Гиллиан Флинн – Загублена (страница 59)

Помічаю на парковці біляву голову, а потім у ворота-сітку заходить дівчина з розбитою губою, тримаючи рушника завбільшки зі столову серветку, а ще пачку цигарок і книжку, ну і, звісно, сонцезахисний крем з коефіцієнтом 120. То рак легень — нормально, а шкіри — ні. Вона всідається й обережно маститься лосьйоном, і це відрізняє її від інших відлупцьованих жінок, які обливаються дитячою олійкою, залишаючи масні плями на шезлонгах.

Дівчина киває мені, як роблять чоловіки, сідаючи поряд за барною стійкою. Білявка читає «Марсіанські хроніки» Рея Бредбері. Фанатка наукової фантастики. Жінки, що зазнали насильства, звісно ж, полюбляють ескапізм.

— Гарна книжка,— звертаюся до неї я — закидаю м'ячика в безневинній пляжній розмові.

— Хтось залишив її в моєму будиночку. Там ще була «Чорна красуня».

Вона одягає великі дешеві сонячні окуляри.

— Теж нічого. Та «Чорний жеребець» кращий.

Вона дивиться на мене крізь окуляри. Два чорних бджолиних ока.

— Ага.

Вона повертається до своєї книжки. Це підкреслений жест «а тепер я читатиму», що зазвичай можна побачити в переповнених літаках. Бо я — надокучлива панянка в сусідньому кріслі, яка вигинає підлокітник і питає: «По роботі чи на відпочинок?»

— Я — Ненсі,— кажу я. Нове ім'я, не Лідія, і це не дуже розумно в цьому крихітному комплексі, але як уже є. Мій мозок інколи працює занадто швидко. Я думала про розбиту губу дівчини, про її сумну енергетику, а потім подумала про насильство і проституцію, а далі про мюзикл «Олівер!» — мій улюблений у дитинстві — та про приречену шльондру Ненсі, яка кохала свого жорстокого чоловіка аж до смерті. Відтак мені стало цікаво, чи дивилася цей мюзикл моя мати-феміністка. Особливо враховуючи, що «Доки я йому потрібна» — це фактично музична ода побутовому насиллю. Врешті-решт я подумала про Щоденникову Емі, яку теж убив власний чоловік, вона була дуже схожа на...

— Я — Ненсі,— повторюю я.

— Грета.

Точно вигадане.

— Приємно познайомитися, Грето.

Я відпливаю подалі. Позаду чути Третину запальничку, а потім над головою пливе дим, наче хмаринка.

За сорок хвилин Грета сідає на краєчку басейну, бовтаючи ногами у воді.

— Вона гаряча,— починає вона.— Я про воду.

У неї хрипкий, низький голос — від цигарок і куряви прерій.

— Наче у ванні,— озиваюсь я.

— Не дуже освіжає.

— Озеро не набагато прохолодніше.

— Я все одно не вмію плавати,— розповідає вона. Я ще ніколи не зустрічала людей, які не вміють плавати.

— А я трішки вмію,— брешу я.— По-собачому.

Вона колотить ногами, брижі ніжно розгойдують мій матрац.

— То як воно тут? — запитує дівчина.

— Добре. Тихо.

— Класно, саме це мені й треба.

Я обертаюся на неї. Дівчина має два золоті ланцюжки, ідеально круглий сливовий синець біля лівої цицьки й татуювання трилисника якраз над краєм бікіні. Її купальник новісінький, вишнево-червоний, дешевий і придбаний у крамничці біля гавані, де я купувала свій матрац.

— Ти тут сама? — питаю я.

— Самісінька.

Я не певна, що питати далі. Може, існує шифр, яким користуються побиті жінки, мова, про яку я не знаю?

— Проблеми з хлопцем?

Вона зводить брову: це, здається, «так».

— У мене також,— кажу я.

