Гиллиан Флинн – Загублена (страница 31)

Емі навіть просльозилася, почувши цю історію, а не на таку реакцію я сподівався. Я хотів, щоб це була історія про те, що всі діти страшенно кумедні. Емі сказала, що тепер ми родина і вона кохатиме мене за десятьох гівняних батьків, і що тепер це ми — Данни, ми двоє. А потім вона прошепотіла мені на вушко: «У мене є місія, для якої ти згодишся...»

А от щодо «доброї волі», то це була ще одна спроба примирення. Потому як мого батька повністю поглинув Альцгеймер, ми вирішили продати його будинок, тож ми з Емі пройшлися його будинком, відкладаючи речі для благодійної організації «Добра воля». Емі, звісно ж, вертілася як дервіш: запакувати, відкласти, викинути, а я тим часом спокійно перебирав батькові речі. Кружка з кавовими патьоками, мабуть, була його улюбленою. Це подарунок? Хто її обрав? Чи, може, він придбав її сам? Я гадав, що батько вважає шопінг не чоловічою справою. Але все-таки інспекція його шафи виявила п'ять пар взуття, що аж виблискували і лежали по коробках. Невже він придбав їх сам, адже з цього вимальовувався інший, більш соціальний Білл Данн, аніж той, що повільно розклеюється на самоті? А може, він ходив до «Шу-Бі-Ду-Бі» і просив маму допомогти? Ще одна річ у довгій низці її повсякденної доброти. Звісно ж, я не ділився цими роздумами з Емі, тож певен, що знову здався їй неробою.

— Ось. Коробка. Для «Доброї волі»,— сказала вона, поки я сидів на підлозі під стіною, витріщаючись на черевик.— Поклади ці черевики в коробку. Гаразд?

Я засоромився, гаркнув на неї, вона відповіла, і... понеслося.

Маю додати на захист Емі, що вона двічі питала, чи хочу це обговорити, чи певен, що хочу це робити. Інколи я забуваю про таке розповідати. Мені так зручно. Чесно кажучи, я хотів, щоб вона прочитала мої думки, щоб не довелося принижуватися до жіночого мистецтва артикуляції. Інколи я не менше за Емі грав у гру «розгадай мене». Цю часточку інформації я теж приховав.

Я ще той прихильник замовчування.

Я під'їхав до батькового будинку одразу по десятій вечора. Це було невеличке затишне місце, добра домівка для початку (або для кінця). Дві спальні, дві ванни, їдальня, старенька, але пристойна кухня. На подвір'ї вкривався іржею знак «Продається». Минув рік — і жодного клієнта.

Я зайшов до затхлого будинку, мене огорнула спека. Дешева сигналізація, яку ми встановили після третього пограбування, запищала, наче бомба перед вибухом. Я наклацав код, той самий, що просто бісив Емі, бо це суперечило усім правилам про коди. Це була дата мого народження: 81577.

«Неправильно набраний код». Я спробував знову. «Неправильно набраний код». По шиї покотився піт. Емі завжди погрожувала змінити код. Вона казала, що безглуздо лишати такий очевидний, але я знав справжню причину. Її обурювало, що це був мій день народження, а не наша річниця. Я знову обрав себе, а не нас. Моя напівсолодка ностальгія за Емі зникла. Я знову тицяв пальцями по цифрах, панікуючи дедалі більше, поки сигналізація гуділа, і гуділа, і гуділа, аж доки не перетворилася на повноцінну сирену.

Ууууу-ууууу-ууууу!

Мав би задзвонити мій телефон, щоб я міг дати відбій: «Це ж я, ідіот». Але цього не сталося. Я чекав цілу хвилину. Сигналізація нагадувала кіно про підводні човни з торпедами. Мене накривала закупорена липнева спека зачиненого будинку. Сорочка вже промокла. Прокляття, Емі. Я оглянув прилад, шукаючи номер компанії, та нічого не знайшов. Підтягнув стілець і почав смикати сигналізацію; вже відірвав її зі стіни, аж коробка зателіпалася на кабелях, коли задзвонив телефон. На тому кінці озвався озлоблений голос і почав вимагати кличку першої домашньої тваринки Емі.

Ууууу-ууууу-ууууу!

