Гиллиан Флинн – Загублена (страница 38)

— Емі. Є якісь новини? — запитав Дезі.

Він здавався знайомим — може, десь грав у кіно.

— Нічого конкретного.

— Її забрали... з дому. Це так?

— З нашого дому, так.

І тут я його впізнав. Це був чувак, який сам з'явився першого дня пошуків і який тихенько зиркав на фото Емі.

— Ти був у волонтерському центрі, правда ж? Того першого дня.

— Був,— зізнався Дезі.— Я саме збирався розповісти. Не вдалося тоді познайомитися, прийми мої співчуття.

— Довга була поїздка.

— Те саме можу сказати про тебе,— посміхнувся він.— Дивись, я справді дуже високої думки про Емі. Почувши про таке, ну, я мав щось зробити. Я просто... жахливо таке казати, Ніку, але, побачивши це в новинах, одразу ж подумав: «Ну звісно».

— Ну звісно?

— Ну звісно ж, хтось її... захоче,— сказав він. У чоловіка був низький приємний голос.— Ну, знаєш, вона завжди була така. Завжди приваблювала до себе інших. Завжди. Знаєш старий вислів: чоловіки хочуть її, а жінки хочуть бути нею. Це про Емі.

Дезі склав свої великі руки на брюках. Не штанах, а брюках. Я все не міг вирішити, чи він знущається з мене. Вирішив поводитися обережно. Це одне з правил потенційно непростих інтерв'ю: не переходь у напад, аж доки не доведеться, спочатку почекай, чи зможуть вони повіситися самі.

— У вас з Емі були дуже напружені стосунки, правильно? — запитав я.

— Справа була не лише в її зовнішності,— розповів Дезі. Він зіперся на одне коліно, а погляд трохи розплився.— Я, звісно ж, багато про це думав. Перше кохання. Я надзвичайно багато про це думав. Мабуть, моя егоцентрична натура. Забагато філософії в нутрі.

Він натягнув скромну посмішку. Аж ямочки прорізалися.

— Бачиш, коли ти подобаєшся Емі, коли вона тобою цікавиться, то ця увага настільки тепла і підбадьорлива, що аж повністю накриває. Наче тепла ванна.

Я звів брови.

— Потерпи ще трішки,— попросив він.— Ти почуваєшся добре щодо самого себе. Ти цілковито задоволений, може, навіть уперше в житті. А потім вона помічає твої недоліки, усвідомлює, що ти ще одна пересічна особа, з якою доведеться мати справу. Ти — втілення Вправного Енді, а у справжньому житті Вправний Енді не має шансів залишитися з Неймовірною Емі. Тож її інтерес в'яне, і ти перестаєш почуватися добре, знову починаєш відчувати давній холод, наче опинився голим на кахлях, і хочеться тільки залізти назад у ванну.

Я знав це відчуття — я сам лежав на підлозі ванної кімнати десь приблизно три роки — і відчув, як накотила хвиля огиди, бо доводилося розділяти це відчуття зі ще одним чоловіком.

— Я певен, ти розумієш, про що я,— сказав Дезі й підморгнув мені.

«Який дивний чоловік,— подумав я.— Хто порівнює дружину іншого з ванною, в яку хоче зануритися? Зниклу дружину іншого чоловіка?»

Позаду Дезі біля стіни стояв довгий стіл, заставлений фотографіями у сріблястих рамках. Посередині була збільшена світлина Дезі й Емі в шкільні роки, у тенісній формі, вони обоє безбожно стильні, настільки заможно-пишні, що могли стати постером до фільму жахів Гічкока. Я уявив, як Дезі-підліток проникає до спальні Емі в пансіонаті, скидає свій одяг на підлогу, вмощується на холодних простирадлах, ковтає пігулки-капсули. Чекає, поки його знайдуть. Це була форма покарання, лють, але не така, як у мене в будинку. Я зрозумів, чому поліція не надто ним цікавилася. Дезі простежив за моїм поглядом.

— Ой, ну непотрібно мене за таке звинувачувати,— посміхнувся він.— Бо хіба ти міг би позбутися такого ідеально фото?

— З дівчиною, з якою не знався аж двадцять років? — випалив я, не стримавшись. Я усвідомив, що тон був агресивний більше, ніж слід.

— Я знаю Емі,— огризнувся Дезі. Він вдихнув.— Я знав її. Дуже близько... То немає ніяких ниточок? Я маю запитати... Її батько, він... там?

— Ну звісно.

— Я так думаю... Він же був у Нью-Йорку, коли все це сталося?

— Так, він був у Нью-Йорку. А що?

Дезі знизав плечима, мовляв: «Просто цікаво, нічого такого». Ми секунд тридцять сиділи мовчки, граючись у дивоглядки. Ніхто з нас не моргнув.

— Чесно кажучи, Дезі, я приїхав сюди, щоб дізнатися, що можеш розповісти ти.

