Гиллиан Флинн – Загублена (страница 65)

— Саме так.

— Я розповім вам. Про Емі. Про старші класи. І що тоді відбувалося. Почекайте хвильку.

На тому кінці лінії грали мультики — гумові голоси і гра на каліопі, а потім усе замовкло. Почулося дитяче ниття. «Шуруйте вниз. Вниз, будь ласка».

— Почалося це першого року старших класів. Я приїхала з Мемфісу. Всі решта були зі Східного Узбережжя, от присягаюся. Все було дивно, по-новому, ну знаєте, як це буває? Здавалося, наче всі дівчата «Вікшира» виросли в одній комуні: однакова мова, одяг, зачіски. І не те щоб я була вигнанкою, а просто... почувалася дуже невпевнено. Емі вже була Найкрутішою Дівчиною. От пам'ятаю, як уже першого дня всі її знали і говорили про неї. Це ж була «Неймовірна Емі». Ми всі читали в дитинстві ті книжки, плюс вона була дуже вродлива. Ну, вона була...

— Так. Я знаю.

— Справді. І вже незабаром вона почала виявляти до мене інтерес, щось типу взяла під своє крило. Полюбляла жартувати, що оскільки є Неймовірною Емі, то я — її подружка Сьюзі. Далі вона почала називати мене Сьюзі, а вже незабаром мене так називала і решта школи. Мене це тоді влаштовувало. Мабуть, тоді я була такою собі секретаркою: приносила Емі напої, коли її мучила спрага, прала білизну, коли їй потрібен був чистий одяг... Зачекайте.

Знову почулося шурхотіння її волосся біля слухавки. Мерібет привезла з собою всі родинні альбоми Елліотів на той раз, якщо нам потрібно буде більше фото. Вона показувала мені світлину Емі й Гіларі з голлівудськими посмішками. Я легко зміг уявити Гіларі з вершково-білявим волоссям, як у моєї дружини, що обрамляло трохи простіше лице з болотяно-зеленими очима.

— Джейсоне, я розмовляю — просто дай їм кілька льодяників, це не настільки важко, як здається... Пробачте. Наші діти не ходять до школи, а мій чоловік ніколи за ними не доглядає, тож тепер навіть не може допетрати, що робити хоч десять хвилин, поки я розмовляю по телефону. Пробачте. Тож... тож повернімося до нашої історії. Я була маленькою Сьюзі, й ми гралися в цю гру вже кілька місяців: серпень, вересень, жовтень. Усе було чудово. Це була тісна дружба, ми постійно були разом. А потім одразу відбулося кілька дивних речей, які напевне, їй не сподобалися.

— Що саме?

— На осінньому балу до нас приєдналися учні з братньої школи, і там був цей хлопець, який наступного дня зателефонував мені, а не Емі. Я певна, що він зробив це, бо побоювався Емі, але хай там як... за кілька днів публікують наші семестрові оцінки, і мої трішечки кращі. Ну, от мій середній бал був 4.1, а її 4.0. А незабаром одна з наших подруг запрошує мене на День подяки у свою родину. Мене, а не Емі. Знову я певна, що інші просто боялися підходити до Емі. Вона не була простою дівчинкою, всім постійно хотілося її вразити. Але я відчуваю, як наші стосунки починають змінюватися. Видно, що вона справді роздратована, хоч і не визнає цього.

Натомість вона починає пропонувати мені різні речі. Мені не зразу дійшло, але вона почала мене підставляти. Емі питає, чи може пофарбувати моє волосся у однаковий з нею відтінок, бо зараз воно ніяке, а буде набагато кращим з новим яскравим відтінком. І починає жалітися на своїх батьків. Ну, Емі й раніше це робила, але тепер просто не замовкає. Як ті люблять свою ідею, а не справжню дочку, тож вона каже, що хоче познущатися. Емі просить, щоб я почала дзвонити до них додому і казати її батькам, що стала новою Неймовірною Емі. Інколи на вихідних ми їздили потягом до Нью-Йорка, і вона просила мене постояти перед їхнім будинком. Одного разу я підбігла до її матері та сказала їй позбутися Емі, бо сама стану новою Емі чи якось так.

— І ви на таке погоджувалися?

— Це були просто тупі підліткові приколи. Ще до мобілок і кіберзнущання. Спосіб убити час. Ми веселилися так повсякчас, просто дуркували. Намагалися перевершити одна одну в дивакуватих ідеях.

— А потім що?

— Потім вона починає віддалятися. Стає холодною. І я думаю... думаю, що вже не подобаюсь Емі. Дівчата в школі починають якось дивно зиркати на мене. Мене викидають з кола еліти. Ну й добре. Але тоді мене викликають до директорки. Емі потрапила у жахливий інцидент: вивихнута щиколотка, зламана рука, тріснуті ребра. Емі впала з довгих сходів і стверджує, що її штовхнула я. Хвилинку... Повертайтеся на перший поверх. Йдіть. Вниз. На перший поверх. Йді-і-іть униз... Пробачте, я знову тут. Ніколи не заводьте дітей.

— Тож Емі сказала, що її штовхнули ви? — перепитав я.

