Гнат Хоткевич – Олекса Довбуш. Оповідання (страница 61)

Двері ординарні і тільки до покою пані великі, столярської роботи, з залізними побіленими клямками й завісами. Впрочім, і на всіх дверях завіси вже були залізні…

Що було красиве, то се печі. Великі, прикрашені розмаїтими полив'яними і мальованими гданськими кафлями. На кафлях були орли, дракони, гріфи, квіти найфантастичніших рисунків — і все то в яскравих фарбах.

Любив пан Андрій і речі називати їх старими іменами. Так буфет називався в цім домі «служба», шафа — «аломарія», письменний стіл господаря — «контор», скриня — «сенет» і т. д. А в сенетах тих береглися старинні делії, кунтуши з вильотами, ферезії суто шамеровані так званими «потребами», жупани з литих та єдвабних матерій, як ото табін, адамашок, генуезький оксамит. Дещо з того предківського добра носилося й тепер, але тільки те, що було сіріше, убогіше кольорами: барвиста епоха життя Польщі минула. Пан Карпінський носив старинну одежу умисно калюдяр. Казав навіть, що в питаннях одежі й нема нічого нового, що мода нічого тут не вигадала й вигадати не може.

— Де ріки текли, так і текти будуть. Що з того, що наші старі речі поназивано новими іменами. Батьки називали «делія», а тепер кажуть «бекета» або «чуя». Давніше називалося «ферезія», а тепер «керея». Або теперішній «чехман». Се той же наш контуш із замиленими рукавами. Взагалі, нічого нового, а тільки смішні зміни. Що було довге, по кістку, — зробить куцо, ледве до колін, і тішиться: ото в мене модна сукня… Де було бухасто, зробить обтисло, що було фалдисто, дасть гладко, то так і забавляються люди.

— А я не мудрствую лукаво й ношу те, що наші батьки носили, називаю так, як наші батьки називали.

Отакий був пан Карпінський Андрій.

Такою ж була його дружина. Взагалі, їх вважали дібраною парою, й чимдалі ця дібраність все більше виявлялася. Як віщували повітові остроумці…

Пані Малгожата була теж не «модноходна», носилася по-старосвітському. Сукні носила «під горло», без найменших ознак декольте, яке увійшло в моду ще з часів Марії-Людвіки, що аж тодішні сатирики писали: «А інша весь час ходить як мамка, показує груди, наче весь час годує дитину».

Пан Карпінський таких модниць не виносив і завжди в'їдливо про них говорив:

— У нас теж носили сукні опадлі, але однаково шия й груди вкривалися гергелем чи то коронками, гезлом або передничкою. А тепер бридко й дивитися.

Правда, сказавши потиху, то пані Малгожата не носилася вже цілком як її прабабка: легкі, хоч і дуже легкі, впливи моди все ж могло добачити пильне око на уборах пані Карпінської, але це в деталях; в основному убір був старосвітський…

Так і жили панство Карпінські тихо, спокійно. З селянами й слугами поводилися людяно. Пан Андрій любив повторювати старинне прислів'я: «Хто за псом і за хлопем не уйметься, той і за жінкою не уйметься». Недобачав, правда, що це прислів'я на одну дошку ставить і пса, і людину, але своїх людей дійсно шанував, отже, порівнюючи людям у нього жилося добре.

А пані Малгожата під тим зглядом ішла навіть далі чоловіка. Коли їй доводилося бувати в гостях, вона брала зі столу якісь смачні шматки й давала їх своїм слугам.

— Знаємося дома — знаємося ж і у людей!

Не всякому це подобалося; дехто вважав це навіть за афішування, але в дійсності тут афішування не було.

Жили панство Карпінські просто, не тратилися на пишні прийоми. По одечку і простягали ніжки — і пан Андрій це ставив «во главу угла».

Нещадно висміював пан Карпінський таких охотників до пихи. Хоч і м'якої вдачі, а любив іноді навіть фігля якого вистроїти, як от раз панові Пухальському. Це був такий шляхтич-худина, але з шумними претензіями. Він, наприклад, їздив у гості візком у дві шкапи, але, не доїжджаючи до місця призначення на яку добру стаю, зупинявся, велів випрягати одну шкапину, саджав на неї пахолка, чіпляв йому палаша до боку і так висилав до сусіда авізувати, що от, мовляв, мій пан їде в гостину. Коли пахолок вертав, припрягалася шкапа, і пан зпишну заїздив до двору парою коней.

І всі знають, що це комедія, сміються поміж собою, але всі вдають, що нічого не помічають. А пан Карпінський раз не витримав, і, крли пахолок пана Пухальського прибув із тим палашем, пан Андрій казав його напоїти вдризг. Приказ було виконано, пахолок звалився і захропів, а пан Пухальський дожидає у полі. Довго стояв, усе чекав і злий, голодний заїхав до пана Карпінського одною конякою, сам ще й поганяючи.

Впрочім, був один такий пункт, на якому пан Карпінський тратив лагідність і виходив навіть поза деякі границі. Він не прощав підшивання під шляхетство.

