.— Це заплутана оборона. Мій друг-парс міг би зробити її кращою, якби був тут. Але вона підійде, щоб стримати зомбі.
— Зомбі?
— Саме так усе й починається,— не вгавав він.— Усі це знають.
Він відсунув витвір зі стільців і лав від дверей і прочинив їх: показалася тоненька шпарина.
— Тобі потрібен пароль,— вирішив він.
— Навіщо?
— Щоб повернутися назад. Щоб я тебе впізнав.
— А може, підійде:
— Я схилявся до чогось більш персонального.
— Якщо повернуся, а ти не відчиниш дверей, то я їх виб’ю.
— Як?
— Завіси ззовні, Джасванте.
— Завіси! — просичав він.— Мій друг-парс передбачив би це. Закладаюся, що
— Джасванте, просто відчини кляті двері, коли я повернуся.
— Повертайся, будь ласка, неінфікованим,— звернувся він, знову барикадуючи двері.
Ніч — це Істина, яка носить багряну мантію, і люди танцюють вночі зовсім інакше. Найбезпечніший спосіб пересуватися Бомбеєм під час перекриття міста, якщо тобі справді припекло кудись висунутися,— це їхати на задньому сидінні поліцейського мотоцикла.
Я знав гарного копа, який потребував грошей. Корупція — це податок, накладений на будь-яке суспільство, яке не платить людям достатньо, щоб ті самі з нею боролися. На блокпостах коп розповідав про мене, що я — перекладач-волонтер, який попереджає туристів не виходити вночі на вулицю.
І ми дійсно час до часу зустрічали збентежених туристів, людей з рюкзаками, не наповненими припасами, щоб забарикадуватися в готелі у місті привидів, і люди раділи побачити копа, та ще й з іноземцем.
Ми проїжджали більшість блокпостів на холостому ходу, відповідаючи на запитання вигуком і помахом, і я їхав мовчазним містом позаду копа з пістолетом, платячи йому погодинно, щоб він під час своїх об’їздів допоміг мені знайти Карлу. Я хотів бути з нею чи принаймні знати, що вона в безпеці.
Легенди пишуть кров’ю та вогнем, а вулиці були достатньо закривавлені, щоб створити нові легенди. Дорожній коп, який мене супроводжував, розповів, що біля мечеті Набіла спалахнули запеклі зіткнення. Кілька людей загинуло, а багатьох поранили. Мечеть не постраждала — жодна кахля не тріснула. Люди назвали це дивом, забуваючи, скільки пожежників постраждало під час порятунку святого місця.
— Разючі часи,— по-індійському висловився дорожній коп Домінік, гукаючи через плече, поки ми їхали зі швидкістю равлика порожніми вулицями.
— Разюче лячні, Домініку.
— Отож-бо! — розсміявся він.
— Спробуймо готель «Магеш»,— запропонував я.
— Про ці часи можна буде розповідати своїм онукам,— сказав Домінік, повертаючи до «Магешу» і вдивляючись у кожен безлюдний провулок крізь завіси тіней.— Про часи, коли по Бомбею вільно блукали привиди.
Ми не знайшли Карлу, але знайшли її авто. Коли до нього під’їхали, то побачили за кермом Рендалла, а Вінсон сидів на задньому сидінні.
Рендалл зі свистом опустив вікно. Вінсон зі свистом хлебтав віскі.
— Привіт, Рендалле. Де Карла?
— Я не знаю, сер. Я не бачив її, відколи мадам поїхала на мотоциклі з міс Бенісією.
— Я її знайшов! — заволав із заднього сидіння Вінсон, трохи п’яний.
Я обернувся до нього.
— Де?
— В ашрамі! — радісно заявив він.
— Карла в ашрамі? Ні, хіба що вона його купує.
— Не Карла.
Я знову обернувся до Рендалла.
— Що відбувається?
— Мені наказали зустріти міс Карлу біля готелю «Амрітсар»,— розповів він.— Але
— А пасажир?
— Пан Вінсон вскочив до авто, коли мародер намагався вкрасти іншого автомобіля, схожого на цей, і його застрелили посеред вулиці, о другій годині дня, сер.
— Мені пощастило, що ти відімкнув дверцята, Рендалле,— сказав Вінсон, висуваючи шухлядку з алкоголем.
— І ти був тут увесь цей час?
— Так, сер, чекаючи на шанс зустрітися з міс Карлою в готелі «Амрітсар».
— «Магеш» лише за п’ятсот метрів звідси, Рендалле,— нагадав я.— Це невдала ніч, щоб стирчати надворі. Тобі там буде безпечніше.
— Я не покину транспортного засобу, сер, крім випадку загрози моєму життю. Мені досить комфортно. Але, може, пан Вінсон захоче добігти туди.
— Нізащо, чоловіче,— промимрив Вінсон.— Я хочу бути живим, аби знайти мою дівчину. Вона в
Я глянув на Домініка.
«Заплатиш»,— досить справедливо промовив його погляд: я забагато просив.