— Ага, бо ж я навіже-е-ена. Одержима нею і спершу хотіла стати її Сьюзі, а потім цього було вже недосить. Я мала стати самою Емі. А у неї були всі ті докази, які я сама лишала останні кілька місяців. Її батьки, звісно ж, бачили, як я тиняюся біля їхнього будинку. Я чіплялася до її матері. Моє волосся було пофарбоване в білявий колір, а новий одяг збігався зі стилем Емі. Я придбала той одяг з її підказки, але не могла цього довести. Її друзі почали розповідати, що Емі вже цілий місяць боїться мене. І так далі. Я здавалася абсолютно божевільною. Без клепки. Її батьки дістали ордер на заборону наближатися до них. А я продовжувала присягатися у протилежному, але на той час уже почувалася настільки нещасною, що все одно хотіла забратися з тієї школи. Тож ми не протестували проти виключення. Тоді я просто хотіла забратися від Емі подалі. Ну, бо ця дівчина зламала собі ребра. Я перелякалася: п'ятнадцятирічна дівчина сама таке провернула! Надурила друзів, батьків, учителів.

— І все було лише через хлопця, оцінок і запрошення на День подяки?

— Десь за місяць після переїзду до Мемфісу я отримала листа. Він був не підписаний і друкований, але точно від Емі. Це був перелік усіх моїх образ щодо Емі. Якесь божевілля: «Двічі забула почекати на мене після англійської». «Двічі забула про мою алергію на полуниці».

— Господи.

— Але мені здається, що там не було справжньої причини.

— А що ж це тоді було?

— Думаю, Емі хотіла, щоб люди вважали її ідеальною. А коли ми стали подружками, я її розкусила. І вона не була ідеальною. Ви ж це знаєте? Вона була дуже розумна і чарівлива і все таке, але ще й обожнювала контролювати, драматизувати, мала параною і трохи прибріхувала. Мені було байдуже. А їй ні. Емі здихалася мене, бо я знала про ті недоліки. Тож цікаво, як було з вами?

— Зі мною?

— Друзі помічають більшість недоліків одне одного. Подружжя бачать усі до останнього. Якщо вона покарала подругу, з якою дружила лише кілька місяців, стрибнувши зі сходів, то що ж тоді може зробити з чоловіком, недолугим настільки, щоб одружитися з нею?

Я попрощався, коли дитина Гіларі підняла другу слухавку і почала співати колискову. І одразу ж зателефонував Таннеру й переказав розмову з Гіларі й Томмі.

— Тож ми отримали кілька історій, чудово,— мовив Таннер,— це справді буде проривом!

Він сказав це тоном, що вказував на протилежне.

— Ти вже говорив з Енді?

Цього мені ще не вдалося.

— Один з моїх працівників чекає на неї біля квартири,— повідомив він.— Непомітно.

— Я не знав про наявність цих працівників.

— От що нам насправді потрібно, то це знайти Емі,— проігнорував мене адвокат.— Важко уявити, що така жінка зможе довго переховуватися. Є якісь думки?

Я все уявляв її на шикарній готельній терасі біля океану, одягнену в білий м'який халат: сидить з келихом дуже доброго вина «Монраше» і стежить в інтернеті, на телебаченні й у таблоїдах за моєю погибеллю. А водночас насолоджується нескінченною увагою до Емі Елліот-Данн, насолоджується своїм тріумфом. Приходить на власний похорон. Цікаво, чи розуміла вона, що вкрала ідею в Марка Твена.

— Я уявляю її біля океану,— сказав я. Потім зупинив себе, усвідомивши, що перетворююсь на вуличну ворожку.— Ні. В мене немає ідей. Вона справді може бути будь-де. Не думаю, що ми побачимо її, якщо Емі цього сама не захоче.

— Ну, це навряд чи,— роздратовано пирхнув Таннер.— Тож спробуймо знайти Енді й дізнатися, на чиєму вона боці. У нас тут закінчується простір для маневру.

Прийшов обід, потім сіло сонце, а я знову сидів у своєму будинку наодинці з привидами. Я думав про всі брехні Емі: чи була і її вагітність вигаданою? Я підрахував. Ми з Емі спорадично займалися сексом, тож це було можливо. Але, з іншого боку, вона знала, що я порахую.

Правда чи брехня? Якщо це брехня, то її створили, щоб знищити мене.

Я завжди уявляв, що ми з Емі матимемо дітей. Це була одна з причин, чому я знав, що одружуся з нею, бо уявляв, як ми матимемо дітей. Навіть пам'ятаю, як уперше це уявив, десь за два місяці після початку стосунків. Я саме йшов зі своєї квартири на Кіпс-Беї до улюбленого скверу на березі річки Іст-Рівер. Шлях пролягав повз величезний квартал, наче з гри ЛЕГО: це була штаб-квартира ООН, на вітру маяли прапори численних країн. «Дитині б таке сподобалося»,— подумав я. Різноманітні кольори та складна гра пам'яті, щоб припасувати прапор до відповідної країни. Он де Фінляндія, а там — Нова Зеландія. Одноока посмішка Мавританії... А потім я зрозумів, що думаю не просто про якусь дитину, а про нашу дитину, мою з Емі. Наша дитина розтягнеться на підлозі зі старою енциклопедією, як робив я, але наш малий не буде сам-один, бо тато лежатиме поруч. Я допомагатиму йому вивчати вексилологію (це слово пасувало б не дослідженню прапорів, а дослідженню векселів), як мій батько ніколи не допомагав мені, бо я в нього викликав роздратування. Але з моєю дитиною такого не буде. Я уявляв, як Емі приєднується до нас на підлозі, лягає на живіт і, метляючи ногами в повітрі, показує на Палау, де жовте коло на синьому тлі розташоване на дрібку лівіше від центру, і саме це й буде її улюблений прапор.