— Ну, не те щоб нас не попереджали,— зауважує вона. Опускає руку у воду, потім бризкає трохи на себе.— Одне з перших застережень моєї матері перед школою: «Тримайся подалі від хлопців. Вони або жбурляють камінням, або зазирають тобі під спідницю».

— Тобі варто замовити футболку з цією фразою.

— Але це таки правда. Цілковита правда. Моя мама живе в лесбійському поселенні в Техасі. Все думаю приєднатися до неї. Там усі здаються щасливими.

— Лесбійське поселення?

— Ну це, як його... Комуна. Купа лесбійок придбали землю, заснували типу власну общину. Чоловікам туди не можна. Як на мене, просто супер, світ без чоловіків,— вона загрібає ще одну жменю води, піднімає окуляри і вмивається.— Прикро, що я не любителька піхви.

Дівчина починає реготати, немов озлоблена стара.

— То тут є придурки, з якими я можу почати зустрічатися? — цікавиться вона.— Це типу моя модель поведінки. Втекти від одного й наскочити на іншого.

— Більшість часу тут напівпорожньо. Є Джеф — тип з бородою, він досить приємний,— розповідаю я.— Він жив тут ще до мене.

— А ти тут надовго затримаєшся? — запитує вона.

Я затинаюся. Дивна річ: я не знаю, скільки конкретно тут житиму. Я планувала залишитися до Нікового арешту, але не уявляю, коли саме це станеться.

— Поки він не покине тебе шукати, ага? — здогадується вона.

— Щось таке.

Вона оглядає мене уважніше, супиться. Мені зводить живіт. Уже очікую на слова: «Я наче тебе десь бачила».

— Ніколи не повертайся до чоловіка зі свіжими синцями. Не даруй йому такого задоволення,— співає Грета. Вона спинається на ноги та збирає свої речі. Потім витирає ноги манюсіньким рушником.

— Убила добрий день,— вирішує вона.

З якоїсь причини я показую їй великий палець, чого ніколи раніше не робила.

— Коли вилізеш, приходь до мене, якщо захочеш,— запрошує вона.— Можемо подивитися телевізор.

Я захоплюю свіжий помідор від Дороті як блискучий подарунок на входини. Грета підходить до дверей і ледь звертає на мене увагу, наче я приходжу отак роками. Вона забирає помідор з моєї долоні.

— Ідеально, я саме роблю бутерброди,— повідомляє вона.— Сідай.

Показує на ліжко, бо в цьому комплексі вітальня не передбачена, і повертається до кухоньки, на якій є пластикова дошка й тупий ніж. Починає нарізати помідор. На столі вже стоїть пластикова таця з м'ясною нарізкою, солодкий запах заповнює кімнату. Грета розкладає дві слизькі канапки по паперових тарілках разом зі жменею фігурних крекерів і приносить усе це до спальної зони. Її рука вже тримає пульт, перемикаючи галасливі канали. Ми сідаємо на краєчок ліжка, дивимося телевізор.

Я відкушую бутерброд. Мій шматок помідора вислизає і падає мені на стегно.

«Селюки з Беверлі-Гіллз», «Непередбачувана Сьюзен», «Армагеддон».

Ток-шоу Еллен Еббот. Моє фото на весь екран. Я — головний сюжет вечора. Знову. Вигляд я маю неймовірний.

— Ти це бачила? — запитує Грета і навіть не дивиться на мене, наче це зникнення — просто повтор якогось непоганого серіалу.— Ця жінка зникає на п'яту річницю шлюбу. Чоловік з самого початку поводиться дивно, постійно посміхається тощо. Виявляється, він збільшив страховку її життя, а ще тут розвідали, що вона вагітна. А цей покидьок не хотів дитини.

На екрані моє фото поєднують з обкладинками «Неймовірної Емі».

— Пам'ятаєш ті книжки? — обертається до мене Грета.

— Ну звісно!

— А тобі така література подобалася?

— Усім подобаються такі книжки, вони ж такі милі,— кажу я.

— Вони такі фальшиві,— чмихає Грета.

Моє збільшене зображення.