Гиллиан Флинн – Загублена (страница 41)

— Ми з'ясуємо, не хвилюйтеся, Ніку,— тихенько мовила Ронда.

— Я не розумію, я просто...

— Присядьмо,— запропонувала Боні. Вона вказала на стілець за обіднім столом.— Ви що-небудь їли сьогодні? Може, зробити бутерброд абощо?

Я похитав головою. Боні по черзі грала різноманітні жіночі ролі: сильної жінки, турботливої доглядачки... Все це — щоб перевірити, яка роль забезпечить найкращий результат.

— Як справи у вашому шлюбі, Ніку? — запитала Ронда.— Ну, бо п'ять років — це не дуже далеко від семирічної кризи.

— Шлюб наче був нормальний,— повторив я.— Він і є нормальний. Не ідеальний, але все добре, добре.

Вона поморщила носа: мовляв, брешете.

— Вам здається, що вона могла втекти? — з надією промовив я.— Зімітувала місце злочину і змилася? Ну, як наречена-втікачка?

Боні почала перераховувати аргументи проти цієї теорії.

— Вона не користувалася своїм мобільним, кредитками, банківськими картками. За останні кілька тижнів вона не знімала великих сум зі свого рахунку.

— А ще ж є кров,— додав Гілпін.— Словом, не хотілося би знову здатися жорстким, але та кількість крові... Для цього потрібна серйозна... ну, я б, наприклад, сам собі такого не заподіяв. Тут мали бути досить глибокі рани. У вашої дружини сталеві нерви?

— Так. Сталеві.

У неї також серйозна фобія — страх крові, але я почекаю, поки блискучі детективи самі про це дізнаються.

— Це навряд чи,— мовив Гілпін.— Якби вона навіть завдала собі серйозної травми, то навіщо витирати кров?

— Тож будьмо чесними, Ніку,— сказала Боні, стаючи навколішки, щоб зберігати зі мною зоровий контакт, але я втупився на підлогу.— Які у вас зараз стосунки? Ми на вашому боці, але необхідно знати правду. Єдине, що виставляє вас у поганому світлі, це замовчування фактів.

— У нас були сутички.

Я пригадав Емі тієї останньої ночі в нашій спальні: її обличчя від злості вкрилося круглими червоними плямами. Вона плювалася словами, образливими шаленими словами, а я це слухав, намагаючись їх проковтнути, бо то була правда. Фактично все, що вона казала, було правдою.

— Опишіть нам ці сутички,— попросила Боні.

— Нічого особливого, звичайні чвари. Просто Емі потрібно інколи випускати пару. Вона тримає в собі купу дрібничок, а потім — бум! — але далі одразу ж заспокоюється. Ми ніколи не лягали спати злими.

— А в середу? — запитала Боні.

— Ніколи,— збрехав я.

— А ви найчастіше лаєтеся через гроші?

— Я навіть зараз не пригадаю, з якого приводу ми сваримося. Через усілякі дрібниці.

— А якою була тема сварки перед її зникненням? — з кривою посмішкою запитав Гілпін, наче промовив «піймався».

— Я вже казав, що це стосувалося омара.

— Що ще? Я певен, ви не лише через омара цілу годину верещали.

Аж тут Блікер здолав половину сходів і всунув голову між штабами перил.

— Були й інші побутові речі. Подружні питання. Котячий туалет,— наче пригадав я.— Хто прибиратиме котячий туалет.

— Ви зчинили сварку через прибирання котячого туалету,— здивувалася Боні.

— Ви ж знаєте, як усе починається. У мене довгий робочий день, а Емі сидить удома, тож, гадаю, вона може виконувати принаймні базові домашні обов'язки. Лише трішки доглядати за домом.

Гілпін здригнувся, наче хворий, збуджений з пообіднього сну.

— Ви — старомодний чоловік, так? Я теж такий. Постійно кажу своїй дружині: «Я не вмію прасувати, не вмію мити посуд. Я не готую. Тож, сонечко, я ловлю поганців, бо це я добре вмію, а ти лише інколи запихаєш у пралку трохи одягу». Рондо, коли ти була заміжня, то виконувала домашні обов'язки?

Боні здавалася щиро роздратованою.

— Я теж ловлю поганців, ідіоте.

Гілпін закотив очі, поглядаючи на мене; я майже очікував почути від нього жарт: здається, у когось ПМС. Цей чолов'яга такий передбачуваний!

Гілпін потер своє гостре підборіддя.

— Тож ви просто хотіли отримати домогосподиню,— припустив він таким тоном, наче це цілком резонно.

— Я хотів... я хотів того, чого хотіла Емі. Насправді мені було байдуже.

