Грегори Робертс – Тінь гори (страница 102)

Розділ 35

Я повернувся до Бомбея пізно, але «Леопольд» досі працював, і Дідьє, швидше за все, був там. Я хотів відрапортувати. Високий худорлявий зв’язковий в аеропорту сказав мені одразу ж їхати в компанію, що було дивно. У мене було призначено вже усталену зустріч із Санджаєм за двадцять чотири години після повернення. Це був обов’язковий період вичікування на той раз, якщо за мною стежили, і Санджай ніколи не змінював цієї тактики. Але це завдання з самого початку було нестандартне, і все це не мало жодного сенсу. Перш ніж їхати додому чи до Санджая, я хотів, щоб Дідьє розповів про всі події, які відбулися тут за ці дні, а також про те, де зупинилася Лайза.

І Дідьє все розповів, але не там. Ми їхали на таксі в тиші. Дідьє відповідав на всі запитання піднятою рукою. Ми зупинились у тихому місці з краєвидом на мечеть Хаджі Алі.

— Лайза померла,— сказав мені він, дивлячись на неспокійне море,— від передозування наркотиками.

— Що? Що ти таке говориш?

— Її немає, Ліне.

— Через наркотики? Які наркотики?

— Рогіпнол,— сумно відповів Дідьє.

— Ні. Ні.

— Так. Так.

— Цього не може бути.

«Як вона могла померти,— подумав я,— а я цього не відчув, якось не дізнався, не відчув цього?»

— Це факт, мій друже. Її більше немає.

На мене посипалися уламки втраченого часу. Усі ті речі, які я мав сказати та зробити з Лайзою, усі ті хвилини, коли не шанував її, усе проткнуло мої груди. Мене не було з нею наостанок.

— Це не може бути правдою.

— На жаль, це правда, Ліне.

Я відчув, як мої коліна чи то підготувалися кудись бігти, чи то підігнулися. Світ без Лайзи. Дідьє мене обійняв. Ми прихилилися до дамби на узбережжі.

Життєва сила мене полишила і розчинилась у повітрі. Атоми любові від’єдналися від Джерела, бо світ обертався занадто швидко, щоб тримати їх разом. Небо ховалося за чорною завісою хмар, а вогні міста, що відбивалися у воді, стали океаном плачу. Щось усередині мене помирало, а щось інше — примарне — намагалося звільнитися.

Я хапнув повітря, намагаючись уповільнити скажене калатання серця, й обернувся до свого друга.

— Її родина?

— Вони були тут,— розповів він.— Дуже приємні люди.

— Ти з ними розмовляв?

— Так, а вони теж розмовляли, доки не дізналися, що я твій друг, а не тільки Лайзин. На жаль, Ліне, але вони частково звинувачують тебе у смерті Лайзи.

— Мене?

— Я розмовляв з ними про тебе, від твого імені, від імені вас із Лайзою, але її родичі не хотіли вірити. Вони тебе не знають, тож простіше звинуватити незнайомця, ніж визнати правду. Вони поїхали з міста вчора разом з тілом нашої бідолашної любої Лайзи.

— Її немає? Вони забрали її додому?

— Її немає, Ліне. Мені дуже шкода. Я спустошений.

Між сигналами світлофора повз нас пролітали автомобілі, розтинаючи широкий проспект і залишаючи його знову порожнім. Уздовж дамби люди сиділи на самоті, парами чи родинами, більшість споглядала мечеть Хаджі Алі, що витала над морем й осявала душу.

— Що сталося? Розкажи мені все, що знаєш.

— Друже мій, ти певен, що готовий до цього? Може, спочатку нап’ємося?

— Я хочу почути все зараз.

— А можу я спочатку напитися?

— Дідьє, ну ж бо.

— Я теж її любив, ти ж знаєш,— сказав він, роблячи ковток зі своєї фляги.— Й останні кілька днів були неабияким випробуванням без тебе.

