Гнат Хоткевич – Олекса Довбуш. Оповідання (страница 69)

А ще замандрував словак із пудлом своїх «матерклясів». Цей об'явив себе вже лікарем. Подивився на обважнілу їмость і поставив діагноз:

— Оні сем су слабі і немоцні Ну я знам: кедь оні сем под гору іду, що їм цяжко і дихат не могу. А як згори — їм легко.

І пропонував до послуг усю свою аптечку. Насамперед отой незамінимий дриячник.

— То на рани, правда, на рани, але можна й пити, можна й пити…

Пропонував він і краплі боброві, які радив уживати у вині. Мазь, що могла служити і від болю в животі, й до об'ягчення ременів. Було у нього й сало борсуче та ведмеже, товщі з кроликів, боцюна, пса, вовка, лиса. Навіть у пляшечках вода з мартового снігу, теж уже помічний медикамент.

Пан Андрій робив серйозне лице.

— А немає у тебе шкіри з чола зубра? Ото власне є інклюз для вагітної жінки. Або як робили давні наші предки: об'язати живіт шкірою тура. У тебе немає такої шкіри?

Словак казав, що є, все у нього є — тільки він забув узяти й другим разом принесе.

Довго згадував із веселістю пан Андрій цього лікаря й його діагноз.

Виноторговець з Угорщини заїхав з пробками вина. Вірменин — з конем, ну і само собою — «вічний жид», без якого шляхетська Польща не мислила собі свого існування.

А поза тим усім тихо було в дворі. Пан Андрій відчував від того радість. Весело вставав ранком і йшов по господарству, весело сідав за стіл, заставлений простими потравами: капуста кисла з вудженим салом, горох із салом же, каша пшоняна, часом м'ясо з обильними корінними приправами, як імбир, шафран, мушкатель, цинамон тощо.

— Коли французи попали до нас уперше з Марією-Людвікою, то на банкеті у Дангофа так попарили собі язики об нашу перчену страву, що їсти не могли…

І сміявся весело.

На вагітність дружини дивився спокійно. Чи то першина? Зрештою, пані Марцеля, вона вже не раз бабувала і все з добрим скутком, отже, на неї можна покластися.

Але все ж у міру того, як наближався критичний момент, легка тривога заповзла в душу пана Андрія. Добре то добре, але ж знаєте, річ незвичайна. Мало хіба що може трапитися. І коли пані Марцеля донесла, що з деяких їй самій лише відомих ознак можна сподіватися сьогодні,— пан Андрій пильніше засмалив свою люлечку і все барабанив пальцями по столу.

Пані Марцеля вгадала. Вже показалися неомильні ознаки того, що «наступає»… Правда, трудно сказати, коли саме «наступить»: може, за годину, за дві, а може, й уночі чи там коли. Се діло таке.

Все в домі готовилося прийняти нового невідомого, таємного гостя. На кухні держався вогонь, кипіла вода, щоб на кожну хвилю була готова. У себе в алькерику розложила пані Марцеля всі медикаменти, які, можна було сподіватися, здадуться в потребі. Білизна готова, пелюшки, звивальники — все це на місці, все передбачено.

І от коли все в домі було перепняте тишиною чекання, коли кожде з тривогою готувалося почути перші крики породіллі, а потім вони все будуть рости, рости й, коли дійдуть свого апогея — одразу стихнуть, і новий житель планети об'явить о своїм приході першим своїм настирливим криком; коли пані Марцеля повиганяла всіх мужчин із служебної половини дому, сказала навіть самому панові Андрієві, щоб сидів тихо й не рипався та не стукав своїми чоботищами, — нараз почувся кінський тупіт. Хтось бистро скакав на коні вулицею. Під'їхав до воріт і шалено застукотів ручкою нагая.

Собаки заґвалтували. Прив'язані рвалися з ланцюгів, неприв'язані всі збіглися до воріт, але одразу замовкли й почали виляти хвостами.

Це був сусід й приятель пана Андрія — пан Криштоф Козловський, жартун, трефніс, взагалі дуже весела людина. В товаристві був незамінимий. Мав надзвичайний дар передавати другі особи, карикатуризуючи їх смішні сторони. От він копіює якогось повітового модника… Той-то афектує жестами або говорить… То показує шлягуна марсової постаті, що ото собі задається — оком горіхи гризе, а вусом мухи стинає.

Його просять до танців, а він — Я там не до тих танців. Я знаю танець із татарином, шведом або москалем.

— Але ж послухайте, яка гарна музика.

— Мені миліша музика сурм і помортів військових при гуку гармат — от моя музика.

Регіт стоїть у товаристві, бо. то копія якоїсь загальнознаної особи. І от сей вічно веселий чоловік виглядав зараз цілком невесело. Спитавши на бігу, чи пан вдома, на бігу ж кинув комусь із слуг — Сідлайте панові коня! І то борзо. Натихмяст Слуги знали пана Козловського як дуже близьку людину, отже, пішли виконувати наказ.

Пан Козловський вбіг до кабінету.

— Шшш… Шшш… — замахав руками пан Андрій. — Що ти летиш, як скажений.

В коротких словах бистро оповів пан Козловський подію із Злотніцьким. Пан Андрій споважнів. Гадав, що це приятель приїхав просити за якесь арбітровство, за те, щоб поїхати туди й якось починити якісь коли не вправні, то, в усякому разі, формальні кроки. А як ту їхати, коли дома таке.

