Грегори Робертс – Тінь гори (страница 123)
— Усе буде гаразд,— пообіцяв я.— Стане легше.
— А ти медитуєш?
— Лише коли пишу. А що?
— Я думаю, що, може, потрібно медитувати абощо,— неуважно відповіла вона, а потім швидко глянула мені в очі.— Що ти про нього думаєш?
— Про Вінсона?
— Так, про Стюарта. Тут немає мого брата чи батька, щоб розпитати про нього. Що ти про нього думаєш?
Я глянув на Вінсона, який розкладав останні горщики і тарілки на полицях і витирав довгі мийки з нержавіючої сталі.
— Він мені подобається,— сказав я.— І я впевнений на всі сто, що він божеволіє від тебе. Якщо ти не його споріднена душа, Ранвей, то маєш про це повідомити. І швидко. Для нього все надто серйозно.
— У тебе буває депресія? Стюарт розповів мені дещо про тебе. Про твоє життя. У тебе бувають дні, коли хочеться накласти на себе руки?
— В неволі — ніколи. А так чи так, більша частина мого життя минула в неволі.
— Серйозно? А в тебе бувають дні, коли просто хочеться з усім покінчити? З усім і відразу?
— Дивися, суїцид і я — лише такі собі знайомі. Адже я радше «твій до останнього подиху».
— Але життя інколи може бути таким лайном,— зауважила вона, знову дивлячись на мене.
— Життя хороше, навіть погані речі. Бо воно — кров твого серця, а ще прекрасні хвилини прекрасних речей. Я письменник. Маю вірити в силу кохання. Самогубство — це не варіант.
— Не для тебе.
— І не для тебе. Якщо думаєш про це, то можеш також трохи пометикувати про той факт, що ти не маєш права відбирати власне життя. Ніхто не має.
— Чому ні? — запитала Ранвей-як-подіум, широко й невинно розплющивши очі.
— Ранвей, подумай про це так: чи божевільний має право вбивати незнайомця?
— Ні.
— Ні. А коли суїцид у тебе в голові, хіба
— Але хіба тобі ніколи не буває сумно? — не могла заспокоїтися вона.
Вона говорила настільки палко, що мені хотілося її обійняти.
— Звісно. Це стається з усіма. Але ти юна, і твоє життя таке насичене! Це склад хвилин. Ми не маємо права їх знищувати, ба навіть розбазарювати, як я. Ми лише маємо право їх переживати. Тож викинь це лайно з голови. Не варіант, гаразд? І не піддавайся стресу. Це мине. Вінсон — гарний хлопчина. Він чекатиме скільки потрібно, щоб ти вирішила і розібралася зі своїми почуттями, хай які вони будуть. Усе мине. Піднімайся і бийся.
— Ти маєш рацію, я знаю, але інколи хмара довго відходить від сонця.
— Ти дуже мила і надто серйозна дівчина, яка пройшла крізь ті самі охоплені вогнем двері, що і я. Це тебе пошарпало, так само як і мене. Ти непогано тримаєшся. Ти чудово тримаєшся. Поглянь на мене. Я бігав по місту, нариваючись на прочуханку від копів. Ти в набагато кращому стані, ніж була під час нашої останньої зустрічі. Поспілкуйся з Ідрисом, перш ніж піти. Він класний.
— Ти — злочинець,— заявила вона.
То був факт.
— Е... так.
— Чи може жінка
Зустрічав, але лише інколи.
— Е... так.
Вона не надто вірила, а я не бажав переконувати.
— Тобі потрібно провести розмову про злочин і покарання з Вінсоном,— порадив я.— Мене не стосується, як саме інший чоловік заробляє на вулиці.
— Ти не знаєш — Стюарт когось убивав?
— Знаєш,— мовив я, спостерігаючи за маленькою групою людей, які розмовляли і працювали на столовій горі,— якщо ми говоритимемо про Вінсона, то необхідно його запросити.
— Не зараз,— м’яко заперечила вона.— Ще ні.
Я підвівся, і вона встала слідом.
— Ти бажаєш,— запнулася вона,— ти маєш постійне бажання змінити щось у своєму житті?
— Я лише жалкую,— зізнався я.
— Жалкуєш,— неуважно повторила вона.
— Знаєш, як вимагають
— Не зовсім.
— Коли когось викрадають, посередник бажає отримати доказ того, що викрадена особа ще й досі жива. Телефонний дзвінок чи відео. Доказ життя.
— Гаразд.
— Жаль — це лише доказ життя душі, Ранвей. Якби ти цього не відчувала, то не була б такою гарною людиною і Вінсон не божеволів би від тебе. Це добре. А ще краще буде, коли це все розвіється, що станеться доволі швидко.
Ми підійшли до центру столової гори. Вінсон до нас приєднався, приліпивши на обличчя усмішку, що нагадувала порожнє узбережжя.
— Тепер я збираюся поспілкуватися з Ідрисом, Стюарте,— заявила Ранвей, проходячи повз нього.— Будь ласка, забери мене за двадцять хвилин.
— Гаразд, лялю,— розцвівши, мовив він, а його очі слідкували за нею як цуценята.
— Що привело тебе на гору, Вінсоне?
— Це була ідея Ранвей. Вона спілкувалася з Карлою. Ця Карла — це щось, правда ж? Я не розумію навіть половини з того, що вона каже.
— І половини досить. Я такої кмітливої красуні ще не зустрічав.
— Як ти з нею познайомився?
— Вона врятувала мені життя,— розповів я.— Слухай, зараз саме розпалили головне вогнище. Ми можемо посидіти там, поки Ранвей розмовляє з Ідрисом. Гарний план?
— Не те слово.
Більшість учнів на горі займалися куховарством чи майструванням релігійних ідолів для молитов. Я попросив одного з них приготувати тарілку солодощів для Ранвей, щоб утамувати привида, який переслідує її, і залишити її в Силвано.
Біля вогню ніхто не сидів. Ми з Вінсоном сіли на ящиках, дивлячись крізь язики багаття на полум’я Вінсонового серця: Ранвей була за двадцять метрів біля Ідриса, і її не було чутно.
— Знаєш, Ліне,— сказав Вінсон, обертаючись до мене,— я й так хотів навідатись. Я хотів висловити співчуття через твою втрату. Лайза була чудовою дівчиною.
— Дякую, Вінсоне. Ти був на службі, яку влаштувала Карла. Це перша можливість тобі сказати, як я це ціную.
— Пусте. Ми мали за честь там побувати, друже.
— Як Ранвей?
— Ну,— почав він, шкрябаючи свою коротку бороду й вуста, неначе змушуючи їх говорити. Він зітхнув і поклав руки на стегна.— Їй болить. Їй дуже болить. Інколи здається, що мені необхідно звернутися по професійну допомогу до психолога, але потім я приходжу до думки, що ніхто не піклуватиметься про неї так, як я.
— Окрім самої Ранвей.
— Так, звісно, мабуть, коли їй стане краще.
— Зараз, узагалі-то.
— Але, друже, вона ще не оклигала на всі сто відсотків.