Грегори Робертс – Тінь гори (страница 155)

— Ну ж бо, Тауреже, та хто я в біса такий, щоб когось пробачити?

— Приймається,— вирішив він.— І дякую. Якщо в чисто комерційному сенсі, без жодних перевірок, я б не проти заплатити тобі значну суму за... особисте інтерв’ю з Ранджитом Чудрі.

— Хай як привабливо це звучить...— почав я, але він мене урвав.

— Є дві родини скривджених дочок, які щедро заплатять, якщо Ранджит опиниться в моїх руках.

— Ні.

— Я розумію,— м’яко запевнив він.— І це перевірка, про яку я навіть не думав. Дякую. Я надзвичайно цим насолодився. Тримай адресу ірландця.

Він витягнув з манжета невеличкого папірця і передав його мені.

— Сьогодні ірландець перебуватиме в товаристві лише двох інших чоловіків. Він буде уразливим. Сьогодні опівночі — найкращий час для нападу.

— Дякую,— сказав я.— Але я все одно не віддам тобі Ранджита, якщо знайду його.

— Та розумію. Тобі потрібна допомога для викрадення ірландця?

— Я не хочу його викрадати, а просто змусити переглянути свої погляди.

— О, розумію. Ну, тоді нехай Бог буде з тобою, і насолодімось останнім кальяном.

— Знаєш, мені справді вже час.

— Ну прошу! Залитися ще на одну трубку.

Кузени та племінники поміняли кальян і, за їхніми словами, наповнили його гімалайською водою, а потім додали чистого гімалайського збору.

— Я загартовував свідомість,— розповідав Таурег, відхилившись на шовкові подушки, а таця з чаєм і фініками стояла між нами,— і знущався зі свідомості. І знаєш що? Немає жодної відмінності. Це кумедно, еге ж?

— Не для пацієнтів.

Почувся його механічний сміх.

— Знаєш, де в кімнаті ховається слон, коли йдеться про психіатрію? — запитав він.

— Коефіцієнт успішності? — запропонував я.

— Ні,— сказав він.— Коефіцієнт успішності лише викриває тих, кому можливо цим допомогти, і тих, кому неможливо. Слон у кімнаті ховається в тому, що ми здатні керувати поведінкою краще, ніж розуміти її. Коли ти знаєш, як змусити когось щось робити, то починаєш замислюватися, ким насправді ми є.

— Тауреже, ти не можеш змусити нікого нічого робити. Навіть ти. Суть полягає в тому, що декого неможливо передбачити й неможливо контролювати, і мені так подобається.

— Ти це проходив,— нагадав він, сідаючи рівно.— Ти знаєш, як воно.

— Проходив що?

— Тортури,— блискаючи очима, мовив він.

— То ось для чого була ця остання порція кальяну, га?

— Ти це проходив,— повторив він.— Розкажи про свій досвід. Прошу, відкрийся мені.

— Я знаю, що люди, які здаються слабкими, насправді можуть бути сильними, і навпаки.

— Так,— погодився він.— А дозволиш мені... допитати тебе з цього приводу?

— Узагалі-то... ні,— заявив я, силкуючись підвестися.

— А бажаєш почути моє одкровення? — запитав він.— Це відсьогодні пов’яже нас.

— Узагалі-то... ні,— вирішив я, знаходячи опору, щоб зіп’ятися на ноги.

— Я обрав крамницю іграшок, бо це те, що мені справді подобається,— розповів він.— А лотерейну франшизу компанії прийняв, лише щоб переконати їх у своїй вірності. Я з самого початку хотів мати цю крамницю іграшок, а злочинна діяльність — це лише прикриття.

— Гаразд...

— І мене звати Мустафа,— додав він.— Це Хадербгай вигадав ім’я Таурег. Він сказав, що це означає «покинутий Богом», і так називають блакитних людей, бо їх неможливо підкорити. Але звати мене Мустафа.

— Я...

— Ось, я зробив два зізнання, і тепер ми стали братами.

— Гаразд...

— І базуючись на сьогоднішній перевірці, я знаю, що робити, якщо ти комусь розповіси про моє ім’я.

Він глянув на годинника.

— Ой,— сказав він.— Бачу, що наш час вийшов.

Розділ 59

Дещо відбувається, коли сідаєш за кермо під кайфом, і жодна адекватна людина цього не повторить на тверезу голову. Я доїхав до Колаби з віддаленого Хара, зовсім не пам’ятаючи дороги. Якби моєю метою була власне подорож, то я її, вважай, не здійснив.

Хай що там відбувалося на шляху до Міста-Острова, я почувався звільненим від переживань і потреб. А можливо, це було тому, що я мав адресу Конкенона, тож слід було лише дочекатися півночі й навідатися туди.

Я спробував знайти Карлу. Вона не уникала мене, але й не шукала. Я дізнався, що вона інколи пізно ввечері випивала з Дідьє в «Леопольді».

Залишивши мотоцикла надворі, я зайшов усередину, сподіваючись, що моє розчарування не дуже відбилося на обличчі після, коли я побачив, як Дідьє сидить сам-один. Він подарував мені золоту посмішку, а я посміхнувся у відповідь, підходячи до друга. Трохи подумавши, я зрадів, що Карли немає: не сьогодні, не тоді, коли я саме хотів поквитатися з Конкеноном.

Дідьє підвівся для привітання, активно тиснучи мені руку.

— Я такий радий бачити тебе, Ліне,— сказав він.— Я турбувався, куди ти зник. Я так засмутився, коли після розмови з Кавітою ти пішов раніше. Мене це зачепило. Хіба ти не думав про мої почуття?

— Ти знав про Лайзу і Кавіту? — запитав я.

— Ну звісно,— пхикнув він.— Дідьє знає все. Навіщо взагалі Дідьє, якщо він не знає кожного скандального нюансу?

— Не певен, що розумію твоє запитання. Ліпше відповідай на моє.

— Я... я знав, Ліне. Першою думкою після того, як Лайза мене надурила, було перевірити, чи вона не з Кавітою. Я перевірив, але тієї ночі Кавіта була на іншій вечірці, десь у цьому районі.

— Чому ти не розповів мені? Чому мені не розповіла вона?

— Офіціанте! — гукнув Дідьє.

— Ти уникаєш запитання, Дідьє.

— Ти поставив відразу два запитання, Ліне. Офіціанте!

— І досі уникаєш, Дідьє.

— Звісно ж, ні,— відповів він.— Я просто обираю, як відповісти на них після двох міцних напоїв. Це не те саме. Офіціанте!

— Як можу прислужитися, сер? — солодкомовно поцікавився Солоденький.

— Досить увічливості, Солоденький! — вибухнув Дідьє.— І принеси нам два холодних пива.

— До ваших послуг,— мовив Солоденький, лестиво задкуючи.

— Забирайся геть! — заверещав Дідьє.— Принеси мої кляті напої, чоловіче!

Солоденький, задкуючи, посміхнувся — занадто улесливо.

— А ти знаєш, що перетворюєшся на англійця, коли злишся? — зауважив я.

— Ці свині! — запротестував Дідьє.— Вони ввічливі зі мною лише тому, що знають, як це ображає. Це неначе ляпас, але навпаки. Це наймерзенніше використання чемності, а чемність визначає нас, еге ж?