Гнат Хоткевич – Олекса Довбуш. Оповідання (страница 117)

— Слава Йсу!

— Навіки Богу.

— Ци миром, пане Ясковський?

«Еге, — гадаю собі.— То мій співбесідник не простого коліна: пан та ще Ясковський! Очевидно, щось зайшле, згуцульщене потім».

Новий дідок показався ще більше балакучим, ніж пан Ясковський, і відразу впав у тон.

— Про Юрішка говорите?

— Ає. От оповідають, єк то він бідно си носив.

— А то правда. Сам носив си, шо ви би сказали — ну старец, жебрак. Пушкарі тоті його, ті носили си гонорно, а він уводно був зібраний бідно. Та не любив і на других. Шо ото єкби вздрів, та йк тепер, оті павуни та усєке на крисаньох у хлопций, — ей, та де! Повимикав би та повіметав гет.

— То мав таку силу?

— Охо-хо! Тоді не було, ади, паничів отих та судів. Він сам значив тілько, шо тепер уся шандамарія[67] тілько не значит. Хо-хо!.. Йк донесе хто, шо видів дес опришків або шо видів дес на тім ци на тім гру ни ватру, то такого Юрішко назавтра народу згонит, шо кєчеру доокола обстанут. Єк були єкісь усари ци каришєри[68], забув-сми — на Жєб'ю, то ляйтнат питав си Юрішка: «А єк же ти своє військо збираєш?» А він каже: «Та ви, ляйтнанте, маєте бубни та в бубни б'єте, а я маю о! — та показав на рот. — Отут-о мій бубон!»

А він справді: як стане на горі та єк крикне три рази: «Гой-гой-гой!», то усєке біжит. Без шапки, без ременя — біжит! Велику силу мав, велику…

— Але ж бо й опришків усіх виловив.

— Усіх, та не всіх. А отого Паскевина не міг імити. Та ше єкийсь Професорчюк був, опришок, і тот утік. А то всіх.

Діди розохотилися, й один оповідав поперед другого:

— Штолу привели, то Гердлічка підскочив та лясь в лице Штолу. «А, це ти рабував людей?» А Штола тогди лиш похитав головов… «Йой, пане, пане! Чому ви не били мене там, у лісі, а лиш тепер, йк я маю руки з'єзані…».

— А єк Джурєка Василя ловив? Також штудерація! «Ой тра мені, браччики, Василя імити!» — каже. А Джурєк мав у Білоберезці любаску, то Юрішко вже знав, шо він звидтив ме йти. Та зібрав ровту, шос із п'єдесєть люда та й пішли. А там єк іти у плай, то була колода, шо треба було з неї у плаїк от їк би скочити. Та Юріштан каже до тотих людей, аби поховали си та й були тихо, а сам ліг за тов колодов. Іде Джурєк, вифівкує у сопівку та лиш скочив з тої колоди, а Юрішка лиш го хіп! «Ану-ко чкай, побратимчику!» А Джурєк на тото ізрік: «Я не побратим, лиш півпобратима». Бо то, ади, зо страхий.

— Е, то був дивний чоловік. Єк ше хто прийшов та сказав: «Винен, пане отамане. Робіт зі мнов, шо хочете», то той ше жив на світі. А йк котрий си таїв, ого!

— Єк Джурєка повісили, то ше довго стоєли стовпи тоти. А зганєли отаких-о дітей маціцьких, єк тратили. Та й кат віходив. Бо наш би не міг — ей, де! Не тратив би, хуч би не знати шо.

Оживав і набирав крови і костей Юріштан передо мною. І чув я о нім, і читав, але сі живі свідки, що бачили наочно страшного отамана пушкарів, були вартніші за всі книжки. І тому я всіма способами підтримував балакучість дідів.

— А чіму до Станіславова Юрішко ходив?

— Бо убив чоловіка за тото, шо подавав опришкам порох. Шо вже не робив Гердлічка, а не міг свого приятеля від кари увільнити. Мусив іти Юріштан до гарешту. А жінка пішла його проводити, та йк ішла назад, зустрів си з нев хлопец один. Поставив бабі півкварти горівки та й був з нев. Бо, знаєте, хлопец молодий і вна молода… А Юріштан візнав за тото. Рахуйте — у катуші сидючи, а просто візнав! Та вже йк війшов, то біда була жінці видтогди. Мати лудінє мала, лиш го не носила бирше. Небіленого полотна сорочка, та й докив на маціцькі кавальчики не підрет ци, дотив не смієш нової брати. А лудінє розвішував по кілю, ади, на глум. Не за того, шо в гріх упала, а за тото, шо за три грейцарі, ає…

— А ци то правда має бути, дідочку, шо обірником пробивав вуха дітєм?

— Та й шо? А тепер не б'ют у вуха кульчики[69], ади, та усєке?

— Шо кульчики? З кульчиків дєрочка така, шо й не видко, а обірником пробити, то май-май. Палець, відев, можна покласти. Пощо ж він тото робив?

— Аби не тікали. Бо то вни тікали від него, сини.

— Аз дєрков хіба не мож утечи?

— Е, вже не так легко. Таже йк такий утечет, то мусит ци шош питати у когос, а то кождий видит, шо то обора в усі. А Юріштанові тогди легко си допитати: «Ци не виділи-сте такого й такого хлопця, шо, ади, обору має?» Та й ловив їх так.

Цего способу — пробивати своїм рідним дітям вуха обірником — я не міг зрозуміти. Що це? Чи нелюдяність вищої степені, чи, може, який невисказаний трагізм, що шарпав ціле життя душу сеї надзвичайної людини — Юрішка? Дідочки не могли мені того пояснити. Завтра буду у Йвана, рідного сина Юріштанового, — може, там розгадаю цю загадку.

