Грегори Робертс – Тінь гори (страница 13)

Я був одним з них. Моя медична картка в місцевій лікарні була товстіша за том трагедій Шекспіра. І це було до в’язниці.

Слухаючи, як Фарзад продовжував свою щасливу, мрійливу історію про те, на яку машину він збирав гроші та яку дівчину хотів запросити на побачення, я відчував тиск двох довгих ножів у себе на попереку. У потаємному відділенні шафи в моїй квартирі було два пістолети і двісті набоїв до них. Якщо у Фарзада не було зброї і готовності її використати, він обрав не той бізнес. Якщо він не знав, як битися і як воно — програти в бійці, то однозначно вибрав не той бізнес.

— Ти пов’язуєш своє життя з санджайською компанією,— сказав я.— Не плануй занадто наперед.

— Два роки,— відповів Фарзад, стискаючи руки перед собою, немов тримаючи той відрізок часу і все, що він обіцяє.— Два роки на цій роботі, а потім я візьму всі заощаджені гроші та відкрию власний невеликий бізнес. Консультуватиму людей, які намагаються отримати грін-карту в США і все таке. Це вже вирішено! Так і знай.

— Просто не висовуйся,— порадив я, сподіваючись, що доля або компанія подарують йому ті два роки, на які він розраховував.

— Ну звісно, я завжди...

На столі задзвонив телефон, обриваючи його речення.

— Ти не відповіси? — запитав Фарзад після кількох дзвінків.

— Я не люблю телефонів.

Телефон досі не замовкав.

— Добре, а навіщо ж він тут стоїть?

— Він не мій, а робочий. Якщо це тебе так нервує, то відповідай.

Він підняв слухавку.

— Доброго ранку. Фарзад слухає,— мовив він, потім відвів слухавку подалі від вуха.

З телефону линуло на перший погляд якесь булькання, неначе скаржилося багно або великі собаки гарчали і щось жували. Фарзад з жахом дивився на слухавку.

— Це мене,— втрутивсь я, і він відпустив телефон.

— Саламалейкум[17], Назіре.

— Лінбаба?

Це був один з тих голосів, вібрації якого відчувалися навіть крізь підлогу.

— Саламалейкум, Назіре.

— Валейкумсалам[18]. Ти приїжджай! — скомандував Назір.— Ти приїжджай зараз!

— А де твоє «Як ти поживаєш, Лінбаба»?

— Ти приїжджай! — наполягав Назір.

Його гарчання нагадувало звук, з яким волочать тіло по гравійній дорозі. Я його обожнював.

— Добре, добре. Продовжуй хмуритись. Я вже їду.

Я поклав слухавку, узяв гаманця, ключі від мотоцикла і вийшов.

— Ми продовжимо нашу розмову пізніше,— повідомив я, повертаючись, щоб подивитися на свого нового асистента.— Але поки що гадаю, ми з тобою спрацюємося. Наглядай за речами, доки мене немає, тгик?

Слово звучало як «тік», що подарувало широку посмішку його молоденькому, бездоганному личку.

— Білкутгік! — відповів він. Абсолютно.

Я вийшов з офісу, забуваючи про молодого спеціаліста з бізнесового адміністрування, який виготовляв фальшиві дипломи. На Марін-драйв додавши газу мотоциклу, прошмигнув у вузеньке віконце в безкінечному русі транспорту на естакаді Метро.

На розі біля Вогняного храму парсів я помітив попереду свого друга Абдуллу і його двох компаньйонів, які перетинали перехрестя. Вони рухались у напрямку вузеньких вуличок торгового району.

Дочекавшись розриву в майже безперервному потоці транспорту і переконавшись, що регулювальник дорожнього руху був зайнятий, беручи в когось хабара, я проїхав на червоне світло і взявся наздоганяти мого друга.

Як член санджайської компанії, я зобов’язувався ціною власного життя захищати інших учасників банди, братів по зброї. Абдулла мав дещо вище становище. Високий довговолосий іранець був моїм першим і найближчим другом у компанії. Моя відданість йому була за межами обіцянки.

Між гангстерами існує тісний зв’язок, вірою і смертю. Усі члени санджайської компанії віддавали свої душі в руки особистого Бога, і вони були настільки побожні, що молилися до і після вбивства. Абдулла, так само як і інші, був людиною релігійною, хоча він ніколи не виявляв милосердя.

Щодо мене, то я й досі намагався знайти в релігії, у книгах послідовників віри, щось більше, аніж вірші, обітниці та вшанування. Я в собі завжди сумнівався, тоді як Абдулла був упевнений у собі за будь-яких обставин, настільки ж переконаний у своїй незнищенності, як найсильніший орел, що ширяє над головою в безмежному небі Бомбея.

Ми були різними людьми, ми любили по-різному і керувалися різними інстинктами під час бійки. Але дружба також є формою віри, особливо для тих з нас, хто майже ні в що не вірить. Істина ж полягає в тому, що моє серце завжди оживало, завжди починало витати в персональному маленькому небі за кожної нашої зустрічі.

Я рушив за ним у потоці транспорту, чекаючи можливості під’їхати. Його пряма спина і розслаблена манера водіння мотоцикла були особливостями, якими я захоплювався. Деякі люди їздять на конях, неначе народилися в сідлі, а інколи те саме можна сказати і про їзду на мотоциклі.

