Гнат Хоткевич – Олекса Довбуш. Оповідання (страница 27)

Внутрішній нервовий неспокій тер КОЖНОГО.3 них, і він ріс, цей неспокій, а не зменшувався. Рухи ставали рвучкими, хотілося все прискорювати й прискорювати ці рухи; там, де треба йти, — бігли, там, де треба лізти, — бистро видиралися. Дихали часто, але ще не чули втоми.

Безумно хотілося знати, що от вибіжиш іще на оцей горб, видряпаєшся іще на оцю кичеру — і перед тобою розкриються любі околиці рідного села, церковця мила усміхнеться привітно, знайомі контури обрію одразу заспокоюючим пластиром ляжуть на стривожену свідомість. А потім хтось крикне:

— А ось наша хата! — і побіжить, на бігу крикнувши формулку прощання. І біглося скоро на той горбок, наче ноги самі несли. Але вибігалося — і замість рідних місць бачився ще ліс, ще урвища, ще пропасті. Оглядалося назад — а там таке, що навіть не віриться, ніби ти це пройшов. Направо, наліво — та ж безвихідність і страшна незнайомість. Найкраща дорога — все ж була вперед. І хлопці бігли. Іменно бігли. їм здавалося, що коли будуть бігти, то все ж кудись скоріше добіжать, скоріше скінчиться оце нервове внутрішнє тремтіння, скоріше будуть дома. Дома. Дома. За всяку ціну дома…

Але коли глянули на сонце, що воно вже торкається краями гори; коли усвідомили собі нараз, що від дому відділяє їх два дні дороги; коли сказали собі, що ночувати доведеться тут, десь під каменем… а вночі прийдуть вовки… блищатимуть їх очі в темряві; коли прийшли до пам'яті всі оповідання про те, як заїдали звірі людей у лісі, як терзав ведмідь, видирала очі рись — стали одразу хлопці й дивилися один на одного.

Виделька заплакав.

— Це ви мене покєгли суда… Йой, Божечку, шо ми ту зробимо у лісі…

Хникання привело Олексу до себе. Одразу почув себе відвічальним за становище, одразу злетіли з нього колективні страхи й влилася в серце індивідуальна сила.

— Но… Годі плакати. Тра нічлігу шукати. На ніч див'ючиси, нікуди не зайдем. А вранці, по видкому, вже будемо знати, що робити далі. Може, ми вже під Говерлев, лиш не видко, А завтра роздивимося й знайдемо тоді корита…

— Тобі корита в голові,— обзивається Юр. — Ци ми шє вийдемо видцив…

— А чому ні. Єк видти суда, так видси туда. Сказано було це твердо й авторитетно, але… але…

Три дні. Три дні блукали хлопці по безвихідних дебрах, по найпущих лісах. Забиралися іноді в таке, що не сподівалися й вилізти. Обдерлися, попробивали й порозбивали постоли, одежа шматтями висіла з усіх боків. Вже втратили надію вибратися коли з лісів. Безрадісно, тупо йшли нога за ногою, а ліс усе густішає, а скали все вищають, верхи їх криються в туманах. І тільки один Олекса не тратить ні підваги, ні надії. Це він іде завжди вперед, це він вилізає на смереку, чи не вздрить чого, се він знаходить, де густіше ягїд, бо поїли вже хлопці все, що забрали були з дому. І нічого… Вершини за вершинами, безконечні числом і висотою, і немає їм рахунку, і немає їм меж. Як небо, як звізди на небі… І ліси безконечні, несходимі, густі й давучі, що налягають, як пісок, і душать, роздавлюють. І пропасті бездонні чорними зевами вишкіряються й ковтати хочуть, щирять зуби обвилених пнів, позіхають жадібно… Та ще коли ясно кругом, коли бачиш хоч ліс чи верх, то все ж якось… краще тобі. А от як «калєчєют мрєчи»[16]. Як білим саваном похоронним окутають все, що не бачиш нічого за два кроки перед собою і не знаєш, чи ти на краю пропасті бездонної, чи під стрімкою скалою. Нараз перед очима — от-от не виколов око — виринає з білої темряви сук, а другий тонкий штрикає тобі в ухо, а під ногами заплутаються якісь вірьовки чи ланцюги, які нерозривні, і падаєш лицем на якесь суччя — от коли хлопці втрачали иже всяку орієнтацію. Ставали безнадійно, потім сідали, чекали годину, й дві, й три, поки розгонить сонце туман, поки віднайдеться можливість іти вперед, хоча чому вони той напрям, у якому йшли, називали «передом» — невідомо.

Впали духом і на силах. Олекса тримався й на дусі, і фізично, вливаючи енергію в своїх товаришів. Він не думав, що так же можна блудити без кінця; він твердо знав, що колись, якось, десь, а вони таки або вийдуть на дорогу яку, або до людей. Преці ж є тут дорога у горах, бо шляхи якісь на Угорщину тут ідуть. Г пасуть же десь тут люди… Як прислухатися, може, учуєш трембіту.

Трембіти Олекса не почув, але коли виліз раз на високу смереку, аби хоч що-небудь окрім лісу побачити, то переконався, що вони все йдуть паралельно краєві якоїсь полонини чи взагалі якогось безлісного простору. Треба круто звернути наліво і вийдеш на чисте.

