Гнат Хоткевич – Олекса Довбуш. Оповідання (страница 88)
Зазоріло дійсно при Солотвині. Знайшли полянку в лісі й перебули на ній цілий день. Слідуючу ніч ішли до Богородчан, а коли знову пересиджували у лісі — наткнувся на них якийсь чоловік.
Наткнувся й так почав труситися, що аж дивно було дивитись. Ну, теліпається увесь чоловік, мов судороги його зводять.
Його зв'язали. Питають, хто ти? Відповідає:
— Ссемен Мматлюк.
Питають звідки.
— Зз Ллєховец-вец…
Якби спитали, чи не ти часом доніс дідичці про наш прихід, мабуть, сказав би «я», бо не міг зараз говорити неправди.
На щастя, його не питали. Сказали тільки, що йому нічого не зроблять, а притримають для власної безпеки і потім пустять.
Давали йому їсти, але він не хотів і не переставав дрижати. Добре, що скоро прийшов вечір. Опришки бистрою ходою пішли на Богородчани й Матлюка взяли з собою.
Він прямо од розуму одходив — що буде, коли його отак приведуть до двору, а там скажуть: а-а, це той, що нашу дідичку попередив.
У Матлюка зуби цокали. Опришки дивувалися: що за боязка натура така. Вже сказали ж йому, щоб не боявся, а він…
А Семен думає власне о тім, що кинеться зараз на коліна перед Довбушем і скаже все. За щире каяття, може, помилує отаман. А як виявиться все там, уже у дворі богородчанськім, то не минути лютих мук.
І чим ближче підходили до Богородчан, тим яснішим ставало це рішення. Блискавицями пролітали в мозку всякі інші думки, одна дивніша другої, але ця — про потребу признатися — була над всі.
І коли опришки стали, а Довбуш звелів розв'язати чоловіка, — Матлюк не зрозумів і з криком: «Я скажу… Я все скажу», — кинувся на коліна перед отаманом.
— Тепер говори, кому хоч і що хоч, — сказав Олекса.
Хлопці розв'язали Матлюка й побігли доганяти отамана. Матлюк стояв хвильку, не розуміючи, що з ним, потім занив якось і дрібними-дрібними крочками, мов граючися, побіг кудись у темноту.
Ударив Довбуш на двір.
Коло брами стояло двоє жовнірів на варті. Це вже місто поставило від себе, щоб не розграбував хто двора, не чекаючи опришків. Третій жовнір стояв на [вежі], щоб як тільки побачить опришків, дати знати дзвоном.
Двох вартових при брамі зразу було убито. Третій почав дзвонити, й дрібні звуки дзвону, мов гавкання малої, але уїдливої собачки, побігли містом.
Олекса вихопив пістоля, бистро націлився (він взагалі стріляв добре) і одразу зсадив жовніра вниз. Дзвонення устало.
Власть, виставляючи отих трьох інвалідів, мала на меті те, що дзвін викличе населення на вулицю й почнеться самооборона, бо оборони міська влада не мала жодної, окрім кількох магістратських інвалідів. Але самооборона воліла міцніше замикатися в домах, і на вулиці не показався ніхто.
З двором було покінчено бистро. Ясно було, що двір попереджено, бо нікого ні душі не було. Хто ж би це? Чи випадково, може, помітив хто в лісі, чи, може, якось інакше? Але роздумувати було ніколи.
Зграбували опришки ще кілька домів, на які мали вказівки зарані, й швидко забралися з Богородчан. Порожнеча панського двора могла навівати всякі думки.
Ішли так, що ще затемна були коло Солотвина. Такі штуки можна показувати хіба з залізними ногами; зрештою в опришків таки й були залізні ноги.
Звернули на Бабче, на полонини — аж там розрішили собі спочинок. Як і загалом при кожному спочинку, так і зараз Олекса давав гасло, де збиратися на випадок несподіваного нападу й можливої утечі. Сьогодні таким місцем визначив Олекса Єчіння і власне хату Цюперєка. Отже, кожний опришок знав місце збору.
Почали паювати здобич. Грошима кожний дістав по тридцять битих талярів. На гурт пішла срібна позолочена упряж, пістолети, флінти, шаблі, матерії, костюми старовинні.
Серед шабель було кілька оправлених у срібло. Олекса поламав їх, срібло збив і покидав разом з іншим ломом у бордюг.
Між іншими знайшлися серед здобичі два хрестики: один, видимо, з чистого золота, а другий так прикрашений дорогоцінним камінням, що здавався весь із каменя. Його взяв собі Довбуш, а золотий віддав племінникові Павлові.
Не всі були задоволені, що сі хрести не пішли в загальний пай, але поки що мовчали.
Балакали про те, що богородчанський двір було попереджено. Кидали різними здогадками. Між іншим, хтось ніби в жарт кинув Штефанові:
— А ци не твій дєдя постарався?
Штефан чомусь скраснів. Він загалом відчував оту деяку відчуженість, серед якої доводилося жити взагалі, а цей запит ставив питання прямо: раз твій дєдя сповістив двір, значить, він знав, що лаштується напад. А звідки він міг знати, як не від тебе?
Штефан ще більше почервонів.
