Гнат Хоткевич – Олекса Довбуш. Оповідання (страница 79)

Коли відпочили, двинув Олекса свою ватагу до Воскресінець, на Рушеля.

«Рушель, той самий Рушель, що брав від мене гроші, збиткується тепер із моєї матері… Ну, підожди ж тепер — я тебе навчу. Військо ваше нехай шукає мене в Чорногорі, а я з вами тут пограюся. Потім ваше військо прилетить сюди — а ми підемо на Чорногору».

По дорозі Олекса запомігся в коні, бо то ж уже не гора. Це тут кінь не помагає, а в'яже; там, на долах, із конем ліпше. Але коли розвідався ближче, то показалося, що взяти Рушеля не так-то легко.

Перший запал, перші восторги панів, коли вони ото вздріли відділ Пшелуського й повірили, що Довбушеві зосталося жити всього кілька днів — то вже поволі проходили. Пани побачили, що піймати Довбуша — це трудна задача: от уже скільки лазить Пшелуський по горах, а опришки хазяйнують собі, як і хазяйнували. Рушель уже каявся, що так погарячився й наразив собі отамана; тому поїхав до Станіслава, витребував собі кілька жовнірів станіславської залоги, озброїв своїх гайдуків і установив як день, так ніч, варту.

Таким чином, підійти його зненападу було неможливо, а вести правильну осаду — це не була тактика опришків. Вони могли брати тільки з нальоту.

Це те, що міг довідатись Олекса з агентурних відомостей. Пішов тепер сам на розвідку — і вернув веселіший: певно, щось надумав.

Засів коло села. Виждав, поки йшов якийсь ґазда, вискочив, показав йому пістоль і повів у кущі.

— Тобі нич си не стане. Не бійси. Я тебе ні рабувати, ні бити не буду. Ти знаєш, хто я?

Ґазда зам'явся. Річ у тім, що опришки не люблять загалом, коли їх пізнають. На грабунку, коли ти пізнав кого з опришків, то ліпше мовчи. Ґазда се пригадав і мовчав.

— Знаєш, лиш не хочеш говорити?

Ґазда кивнув головою.

— Я Довбуш.

Ґазда закивав головою, як німий.

— Будеш говорити правду і робити те, що тобі кау, — нич ті си не стане.

Ґазда заспокоювався, бо слово Довбуша тверде.

— Єк си називаєш?

— Братовник Петро.

— Де сидиш?

— Там і там.

— Се я тебе питаю, аби, як зрадиш, ізнайшла тебе моя помста. А хуч і збрехав — оннаково я тебе і знайду. Піп ваш дома?

— Здає ми си, шо були дома.

— То підеш до него й скажеш так. Ішов-сми лісом, перестрів мене Довбушів післанець і сказав, аби я ішов ід'вам, ід' попові ніби. Абе-сте злагодили вечеру на завтра понад захід сонцє на трицєт хлопа: Довбуш прийдет ід' вам вечеряти. Так му скажеш. І даси цесу рогатину на признаку.

Довбуш передав ґазді свою рогатину.

— Це все. Бирш нічо. Зробиш — добре, не зробиш — твоя воля.

Довбуш був певен, що чоловік передасть. Був певен і в тім, що попик, діставши таку відомість, доконче ж дасть знати Рушелеві, що от, мовляв, нагода вам одним замахом знищити опришків. І в тім, нарешті, був певен, що Рущель не захоче ж упустити такого випадку, забере все своє військо (на тридцять же опришків), оголить свій двір — і…

Так воно все і розігралося, як по писаному. Олекса випровадив своїх хлопців аж під сам замок, укрив у кущах так, що їм усе було видно: як Рушель на чолі свого до зубів озброєного відділу виїхав із двору, як вони поїхали в напрямі села на засідку.

Смерком ударив Олекса на безборонний двір, з легкістю його опанував, і хлопці добре обловилися: здобич була багата. При відході двір було запалено з усіх боків.

Рушель сидів у засідці, коли його торкнув хтось із слуг.

— ПанеІ А чи то не наш двір горить?

Рушель глянув — і онімів. В одній хвилині зрозумів, жертвою якого адського плану став.

Побіг як шалений додому — і знов опришки мали приємність бачити, як мимо них у найбільшім безладді бігла орава озброєних людей із Рушелем на чолі. Дехто з хлопців хотів стріляти, але Олекса не дозволив. Він не хотів вчиняти непотрібної битви, а потім, як українець, хотів усе закінчити гумористичною виходкою.

Попик із Воскресінець, бачачи, що вже пізно, а нікого нема — рішив, що Довбуш, мабуть, довідався про засідку і не прийде. Звелів слугам убирати зі столу. Тільки що вони почали — а тут Олекса.