Олекса так і зробив. Подивився на сонце. Треба так іти, щоб сонце було тобі з правого боку. Навіть так, щоб трошки заходило тобі за спину — тоді є надія вибратися з лісу й станути на якомусь одкритому місці.

З останньою енергією двинулися хлопці в похід. Годин зо дві ще блукали і то вже в таких хащах, що клаптя цілого з одежі не зосталося. Але зате нарешті побачили, що ліс почав рідшати, а он впереді й просвітки показалися. Окрилені надією, хлопці побігли вперед і скоро вийшли на широке, рівне, чисте місце.

Скільки око сягало — був єдиний безконечний зелено-жовтий простір. Це полонина. Трава тут така густа, що в ній не можна було просунути ноги. Бігти не можна було й думати: трава хапала, зв'язувала, й чоловік падав.

Зрештою хлопці падали просто від утоми, а впавши, вже лежали нерухомо. І тільки Олекса з криком: «Говерла! Говерла!..» — кинувся бігти вперед.

Дійсно. Перед очима, замикаючи собою обрій, підіймався величавий конус. Рівна скатертина полонини підходила аж під саму основу, а там уже синіли зарості кущів. То, мабуть, жереп, про який так багато наслухався Олекса ще вдома. Оповідали, що ніби як зайти глибоко в жереп, то назад уже не повернешся. Є живий лабіринт кущів, які стома, тисячею гачків зачіпаються за тебе, хапають і рвуть одежу, хапають і рвуть тіло, зав'язують ноги і валять на землю, не дають устати, накривають зверху, і чоловік гине.

Олекса бачить сині плями біля основи конуса, рішає, що то дійсно смертовбивчий жереп, але не зупиняється в бігу. Насамперед то далеко, а» потім то лише клапті: частина гори вільна від жерепу й там певно можна йти. Зрештою, чи небезпека, чи дві, а це ж Говерла, ради якої стільки перетерпілося, то невже перелякатися й відступити? Олекса собі того не уявляв і тому біг. Збігши на горбочок, побачив, що полонина похилилася вниз і на тому просторі — ботей овець…

Вівці… Значить, і люди… Живі люди… Куди бігти? До Говерли чи до живих людей? Завзятість перемогла, і Олекса кинувся бігти до гори.

Нараз почув якісь крики. Глянув — і побачив, що здалека до нього біжать якісь люди, щось кричать, розмахують руками. Олекса нічого не розуміє. Але глянув убік — і обмер… Окремо від овець паслася рогата худоба. Звідти, з череди, відділився колосальної величини бугай і, похиливши лоба вниз, нісся прямо на Олексу.

Ззаду бугая, випереджаючи його і гавкаючи, стрілами летіли чотири гірські пси. Це ті, що нічого і нікого не бояться, це ті, що на вовка один ходить, це ті, що головою чоловікові під пахву досягають.

Олекса одразу зрозумів вагу небезпеки, але іншого способу рятунку не знав, як бистрість своїх ніг, і тому рванувся бігти. Одразу розвинув усю силу бігу, на яку був здатен, і понісся вниз, до лісу…

Та що ж… Прудко бігав Олекса. Ніхто в Печеніжині не міг його догнати, але пси видимо доганяли, а за ними летів, ревучи, з кров'ю налитими очима, бугай. І не втекти би Олексі. Бистро наздогнали б його пси і, як дичину, розірвали б на шмаття. А якби помилували — у ту ж хвилю наскочив би бугай і розтоптав своїми залізними копитами, роздавив вагою свого великанського тіла.

Але, на щастя, трапився по дорозі рів. Мабуть, він був неглибокий, бо з дна його росли дерева й вершини їх підіймалися врівень із краями рову. Боки стромо падали вниз.

Олекса не думав, що він робить. Страшні дикі звірі, що гнали ззаду, відбирали час, потрібний на орієнтацію, і Олекса, надбігши до рову, як був, у повнім розбігу, стрибнув прямо перед собою.

Це був риск розбитися, впавши на дно рову, але доля берегла хлопця. Він попав на вершини смерек, що росли у рові внизу у вогкім грунті й густою щіткою підіймали ішерх світло-зелене верхів'я своє. Гепнувши усією вагою, Олекса зломив кілька гілляк, і вони, опершися на кількох нижчих міцніших ганках, пружинили й не давали хлопцеві упасти. Обдер, правда, собі ногу, цілий шмат шкіри, але піп того не помічав.

За кілька секунд підбігли пси, але стрибати побоялися.

Стали над краєм яру й гавкали у чотири собачих глотки, аж у вухах лящало.

І троп у троп за ними надбіг бугай. Теж став на краю обриву й бив копитами у землю, вириваючи її цілі шмаття з травою.

Слідом за звірами, видно було Олексі, бігли люди. Впереді хлопець, трохи, може, старший Олекси, а ззаду старший чоловік.

Ось і вони надбігли до яру. Молодий підпасич почав одганяти псів, а пастух з усього розмаху хльоснув герлигою бугая по лобові.

І — дивна річ. Удар сей був для бугая все одно, що удар соломинкою, але все ж страшна звірюка перестала ревти. Бугай якось аж ніби засоромлено навіть відійшов убік і одразу почав пастися. Як бистро розлютився, так само бистро й упав його гнів. Підпасич тим часом одігнав собак. Забрав їх із собою, погнав і бугая.