Рід Карпінських був щиро шляхетський. Не було в тому роді ясновельможних панів, сенаторів, каштелянів, воєвод, але «класти голови свої за рідний край уміли й Карпінські не гірше кого іншого», — любив казати пан Андрій і наводив цілу низку імен своїх предків, що з честю полягли на полях битв. Список був поважний. Гинули Карпінські й від татарських стріл, від шабель яничарських, і від кулі козацької на степу, і в далекій Московії на сході, і в далекій Альзації на заході, і ще пан Бог знає де. Коли пан Карпінський про те оповідав, він навіть виростав неначе, очі горіли.

І от, мабуть, тому сильно дратувало його зухвале підшивання під шляхетство всяких проходимців з-під темної звізди. Зустрічаючи таких неошляхтичів у товаристві, пан Карпінський тратив рівновагу й міг тоді наговорити всячини. Всім пам'ятний його виступ на останнім сеймику, коли-то він узяв на зуби пана ловчого курського Кшивокольського, що занадто вже покликався на своє шляхетство.

— Я, очевидно, шаную братів шляхту, завжди стояв і буду стояти за все те, що збільшує честь і славу шляхетства. Але от на що я хотів би звернути увагу присутніх. Чи не помічаєте ви, панове, одного небезпечного явища, а власне — що останніми часами до нашої шляхетської сім'ї вдерлося багато всякої, я дозволю собі навіть сказати, всякої наволочі. Бродить воно десь там собі авантюрничими коліями та манівцями інфамій, якимись там темними шляхами [доходить] маєтку, з риском горла добивається кресцитиви — і, дивись, — вже сягає по шляхетство. Ще трохи — купить собі той чи інший декоративний титул, підшиється під шановний герб — і готовий шляхтич.

Це було не в брову, а в самісіньке око. Всі дивилися на пана Кшивокольського, розуміючи, що ту перору направлено проти нього. Кожному цікаво було — а що ж він зробить?

Пан ловчий вився як вуж, але що ж міг сказати, коли його ім'я не згадувалося. Він тільки то червонів, то блід, руки йому тремтіли, але мусив сидіти, мусив слухати.

А пан Андрій розійшовся. Що таки правда, мав зуба на Кшивокольського, за його завжди зухвалі й ґвалтовні виступи, а що таки й від того, що пан Карпінський мав від природи дар красномовства, а примінювати його і вправлятися в тому у нього не було можливостей. Тому використовував сеймик. Нап'ятнувавши одчайдухів і гультяїв, що приходять до шляхетства невідомими шляхами, перейшов до тих, що ведуть своє шляхетство з великопанської прихожої.

— Годить він панові, бути хендожить[18], коханок приводить як довірене лице, а пан за те вифоритує свого вірного слугу спочатку на урядника, на підстаросту в якій королівській економії, на віце-регента в граді, на чопового поборцю, на губернатора якого далекого й малоконтрольованого ключа — от уже й дорога до фортуни. А то виробить йому яке інтратне війтівство, дасть сельце за безціль в державу, згадає в тестаменті. Словом, через деякий час вчорашній лакей за можною протекцією свого хлібодавці здобуває темний індигенат і являється яко шляхтич у нас в коломийськім.

Це вже було занадто. Пан Кшивокольський не витримав. Він не розумів, що робить вельми нетактовний крок, що він осмішує себе в очах шляхти, що він наче плює собі в лице. Наче аж притомність стратив і крикнув:

— ПерепрошаюІ Єстем шляхціцем з діда-прадіда, о чім свідчать контерфекти, що висять у мене в ізбі-столовій.

Фраза була невдачна. Фраза була з усіх боків неудачна. Вже самим тим, що вона існувала; тим, що чоловік покликався не на грамоти, не на шляхетні діла предків, а тільки на їх портрети. Декому з панів-шляхти аж ніяково стало, а дехто засміявся.

Пан Карпінський, граючись кутасом свого старинного литого пояса, повернув трохи вбік голову й питав свого приятеля й сусіду пана Козловського:

— Пане Криштофе! А почому тепер жидки на ринку у Льнові контерфекти предків малюють?

Пан Криштоф, ледве здержуючись від сміху:

— Я не замовляв, то й не знаю. Та й мені не було потреби, але когось би спитати з тих, хто недавно давав малювати.

Це було сказано таким тоном і з таким поглядом в сторону пана Кщивокольського, що всі зареготалися. Пан ловчий курський хапався за шаблю й, бризкаючи слиною, кричав:

— То образа гонору!.. Я того не попущу!.. Горлом… Горлом… мені відповість!.. То образа гонору…

Пан Карпінський із зимною кров'ю дивувався:

— Образа гонору? Пана хтось образив? Може, я недочув трохи, але щось мені здається, ні разу ніхто тут не вимовив прізвища пана. Жодної взмянки навіть не було. То я не розумію, проти кого пан так кричить?

Словом, напитав собі досмертного ворога пан Карпінський. Треба було тепер чекати якого акту свинства зі сторони пана лойчого курського. Якби це давніше, то відбувся б, може, звичайний «з'їзд» шляхетський, але тепер, на жаль, мода на такі з'їзди минула та й умови життя були не по тому, отже, панові ловчому зоставалося одно — чекати якоїсь спосібної хвилі до помсти. І один момент йому здалося, що таки дочекався.