Він відклав флягу, витягнув з кишені свого латунного портсигара і вибрав косяка. Спокійно затягнувшись кілька разів, він запропонував самокрутку мені.

— Усе гаразд.

— Усе гаразд? — не повірив він, знову пропонуючи косяка.

— Не все гаразд, але я тримаюсь. Я... не все зі мною гаразд, добре. Розкажи, що сталося.

— Це сталося наступної ночі після твого від’їзду. Я...

— Наступної ночі?. Це ж було п’ять днів тому.

— Я намагався розшукати тебе, Ліне. Санджайська компанія відмовилася допомагати, а я не міг знайти Абдуллу. Думаю, хай де він є, наш друг нічого не знає, як і ти не знав.

«Абдулло,— мовило моє серце.— Де ж ти?»

— Йому болітиме,— вичавив я.— Він любив Лайзу, а вона його.

— Дуже. Вона була його сестрою-рахі.

— Його сестрою-рахі? Вона цього ніколи не розповідала. І він теж.

Рахі — це простий браслет, якого дівчина може зав’язати на зап’ясток хлопця, і з цієї миті й надалі він має поводитись як її брат і стати рішучим захисником. Браслет — це символ перемоги нового брата після кожного бою за честь сестри.

— Ліне, я теж був її братом-рахі.

— Коли це сталося?

Я навіть гадки не мав, що Лайза взагалі брала участь у церемонії рахі, а тим більше що вона обрала Абдуллу й Дідьє своїми братами-рахі.

— І це я винен у її смерті,— прошепотів він.— Мені не вдалося її захистити, доки ти був відсутній.

Він довго затягувався косяком, проганяючи сльози. Він глянув на мене лише раз і вже почав щось говорити, та коли наші погляди зустрілися, Дідьє відвернувся. Ми обоє знали, що це правда: я залишив її на свого друга, і він обіцяв наглянути за Лайзою.

Вуличний прибиральник шкрябав своєю мітлою по бордюрові. Він звів на мене очі та привітно схилив голову. Я дивився, як він махав і робив крок, махав і робив крок: прибережний бульвар, що вимірювався помахами мітли.

— Вона мене розіграла,— розповів Дідьє.— З її боку це було нечесно, бо я довіряв Лайзі.

— Продовжуй.

— Ми... ми переглядали кілька неперевершених французьких фільмів, які я особисто обрав, коли в неї раптово розболілася голова. Лайза раніше пішла спати, а мене відправила, аби придбати відповідні ліки. Коли ж я повернувся, то зрозумів, що мене надурили. Я знайшов записку, де повідомлялося, що вона йде на вечірку і повернеться на світанку.

Він зітхнув, похитав головою і почав плакати.

— Куди вона вирушила?

— Я з’ясував, що вона була на вечірці для боллівудських акторів десь у Бандрі. Ти ж знаєш, скільки вечірок проходить щоночі в Джуту й Бандрі та як пізно вони закінчуються. Я не сподівався її аж до світанку, тож вирішив не лягати спати разом з Близнюком, який ніколи не спить, і почекати, поки Лайза зателефонує. Я скрізь залишив повідомлення, скрізь, включно з твоїм сторожем.

— Про що ти говориш, Дідьє? Ти ж мав за нею наглядати, а Лайза загинула, і поки що я не розумію як.

— Ліне, ти маєш право мене засуджувати.

«Та хто я такий, щоб когось засуджувати?» — подумав я. І Лайза мене теж багато разів розігрувала. Кілька разів вона змушувала мене вгадувати, куди зникла і що робить.

— Гаразд, гаразд, Дідьє. Я розумію. Лайза знає... Лайза знала... як утекти. У неї це добре виходило. Розказуй далі.

— Повторюся, що залишив для неї повідомлення і поїхав грати в покер з Близнюком Джорджем у «Магеші». Я грав у карти, коли наша Лайза померла. Один з вуличних хлопців надіслав мені послання, що Лайзу саме знайшли мертвою. Я був спустошений.

— І?

— Коли провели розтин...