Я спробував уявити, як Дезі переховує Емі. Може, у нього десь неподалік є будиночок на озері? Усі йому подібні таке мають. Чи можна повірити, що цей доглянутий вихований чоловік тримає Емі у якійсь охайній підвальній кімнаті відпочинку? Емі вишуровує ногами килим, спить на запиленій софі яскравого клубного кольору шістдесятих, лимонно-жовтій чи кораловій. Якби ж Боні з Гілпіном були тут і почули цей власницький тон Дезі: «Я знаю Емі».

— Я? — розреготався Дезі. Це був багатий сміх. Ідеальна фраза, щоб описати цей звук.— Нічим не можу поділитися. Бо, як ти сказав, я з нею не знався.

— Але ж ти тільки-но сказав інше.

— Я однозначно не знаю її, як ти.

— Ти переслідував її у школі.

— Я її переслідував? Ніку, вона була моєю дівчиною.

— Доки не перестала нею бути,— мовив я.— А ти не міг змиритися.

— Ох, ну я, мабуть, таки сохнув за нею. Але нічого аж такого надзвичайного.

— То ти називаєш спробу самогубства в її спальні звичайною?

Він аж відсахнувся, примружуючи очі. Розтулив рота, але натомість витріщився на свої руки.

— Я не певен, що розумію, Ніку,— нарешті вичавив він.

— Я маю на увазі твоє переслідування моєї дружини. У старших класах. І тепер.

— То ось у чому справа? — знову розреготався він.— Милий Боже, я гадав, ти збираєш гроші на винагороду абощо. Які я, до речі, радо пожертвую. Я вже казав, що ніколи не переставав бажати для Емі лише найкращого. Чи я її кохаю? Ні. Я вже її не знаю, не так, як раніше. Ми зрідка обмінюємося листами. Але твоя поява тут досить цікава. Ти заплутуєш проблему. Бо я маю зізнатися, Ніку, що на телебаченні, дідько, навіть тут і зараз, ти не схожий на згорьованого схвильованого чоловіка. Ти видаєшся... самовдоволеним. До речі, поліція вже спілкувалася зі мною, мабуть, завдяки тобі. Чи батькам Емі. Дивно, що ти про це не знав. Можна було би подумати, що вони розкажуть таке чоловікові, якщо він, звісно, безневинний.

У мене нутрощі скрутилися в клубок.

— Я тут, бо хотів на власні очі побачити твою реакцію на Емі,— сказав я.— Мушу зізнатися, вона мене занепокоїла. Ти стаєш трохи... мрійливим.

— Ну, один з нас має,— знову раціонально зауважив Дезі.

— Сонечко? — долинув голос з глибини будинку, і ще одна пара дорогого взуття поцокала в напрямку вітальні.— Як називалася та книжка...

Жінка була розмитою версією Емі, її відображенням у запітнілому дзеркалі. Той самий колір волосся, надзвичайно схожі риси, але на чверть століття старші: і шкіра, і риси трішки розтягнуті, наче тонка тканина. Жінка досі мала розкішний вигляд — жінка, що обрала граційну старість. Вона була, наче та фігурка оригамі: лікті екстремальної гостроти, ключиці схожі на вішак для одягу. На ній була лазурова сукня-футляр, а ще жінка притягала так само, як і Емі. Коли вона була в кімнаті, ти не міг відвести від неї погляду. Вона подарувала мені досить хижу посмішку.

— Вітаю, я — Джеклін Коллінгз.

— Мамо, це чоловік Емі — Нік,— пояснив Дезі.

— Емі,— знову посміхнулася жінка. Її голос наче долинав з дна колодязя, глибокий і навдивовижу дзвінкий.— Нас тут дуже зацікавила ця історія.

Вона холодно повернулася до свого сина.

— Ми ніяк не можемо припинити думати про чудову Емі Елліот, правда ж?

— Тепер Емі Данн,— нагадав я.

— Ну звісно,— погодилася Джеклін.— Мені так шкода, Ніку, через те, що тобі доводиться переживати,— вона хвильку на мене дивилася.— Пробач, я мушу... я не уявляла Емі з таким... американським хлопцем.

Здавалося, вона говорить ні зі мною, ні з Дезі.

— Божечки, у нього навіть ямочка на підборідді.

— Я прийшов, щоб дізнатися, чи ваш син не має якої-небудь інформації,— повідомив я.— За ці роки він написав моїй дружині досить велику кількість листів.

— О, листи! — злобно посміхнулась Джеклін.— Такий цікавий спосіб витрачати чийсь час, вам не здається?

— Емі тобі їх показувала? — здивувався Дезі.— Не очікував.

— Ні,— уточнив я, повертаючись до нього.— Вона викидала їх, не розпечатуючи, завжди.

— Усі? Завжди? Ти впевнений? — продовжував шкірити зуби Дезі.

— Одного разу я заліз у сміття, щоб один прочитати,— повернувся до Джеклін я.— Просто щоб побачити, до чого все це.

— Молодчинка,— промуркотіла мені Джеклін.— Я б і від свого чоловіка очікувала не меншого.