— Ой, га, єгомостику! Ци я не казав тобі, що прийду із хлопцєма вечеряти? А ти так борзо ізбераш…

Лице попа стало таким глупим, що вся ватага гримнула сміхом. Дійсно, вся ситуація в цілому вийшла одним великим жартом.

Загалом похід можна було зарахувати до числа удачних — і була се мало не остання удача Довбуша. Впрочім трапилася ще одна і то цілком несподівано.

Жив у Косові багатий, дуже багатий єврей Меся. До контрибуції на користь Довбуша він, як найбагатша особа, мусив класти найбільше — і це його дратувало. Коли через Косів промарширувало «військо» смоляків на чолі з Пшелуським, Меся рішив, що щаслива звізда Довбуша вже загасла і що коли давніше на нього, як на помазаника удачі, не рекомендувалося піднімати руки, то тепер уже дозволяється.

І Меся задумав: поки там смоляки, військо, полковники, поки вони там що зроблять чи не зроблять, а я, Меся, скоріше них управляюся сам. А тут похід до Воскресінець.

Меся уже знав про нього, бо хтось бачив хлопців у лісі й сказав у Косові.

Назад, значить, буде йти Довбуш Коломийським шляхом, бо на конях.

Один ґазда з Ясеня був винен Месі сорок талярів і саме приніс їх віддавати. Віддає, а Меся відхиляє руку.

— Ні! Чуєш ти, газдику? Я тобі лишєю тих сорок талєрів і ще тобі додам сорок талєрів — лиш страть мені Довбуша.

Чоловік зблід. Всякі почуття заштурмували душею.

— Но преці… та-бо єк я го можу стратити, коли він вбив би мене з маху, на шкрепітки би посік.

— Ні… Ци ти потрібуєш за барки з ним ставати? На тобі оці білі порошки і йди ти з ними до пістинцької керниці. Сєдь там та й сиди. Довбуш тепер за Коломийом на рабунках і за день, за два ме вертати. Та буде йти на Пістинь[22] і вже конче ме припучювати коло тої керниці. А ти як побачиш, шо опришки йдут, усип цес порошок у керницю й кікай. Ніхто не ме нічого знати, ніхто не буде видів — а вісімдесєк, а то й усі сто талєрів маєш у кишені. І то згори.

І побрязкує монетами. Спокуса велика. Згодився чоловік, узяв гроші й порошки.

Але коли вийшов за місто та огорнули його довкола не вонючі коршми косівські, а світло-зелені гори, війнуло на нього рідним вітерцем, запахли трави — людські думки почали ворушитися в голові замість звірячих.

— Таже, рахувати, най так скажім, всип'ю. Але ж бо, окрім Довбуша, ше мут люде пити. Та це ж я потрою всі люде… Ой шос тут не так.

І шибнула ґазду думка — порадитися з жінкою: вона баба в мене така, шо…

Не пішов уже дорогою понад Варятин, а звернув одразу наліво й пішов лісами навпоперек.

Жінка й руками, й ногами:

— І не дай, Боже, й борони, Боже… Та на кого ти, мудрагелю, руку піднєв?

Словом, напала на чоловіка. А нарешті дала йому таку раду:

— Бери ти цесе трійло та й цесі гроші і йди до пістинцької керниці. А єк учюєш, шо йде Довбуш, уклєкни, на одну руку поклади цесі гроші, а на другу трійло. Й поклониси Довбушеві та й оповіж гет усе, шо ті Меся казав.

Подумав-подумав ґазда: правду каже жінка, треба її слухатися. Пішов, сів коло пістинської криниці й сидить.

Багато народу йде, й кожне нап'ється, бо ні в той, ні в той бік близько нема. А чоловік дивиться, як люди воду п'ють, і нотує сам собі: оце би я і того отруїв, і того… І хвалить свою жінку за розум, а себе за те, що її послухав.

Коли чує співи. Глянув — легіні на конях. Співають собі, нікого не бояться: військо, що їх ловить, на Чорногорі зараз, а більше — хто їм страшний?

Став чоловік на коліна, узяв в одну руку золото, в другу порошки. Наближаються опришки. Багатенько їх. Та всі вівбирані. Праведне військо. Отаман попереду. Ще не наблизився добре, зупинив коня і остро крикнув:

— Шо тобі треба, чоловіче?

— Славний юнаций ватажку! Жду на тебе. Ади, цесе трійло дав мені жид Меся у Косові, [аби] я го ту верг до керниці та й тебе з легінями потроїв. А цесі талєри дав мені як плату.

Олекса гостро дивиться на чоловіка.

— Но, а ти верг тото трійло у керницю?

— Ні, не верг-сми, пане втамане. Бо ждав-сми на вас, Олексо.

Довбуш зліз з коня. Позлізали й опришки, посідали на убочі. Олекса сів коло криниці й каже:

— Ано-ко, бери, чоловіче, та й пий з цеї керниці води.

Ґазда похилився і пив багато.