Тепер я апелював до Боні, детектива Ронди Боні, що принаймні частково випромінювала співчуття. «Це не щиро»,— нагадав собі я.

— Емі не могла вирішити, чим тут займатися. Вона не могла знайти роботу і не цікавилася «Баром». І це нічого, якщо ти хочеш сидіти вдома, я так і сказав. Та коли вона сиділа вдома, то теж була нещасна. І чекала, щоб я це виправив. Це було наче я керую її щастям.

Боні ніяк не відреагувала, її обличчя було спокійне, як вода.

— І я хочу сказати, що якийсь час бути героєм, бути білим лицарем — це весело, але довго це не може тривати. Я не міг зробити її щасливою. Вона не хотіла бути щасливою. Тож я подумав: якщо вона почне брати на себе хоч кілька практичних обов'язків...

— Як от котячий туалет,— підказала Боні.

— Так, вичищати котячий туалет, купувати харчі, викликати сантехніка, який відремонтує кран, що зводив її з глузду.

— Ого, це схоже на чудовий план, як стати по-справжньому щасливою. Купа огидних завдань.

— Але я хотів змусити її хоч щось робити. Хай що це буде, але роби щось. Використай цю ситуацію на свою користь. Не чекай, поки я вирішу все замість тебе.

Я розмовляв досить голосно й усвідомив, що це звучить майже злісно, наче праведний гнів, але це було таким полегшенням! Промова почалася з брехні про котячий туалет, а перетворилася на непередбачуваний вибух чистої правди. Я збагнув, чому злочинці так багато балакають: бо, розповідаючи свою історію незнайомцю, почуваєшся справді пречудово. Особливо якщо співрозмовник не може звинуватити тебе у брехні й мусить слухати твою версію історії. (Тобто вдає, що слухає твою версію, виправивсь я).

— То цей переїзд назад до Міссурі...— уточнювала Боні.— Ви привезли сюди Емі, не зваживши на її бажання?

— Не зваживши на її бажання? Ні. Ми зробили це, бо мусили. У мене не було роботи, у Емі не було роботи, а моя мати захворіла. Я б те саме зробив для Емі.

— Ви так гарно це сказали,— пробурмотіла Боні. І раптом вона нагадала мені Емі: тихі осудливі шпички рівним тоном: я був майже переконаний, що почув правильно, але не міг у цьому присягнутися. А коли я питав: «Що ти сказала?» — вона завжди відповідала однаково: «Нічого». Я витріщився на Боні, стиснувши губи, а потім подумав: «Може, це частина плану, щоб перевірити, як ти реагуєш на злісних, незадоволених жінок». Я спробував змусити себе посміхнутися, але це, здається, викликало у Боні ще більше огиди.

— І ви могли це собі дозволити: Емі на роботі, Емі безробітна — будь-який варіант? Ви могли це собі фінансово дозволити? — здивувався Гілпін.

— У нас нещодавно почалися деякі фінансові проблеми,— зізнавсь я.— Коли ми тільки одружилися, Емі була заможна, ну, реально мала купу грошей.

— Справді,— пригадала Боні.— Ті книжки про «Неймовірну Емі».

— Так, вони приносили величезні прибутки у вісімдесятих і дев'яностих. Але видавець відмовився від продовження. Запевняв, що «Емі» вже себе вичерпала. І все пішло шкереберть. Батьки Емі мусили позичити грошей у нас, щоб залишатися на плаву.

— Маєте на увазі, що вони позичили у вашої дружини?

— Так, справді. А потім ми використали залишки трастового фонду Емі на купівлю бару, і відтоді я забезпечував нас фінансово.

— Тож коли ви одружилися з Емі, вона була надзвичайно заможна,— підсумував Гілпін. Я кивнув. Вирішив грати героя: чоловік, що підтримує свою дружину в часи скрути її родини.

— Ви мов сир у маслі качалися.

— Так, це було чудово, було неперевершено.

— А тепер вона практично розорена, а ви мусите миритися з цілком іншим стилем життя, ніж на початку вашого шлюбу. Не те, на що ви очікували.

Я збагнув, що моя легенда провалилася.

— Бо, маю зізнатися, ми переглянули ваші фінанси, Ніку, і, дідько, вони жалюгідні,— почав Гілпін, майже перетворивши звинувачення в голосі на занепокоєння, турботу.

— «Бар» непогано тримається,— запевнив я.— Зазвичай новому бізнесу потрібно три-чотири роки, щоб вибратися з прірви.

— Мою увагу привернули кредитки,— мовила Боні.— Двісті дванадцять тисяч боргу на кредитках. Мені від цієї суми аж дух перехопило.

Вона розклала переді мною стопку червоних попереджень.