Гнат Хоткевич – Олекса Довбуш. Оповідання (страница 35)
— Я тобі баранчиків дам… У вас роб'є баранчика?
Ні, у них баранчиків не роблять. Там, де мається яких п'ятірко-шестірко овечат, так кожна крапелина молока на обрахунку — де вже там робити баранчики. Це тут, де вівці рахуються на тисячі, кожний пастух може їх собі наробити, скільки схоче.
Баранчики — це різні фігурки з сиру, якому дали трохи застоятися й прокиснути. Розвариш його у жентиці, то він зстане тобі глевким і податливим на всяке ліплення — і пастухи виліплюють усяких звірят у найдивніших формах. Потім ці фігурки кидають у розтоплене масло, від чого вони стають жовтими й гладенькими.
— Такий баранчик може тобі стоєти й дваціт років і не зопсуєси. Укинь го у горєче масло — і їдж. На тобі, на, — і совав Олексі до дзьобні баранчиків своєї роботи. Там були й з рогами і без рогів, із хвостами й без хвоста, у всяких чудернацьких позах — повний простір фантазії.
— Та дєкую… бирше не тра… Шо ти їх кіко наробив?
— А продаю. Домарі купуют. І баранці, і колачіки. Колачіки роздают за померші душі, шо вмерли без сповіді, дес у лісі ци єк. А баранчики роздают за діти померші або за маржину. За маржину дают бирше. «Даю, — кае, — за худібчине здоров е. Най Бог прийме за мою та й за люцку маржину…» — Василь сміється.
— Чьо си смієш?
— Бо то парубчєки ліп'є колачіки дівкам своїм. Цес білєвий Іван та придивиси лиш. Він насиляє у два, у три рєди на ремінь та й роздає витак дівкам. Та й кождий так, котрий май старший хлопец.
Дійсно, хлопці, яким уже дівки в голові, лагодять побільше сих баранчиків для роздачі дівкам взагалі і своїй богданці особливо. А дівчата ждуть виспівуючи:
І дійсно — як надарують котрій! То ж честь — якій найбільше надають: «Дивиси… дают і дают… Вже я не хочу й брати…»
Гнат заглянув до стаї.
— Готово у вас, кухарки?
— Готово! — весело обзивається Василь. Іменно весело. Він завжди говорить весело і завжди сміється.
Ватаг дивиться на сонце.
— Но, то тра вже й трембітати.
Бере із стаї довгу свою трембіту ватагівську, мічену, виходить на певне місце, де ноги навіть розставляє у певних гніздах, і трубить.
Переливчасті різкі звуки стрибають у повному сонця повітрі, встромлюються в нього і гостро летять у далечінь.
Але очарування того, яке відчув Олекса тоді, увечері, тепер не було. Тепер це був тільки сигнал на обід. Однаково і Василь у ріг міг би затрубити. Ще кілька хвилин — і які ближчі пастухи вже показуються по убіччях із своїми стадами. Знову крики, шум, доїння, обідній спочинок і для скоту, й для людей. Так і йде собі полонинське життя. Ніби одноманітне, але для Олекси повне нових привабливих вражень. Його все цікавить, усе радує — і ватаг це помітив.
— Цес хлопец уродивси на пастуха. Такого хтів би-м у стаї мати, — говорив Гнат до одного з пастухів, а Олекса випадково чув. Та фраза, мов на крилах, його підняла. Він і сам хотів би зостатися у цій стаї, але що ж… треба додому.
Чотири дні пролетіли для Олекси, як одна година. Юр і Виделька нудилися, не знали, куди діти час. їм усе здавалося одноманітним там, де Олексу чарувала різнородність. Впрочім, різнородності, пожалуй, не бракувало і взагалі. От, наприклад, ведмідь прийшов.
— А так, так… Був…
І стріляли хлопці, і гукали, і собаки бігали, а прецінь не злякався. Вибрав хвилинку, коли все поснуло, в догідному місці перестрибнув ломи і — добридень вам! Появився гість серед загород. Але не удалося поживитися. Пес, отой волоський, першим учув і рвонувся з розмаху один, не дожидаючи товаришів. Сильний був звір, понадіявся на свою силу, але перечислився.
Він був великий, той пес, і мав спеціальну тактику нападу: піднятися на задні ноги і вдарити на ворога не лише лапами, щелепами, а й вагою свого дужого тіла.
І тут він ужив цього способу, не знаючи, з ким має діло. А ведмідь присів і лапою навідліг махнув злегенька. В результаті вирвав псові усе «прирожінє».
Заскавулів пес, завив і качався по землі. Тут набігли другі пси, попрокидалися пастухи. Всі біжать, кричать, стріляють.
А скотина, зачувши у своїй среді такого страшного гостя, кинулася врозтіч. Хто куди попав… В усі сторони, униз, в глибини долин.