— Так ось сього Довбуша з його ватагою бачив один із моїх селян у нашому лісі. Випадково наткнувся, але зумів утекти непоміченим і дав мені знати. Чого Довбушеві йти в наш ліс? Це ж йому не по дорозі. Очевидно, він, щоб не йти дурно назад, надумав ограбувати ще кого. В першу чергу мене, а потім, мабуть, і тебе, бо ти на дорозі. Оборонитися ні в тебе, ні в мене немає сили, тож я вирядив усіх своїх у ліс, а сам оце до тебе. Давай тікати. Якщо виховаємося одну ніч — Довбуш піде собі в свої гори й небезпека мине.

— А двір спалить…

— Ну що ж… Другий поставиш… А як життя позбавить, як Злотніцького?

Пан Андрій стояв хмурий.

— Я їхати не можу. Дружина на злогах… от-от почнеться.

— О-о-о… Це гірше, це гірше… А проте, знаєш? Кажуть, що Довбуш жінок не займає…

— А Злотніцьку?

— Ну там особливі умови. Мала нянька спала в одній кімнаті з панею. І як усе почалося — залізла під ліжко. Чула, як Злотніцький предлагав Довбушеві гроші, весь свій маєток, а той відповів: «Не по гроші я прийшов сюди, а по твою душу, щоб ти більше людей не мучив». У тебе ж такого нема, отже, я думаю, що твоєї жінки, та ще на злогах, він не займе. Я певен, що він і Злотніцької не рушав, якби самого не було дома. Не захотів би ж «із бабами воювати». Так і тут. їдьмо. Нехай твоя зостається сама — се буде шансом, що й вона уціліє, і ти. А коли зостанешся — шансів не буде й, дивись, чого доброго, обоє згинете.

Пан Андрій хруснув пальцями.

— Ні… не можу.

— Ну як знаєш. А я їду. Ніч перебути в лісі — це байка. Єй, не дурій, Андрію! Пусти мене до пані Малгожати — я сам з нею побалакаю і певен єстем, що вона сама тебе вирядить.

Пан Андрій нервово ходив по хаті. Козловський говорив правильно, але виїхати, рятувати себе, а жінку кинути на паству розбійникам, — проти такого виходу бурилася вся шляхетність, все, що було рицарського в душі пана Андрія.

Козловський направлявся до виходу. Ще раз обернувся.

— Не жалієш себе — пожалій хоч дружину й те дитя маленьке, що має прийти на світ. Ти ж їх доводиш до погибелі тим, що зостаєшся. Востаннє кажу тобі — їдеш? Ні? — і брався за клямку.

— Підожди… я піду побалакаю…

Пан Андрій пішов. Що вони говорили там — невідомо, а тільки вийшов від дружини такий похмурий, яким іще ніколи не бачив його пан Козловський. Видимо, йшов проти своєї натури, проти своєї суті, лише за голосом розрахунку. В таку хвилину, коли важилося життя дружини і то важилося двічі: на вазі природи й на добрій ласці чи неласці розбійника; в таку хвилину, коли жінці взагалі так треба, так необхідно, так безумно хочеться мати коло себе чоловіка, оборону, — він, пан Карпінський, такий чулий до всіх, такий готовий допомогти, кидає— кого? Приятеля кровного свого, матір своїх дітей, своє миле, дороге, єдине подружжя. Ні, не гонорово…

Правда, дружина теж згоджувалася з тим, що пан Криштоф правий, сама молила і заклинала.

— їдь… Для мого й твого спокою — їдь… Зараз… Не трать часу. Вже темніти скоро почне.

Але в тоні її голосу, в очах вичитував пан Андрій: «А ти все ж мене не послухай і зостанься. Щоб я почула твою руку в своїй в найтяжчу хвилину, щоб ти став у моїй обороні, коли опришок увійде сюди з ножем».

І все ж шанс, про який казав пан Козловський, переважив усе. Ради цього шансу сідав пан Андрій на коня, хоч був темний як ніч.

Вийшла пані Марцеля.

— Прошу дозволу зготовити стіл для опришків.

— Добре, — тільки й сказав пан Андрій. Вже сидів на коні, а ще вагався. Поманив до себе пальцем Мацєя.

— Слухай. Я не поїду далеко. Ти постав три мушкети на вежі й коло них кого з людей. Як справи підуть погано — звели стріляти з усіх трьох один за одним. Я примчусь — і най тоді воля божа…

Торкнув коня й виїхав.

Пані Марцеля звеліла заставити в сінях столи, приготовила їсти, горілки, а сама пішла до породіллі.

І саме в пору. Вже було невиносимо терпіти, хоч кричати пані Малгожата боялася.

Так під дзвін розставлюваного посуду, під кухонну суетню родився хлопчик. Вже давно на родинній нараді було рішено, що коли Бог дасть хлопчика, то назвуть його в честь діда Францішком.

Пані Марцеля обмила мале, спеленала. Воно заснуло. Породілля лежала, відпочиваючи від мук, і з тугою слухала, чи не гавкають собаки, чи не йдуть страшні «чорні хлопці».

Дійсно. Нараз серед повної тиші страшенно загавкали всі собаки одразу (пані Марцеля розпорядилася всіх їх поприв'язувати). Породілля завмерла й почала вся тремтіти. Очі стали великі, рот перекосився.