Двоє чоловіків, які були разом з Абдуллою — Фардін і Гусейн, також були добрими водіями, які сіли на мотоцикли ще немовлятами — їздили на паливних баках, доки їхні батьки курсували цими самими вулицями, але жоден з них не досяг тієї артистичної граційності нашого іранського друга і ніколи не видавався настільки ж спокійним.

За першої ж нагоди я під’їхав до його мотоцикла, а друг повернув до мене голову. Ледь помітна посмішка осяяла серйозне обличчя Абдулли, коли він зупинився на узбіччі разом з Фардіном і Гусейном.

Я зупинився просто біля нього, і ми обнялися, не злізаючи з мотоциклів.

— Саламалейкум,— сердечно привітався він.

— Ваалейкумсалам вараматуллагі вабаракату. Мир тобі й милість Всевишнього і його благословення.

Фардін і Гусейн простягнули мені руки для привітання.

— Чув, ти будеш на зборах,— сказав Абдулла.

— Так. Назір телефонував. Я думав, ти теж там будеш.

— Я справді туди їду,— оголосив він.

— Ну, ти обрав довгий маршрут,— розсміявся я, бо він рухався в інший бік.

— Спочатку я маю виконати невеличке завдання. Це не займе багато часу. Гайда з нами. Це недалеко звідси, і думаю, ти ще там не був.

— Добре,— погодився я.— Куди це ми прямуємо?

— На зустріч з велосипедними вбивцями,— уточнив він.— Це стосується справ компанії.

Я ніколи не бував у лігві так званих велосипедних убивць. Я досить мало про них знав. Але, як і кожний вуличний хлопець у Бомбеї, я знав імена їхніх найкращих кілерів, а також знав, що на кожного з нас припадало шестеро чи семеро конкурентів.

Абдулла завів мотоцикла, чекаючи, поки ми зробимо те саме, потім скерував нас у гущавину автомобільного потоку і вів нас, тримаючи спину прямо, а голову високо й гордо.

Розділ 6

Я бачив кількох велосипедних убивць, коли вони на шаленій швидкості гасали на своїх блискучих хромованих велосипедах між торговими рядами Ринку злодіїв. Вони були молоді, завжди одягали однакову уніформу, що складалася з різнокольорових тісних майок, більш відомих як баньяни,[19], білих джинсів прямого крою і наймоднішої пари кросівок. Усі вони зализували волосся назад за допомогою парфумованої олії, малювали на обличчях примітні знаки касти для захисту від злих очей і носили ідентичні дзеркальні окуляри авіаторів, такі самі сріблясті, як і їхні велосипеди.

На думку найдосвідченіших злочинців, вони були найбільш кваліфікованими найманими вбивцями в місті, за винятком одного чоловіка — Гатоди[20], виробника ножів для санджайської компанії. Заїхавши в глибину вулиць і вузьких водостоків, заповнених торговцями і чутним шелестінням готівки, ми припаркували мотоцикли біля крамниці, де продавалися аюрведичні[21] препарати і шовкові торбинки, наповнені таємними травами, які пропонували для захисту від любовних проклять. Я захотів одну таку купити, але Абдулла такої можливості не дав.

— Чоловік має шукати захисту в Аллаха, у честі та в обов’язку,— процідив він, тягнучи мене за плече.— Не в амулетах і травах.

Я вирішив повернутися до крамниці пізніше і приєднався до свого суворого друга.

Ми увійшли до вузенького провулку, але чимдалі заглиблювалися, тим темнішим він ставав. Абдулла провів нас крізь майже невидиму арку, над якою виднівся напис «Вежі Белла Віста».

За аркою ми натрапили на цілу мережу критих провулків. В одному місці ми навіть пройшли крізь житловий будинок. Власник будинку був літній чоловік, одягнений у пошарпану баньяну; він сидів у м’якому кріслі, читаючи газету крізь занадто великі фотохромні окуляри.

Він вдав, ніби не помітив нас, доки ми проходили крізь подобу його вітальні.

Далі ми потрапили в ще темнішу алею. Наостанок повернули в цьому лабіринті й виринули на широкому, відкритому, залитому сонячним сяйвом подвір’ї.

Я чув про нього раніше. Це місце називали Дас Раста, або Десять Шляхів. Житлові будинки і численні провулки навколо них оточували велике, майже кругле подвір’я просто неба. Це була приватна міська площа.

Мешканці визирали з вікон, спостерігаючи за тим, що відбувається в Дас Расті. Деякі з них опускали чи піднімали корзини з овочами, куховарили і займалися різними своїми справами. Значно більше людей заходили і виходили з подвір’я крізь вузенькі, неначе шпиці в коліс, провулки, що вели в широкий світ.

У центрі подвір’я лежали мішки з зерном і бобовими на купі, удвічі більшій від людського зросту. Вони утворювали невелику піраміду зі своєрідними тронами на різних рівнях, на яких сиділи велосипедні вбивці.

На верхівці тієї піраміди був Ішміт, він же ватажок. Відповідно до сикхських[22] релігійних традицій його довге волосся ніколи не стригли, але дотримання сикхізму на цьому і завершувалося.