— За дєдю я не можу нічо казати, бо того не знаю… А може, ви гадаєте, що я?..
Більше не міг говорити від хвилювання. Його образила сама можливість підозріння, бо він справді відносився чесно.
Але зараз, коли пригадує він свою балачку з батьком, нараз стає йому перед очима дивний вираз обличчя вітця, коли Штефан вимовив слово «Солотвина». Тоді Штефан не надав сьому значення, але тепер…
Невже дєдя дав знати в Богородчани? А якщо так, то він міг же дати знати й ще кудись, що ми маємо йти… Нас можуть перестріти, зробити засідку, постріляти братів… І в цьому буду винен я, необережне моє слово.
Він не знав іще, чи воно так, але могло бути так — і це не давало йому спокою.
Що робити? Може, сказати товаришам, щоби тікали зараз, щоб ішли зовсім убік, аби і здалеку не ступити на звичайну дорогу, якою хтось би думав, що можна було би йти з Богородчан.
А як нічого нема?
Може, сказати, як я випадково вимовив слово «Солотвина» й що мені показалося?
А як нічого нема?
Так бився з думками Штефан, як нараз вартові дали крайній сигнал тривоги. Сталося! Тепер ясно, що се батько. Більше нікому.
Так воно було в дійсності. Старий Онуфрак, виправивши Матлюка, тоді тільки сообразив, що пошився, властиво, у дурні. В кращому разі посланець забере собі всю нагороду, в гіршому, найгіршому разі — може замість каштеляновій зробити донос Довбушеві, сподіваючися, що сей ліпше винагородить. А тоді… і мороз ішов по шкурі старого війта.
Тепер треба ставити на банк. Десь в околиці, кажуть, перебуває ота волоська хоругов, що ганяється за Довбушем. Дати би їм знати.
Се вже така річ, що нікому доручити, — і війт хоче йти сам. Уже лагодиться, хоч знає, що се риск, великий риск, коли — в'їжджає оця волоська хоругов до села. Слава тобі, Господи.
Війт був у начальника й оповів йому, де зараз Довбуш і як його найкраще перестрінути.
— Я вже таки знаю, шо вни від Солотвина звернуть на Бабче… Не були би вни гуцули, єкби не схокіли йти полонинами замість дороги. На мій гонір вам кау — йдут на Бабче.
Начальник хоругви, молодий зухвалий офіцер-чужоземець слухав, поляскуючи себе нагаєм по халяві.
— А от ти й поведеш нас на оте своє Бабче.
— Я вас не поведу, бо я на уряді, але дам вам провідника.
В результаті сих балачок була несподівана поява волоської хоругви перед опришками на полонині.
З цією хоругвою опришки ніколи не могли витримати. Вона була висвічена, як регулярне військо, порушувалося за звуками трубки, й опришкам з їх примітивною командою: «Переймай!», «Забігай!» — трудно було встояти.
Зараз теж. Хлопці поховалися в кущі й відстрілювалися деякий час, але коли свист отамана розрішив утечу, всі порскнули — хто куди бачив.
Всі, окрім одного. Штефан сидів за кущем і відстрілювався. Баюрак, біжачи'мимо, крикнув:
— Кікай! Чо сидиш? — Але Штефан тільки махнув рукою.
Стріляв, поки міг. Коли його оточили волохи, він, ранений, кинувся на них із рогатиною, і його було розсічено шаблями на шматки.
Ніхто, окрім волохів, не скористався із того богородчанського походу. Опришки покидали всю здобич. Старий Онуфрак не дістав нічого, а тільки вбито йому сина — тоді тільки зрозумів війт, що посилав волохів не на кого, як на рідного сина. Се на нього так вплинуло, що він хотів зректися отаманства, але страх перед Довбушем задержав його на уряді, бо як-не-як малася якась охорона.
Не покористав і Матлюк Семен. Коли вже дідичка вернула до Богородчан, вона хотіла навіть знайти того ґазду, що дав їй знати про Довбуша й урятував життя; посилала до Ляховець, бо єдине, що запам'ятала, так це те, що той господар був із Ляховець, — але Семен притих і не признався. Стріча з Довбушем так його налякала, що він нічого вже й не хотів, жодної нагороди, аби тільки його імені ніхто не згадав.
Дідичка простерла свою великодушність до того, що за послугу одного ляхівчанина обдарувала всю ляховецьку громаду. Подарувала велику толоку, що сягала від Ляховець аж по Глебівку, Саджавку, Росівку. Щось вище тисячі трьохсот моргів.
Ляхівчани сміялися, що все ж таки Довбуш, властиво, дав їм толоку.
Аж на четвертий день зійшлися всі в гостинній хаті Цюперєка. Всі, та не зовсім — Штефана не було.
Думки поділилися. Одні казали, що мала місце свідома зрада, другі стояли за несвідому, треті казали, що він погиб від своєї відваги.
— Видів-сми, єк він засів у хащі та й стрілєв. Я му кау — кікай. А він лиш махнув руков.
— То він і кікати не хтів, бо то го побратими прийшли. Вни го не стрілєли. А йк ми всі пшли, він вийшов ід ним та й поїхав.