Вся огорожа довкола стоїща і ломи оті, і вориння де-неде — все те змела скотина в шаленім лютім бігу. Мов лавина зірвалася з високої гори, котиться й нищить усе на гпоїм шляху.
Олекса спав на піддашшю. Коли мимо нього пронеслася її божевільнім бігу тисячоголова маса — він скочив і не ннав, що це робиться. Йому здалося, що земля провалилася, що гори летять у безодню, а разом і стая, і скотина, і він, Олекса.
Прийшов до себе, коли затріщали вистріли, засвітилися то там, то там вогні. Кожний пастух, вихопивши головню із своєї ватри, біг у тьму ночі боротися з невидимим ворогом. Олекса кинувся й собі у ту гущу, але, сказати правду, не знав, що має робити. Ведмідь утік. Видимо, хтось його поранив у тій заворушці, бо пустив краску. Але, мабуть, не дуже, бо біг повним ходом.
Із сусідньої полонини бігли, шалено гавкаючи, тамошні пси, за ними теж із горючими головнями чужі пастухи, бо так уже заведено: в хвилину тривоги і пси, і люди біжать до сусідів на поміч. Це було страшенно красиво, як ото невидимі руки несли видимий вогонь, і засіялися темні боки гір рухливими ясними точками, але нікому було тією красотою любуватися.
Пастухи бігали з криками, розбризкуючи іскри доокола себе, заглядали під колоди, під каміння, чи не сховався. І їси полетіли вздогін за звіром…
Гнат уже зорієнтувався в ситуації й голосно короткими фразами віддавав приказания: кому куди бігти, яких псів брати, кому заганяти поближче скотину — всім знайшлася робота. В усі боки розбіглися пастухи, й скоро на стоїщі посталися тільки ватаг, спузар, який ніколи й ні при яких умовах не сміє кинути вогню, й Олекса, що не знав, куди оприділити свою охоту до праці.
— Видиш, іке наше? — говорив ватаг. — Тепер великого шєстє треба, аби усу худобу мав назад. Котра розчєхнулася, котра ногу вломила, бо то ж бігло, сиротє, у потемках. Котре так загналоси, шо гляба видшукати буде. Може, хіба у ннину, єк не задере медвідь. Бо то він, я вже знаю го поведінку, буде тут лєшувати — ци би не вдаласи удруге штука. Коби йкий стрілец си нагодив та би го вбив. Я був і самий го спрахтив, лиш єк то від стаї рушити.
Почали прибувати перші партії маржини, овець. Найгірше було із свинями: вони так далеко забігали і в таку гущавінь, що трудно було й сподіватися, аби вночі їх можна було відшукати. Про сон уже ніхто не думав. Пригнавши одну партію худоби, пастух зараз же біг із собаками вниз по другу. Отут міг бачити Олекса, що значить добрий пес у полонинах. Без собак пастухи не зібрали б й половини худоби.
— Ає, ає,— казав ватаг. — Пастух знає лиш, шо завидит, зачює, а пес — він вітрит. Худоба не раз заженетси у гущавину, причєкнет, шо ти будеш ту-о коло неї стоєти, а не завидиш і не вчюєш. А добрий пес — ого! Він уже знає. Єнчий жєлує на пси кошта класти. А я не жєлую, бо то си окупит. Чкода ми цего. Сірая угорського… Видев, си не виходит з того.
Гнат зробив уже псові перев'язку і загнав його під лавицю в стаї — нехай вилежиться.
— Лиш то таке, шо вже не буде з него діла. Хуч си й поправит, але не до свої міри.
Взагалі багато клопоту наробив ведмідь. Довго ще ліквідували пастухи результати його посещенія, а деякі рани то не загоїлися й зовсім. Відчує їх і господар, що його худобина загибла, відчує і ватаг, що мусить давати мішєнникові продукт від неіснуючої вже скотини.
Лише Олекса відчуває се, як поезію полонинського життя, як нову сяйливу фарбу на палітрі.
Словом, чотири дні минули для хлопця, як казка, і коли йому сказав увечері ватаг, що, може, завтра прийде хто з села, це зовсім Олексу не обрадувало.
— Завтра, ади, субота, то вже надвечір мут люде приходити. Котре піше, котре конем. Тот хлопцє видвідати, тот маржину… Єкий іде дат забрати ци жентиці.
— То й жентиця йде в дат?
— Та де… жентицу ми так роздаєм, за простибіг. Котре бінне, то берет. Багачеві вна непотрібна.
Справді, на другий день надвечір почали появлятися на полонині сторонецькі люди. Першим з'явився якийсь низенький, присадкуватий, вічно веселий гуцулик. Видимо, нужда його давила сильно, але не могла роздавити: він протиставляв тому тисненню непробиту броню своєї веселості. Завжди він із жартиком, завжди він із придибашкою, пісенькою.
Прийшовши до стаї, він відразу вніс у полонинську одноманітність якусь живу струю. Він і зажартує, він і приповісточку скаже, так все так до діла й до часу в нього виходить.