— А ци й сему Іванові, шо ше жиє, також пробивав?

— Е, не. Се був його єк любимчик, він сего найбирше любив. То він Дмитрові пробивав, бо той втікав.

Що за режим був у Юрішковій хаті, що з неї сини тікали? Хто винен? Загадки копичилися на загадки, і не годен я був їм дати ради. Дідочки вставали йти, а я йшов з ними в надії дістати ще яку окрушину.

— А ци своєв смертев помер Юрішко?

— Ей, де своєв! Та вно… ніби так рахувати, шо своєв, лиш, ади… Єк настали левізори до титиною[70], а він, Юрішко, си пхав до того та й ловив також людей. А левізори раз, а може, й кілька раз переказували Юріштанові — шо ти си мішєєш не до своєї справи. А він не слухав та все ловив людей. А шо він усьо знав, то ліпше му тота робота йшла, йк левізорам. А тогди вони переказують йому, аби він прийшов до Жєбйого, бо му війшла тісарська нагорода за службу та й аби війшов брати. Він пішов, а вни го там так нагородили, шо ледве д'хаті зайшов. Та йдет назад лісом, а єкий ґазда несе титинь. Зоздрив Юрашя та тікати. А Юрішко кричить му вслід: «Нічо, нічо, браччику… Неси… То тепер не моя справа». Та поболів-поболів трохи від тих подарунків левізорських, та й пшов на той світ.

Пан Ясковський іде до своєї хати. Я за ним, бо він обіцяв показати мені «старинну вберю». По дорозі ще оповідає про устрій пушкарський та всякі інші деталі.

— Пушкар мав півсороківця денно, бо то тогди ше на сороківці рахували. Три сороківці йшло на лева на срібного. А то ше був лев шайний, сорок грейцарів… Кужухів таких, от їк тепер, тоді ше не було, лиш у Коломиї брав сукно, кармазин та шив з того камізельку та у два рєди ґудзики — ото була найвища уберя.

— А де, дідочку, катуші тоті Гердлічкові?

— А катуші відкупив хтось на коршму, віпорєдив гет усьо файно, але витак то погоріло. Та шо! Тогди усюда був катуш: єк не ставало місця, то клав Гердлічка до будь-єкого ґазди та й мусив тот сокотити.

Ми підіймаємося стежкою вгору. Поволі переступає ногами старенький гуцул і так само поволі кидає мені по слову.

От і хата. Щойно прийшла жінка з храму. На волоськім боці, в Стебнях, храм.

— А шо? Ци є яка ріжниця в службі — як у нас служать, а як на Буковині? — питав я, натякаючи на православний обряд Буковини.

— Хіба ми знаємо?

Триста літ, може, гуцулів названо уніатами, а й досі вони не знають, чи є яка ріжниця. Так само не знали й в ту хвилю, коли нараз з учорашніх православних стали сьогоднішніми католиками. Зрештою… Як з-під руського князя переходили під угорське опікунство, як ставали під польського короля, як, нарешті, опинилися під австрійським цісарем, — чи знали, що з ними робиться? Десь уже згодом приходила нова власть до села, накладався новий тягар — і тоді лиш помічав гуцул намацально зміну чогось там десь, та хіба ще казали йому, що до найяснішого пана треба їхати тепер не до Варшави, а до якогось Відня, дідько го знає, де то вно є.

Поговорили ми зі старою на ввічливі теми: от про барабулі, про вигляди на сіно, отаке усяке не однаке. Відтак, як уже минула відповідна для ґречності міра часу, дідок звернувся до жінки:

— А внеси-ко стару вберю — я панові покажу, єк то си носили давно.

Жінка пішла до комори, винесла стару тобівку побивану, порошниці. Надзвичайного нічого не було, я вже бачив такі порошниці і такі тобівки, але для діда вони мали, певне, більше значіння. Він любовно оповідав мені, як то «брало си таких шість та си зрєхтує на столі, а витак лиш си вбирає. Та й аби одно за одно не зайшло, та й аби си не зсунуло». Але як то власне зрихтовувалося й надівалося, розповісти до пуття не міг.

— Дідочку. А ци би-сте не відпродали мені отої вашої вбері?

— Ой нє. Не продавав бих.

— А я продам, шо не мете знати й коли, — вставляє жінка. Для неї, очевидно, се старе реміння та заліззя не було священним.

Дід стратив охоту оповідати. Мовби оце показання «старої вбері» було кульмінаційним пунктом. Стало тихо. Сидіти довше не було пощо, тим більше що, як мені здавалося, старий починав уже непокоїтися: чому сей пан-так пильно до всього допитується? Може, мав якісь стародревні гріхи пушкарські і от боявся, як би то на порозі гробу не довелося розплачуватися.

Я встав іти.

— А що, дідочку, єк кємуєте: ци давніше було ліпше, чи тепер? Ци хтіли би-сте, аби тоті старі чєси шє си вернули?

— Ой паночку, хто би гаразду не хтів, хто би гаразду не хтів.

Сим рефреном закінчилася моя візита. Заспокоївши в делікатних і непомітних формах дідову тривогу, я пішов.

Було занадто пізно, аби щось робити, і занадто рано, аби лягати спати. Надходив гірський вечір. Лагідний, тихофарбний. Щось непередаваемо величне є в тім тихім наляганню вечора, як от смирніють гори, обвиваються в колихливі тумани й поважніють. Величання співається.