Це був недоречний тон: самовдоволений, дратівливий, абсолютно байдужий, і це було однозначно недоречне запитання, бо я не знав відповіді, що дуже мене розлютило. Хай скільки розгадаю я підказок від Емі, все одно зіткнуся з дрібницею, яка миттю заведе мене в глухий кут.

— Слухайте, це Нік Данн, це будинок мого батька, цей номер встановив я,— гаркнув я.— Тож ім'я першої тваринки моєї дружини нікого в біса не цікавить.

Ууууу-ууууу-ууууу!

— Сер, прошу не вживати до мене такого тону.

— Слухайте, я лише зайшов, щоб забрати з батькового будинку кілька речей, а тепер уже йду, гаразд?

— Я мушу негайно сповістити поліцію.

— Ви можете просто вимкнути бісову сигналізацію, щоб я міг подумати?

Ууууу-ууууу-ууууу!

— Сигналізація вимкнена.

— Сигналізація не вимкнена.

— Сер, я вже казала не звертатися до мене таким тоном.

От бісова сука.

— А знаєте що? До біса все, до біса все, до біса.

Тільки-но повісив слухавку, як пригадав ім'я кота Емі, її першого кота: Стюарт.

Перетелефонувавши, натрапив на іншу операторку, адекватну операторку, яка вимкнула сигналізацію і — нехай благословить її Господь — відкликала поліцію. Я справді був не в гуморі пояснювати свою поведінку.

Я сів на тонкому дешевому килимі та змусив себе дихати; серце калатало. За хвилину, коли плечі розслабилися, щелепи розціпилися, руки розімкнулися, а серце почало нормально битись, я підвівся і якусь мить подумував просто піти геть, наче так провчу Емі. Але поки підводився, помітив на кухонній стільниці блакитний конверт, наче послання у мелодрамі «Любий Джон».

Я глибоко вдихнув, видихнув (змінюю ставлення!) і, розгорнувши конверта, витягнув листа з сердечком.

Привіт, Коханий!

У нас обох є риси, над якими варто попрацювати. Для мене це перфекціонізм і періодична (видаю бажане за дійсне?) упевненість у своїй правоті.

Для тебе? Знаєш, ти хвилюєшся, що інколи занадто віддалений, занадто холодний, неспроможний бути ніжним чи дбайливим. Ну, хочу сказати тобі тут, у будинку твого батька, що це неправда. Ти не твій батько. Маєш знати, що ти добра людина, мила і добра. Я карала тебе за те, що інколи не здатен прочитати мої думки, що не можеш поводитися так, як я б цього хотіла цієї конкретної миті. Я карала тебе за те, що ти справжня, жива людина. Я роздавала тобі накази — замість вірити, що ти сам знайдеш свій шлях. Я була недостатньо терпляча, не вірила, що яких би ти промахів не припускався, ти завжди кохатимеш мене і бажатимеш мені щастя. І цього має бути достатньо для будь-якої дівчини, хіба ні? Я хвилююся, що казала про тебе речі, які насправді не відповідають дійсності, та що ти почав у них вірити. Тож тепер я кажу: ти — ТЕПЛИЙ. Ти — моє сонце.

Якби Емі була біля мене, як і планувалося, то вона пригорнулася б, як колись, сховавши обличчя у вигині моєї шиї. Поцілувала б мене і сказала: «Так і є, ти же знаєш. Ти — моє сонце». Аж клубок до горла підступив. Я востаннє огледів батьків будинок і вийшов, зачиняючи двері в задуху. В авто я розпечатав конверт, позначений як четверта підказка. Мабуть, завершення близько.

Уяви мене — я нечемна дівчинка, ой горечко, Мене слід покарати, а точніше — відпорати. Це там, де ти зберігаєш дарунки до річниці номер п'ять. Перепрошую, якщо тобі важко зметикувать! Якось опівдні ми гарно там відпочили, А потім пішли веселитися, коктейль перехилили. Біжи вже мерщій, переповнений солодких мрій, І відчини двері до несподіваних подій.

У мене замлоїло в животі. Я не знав, що це означало. Перечитав ще раз. Я навіть здогадатися не міг. Емі більше не жаліла мене. Зрештою я так і не закінчу полювання на скарби.

Мене охопила туга. Що за клятий день! Боні тільки й чекала, щоб підловити мене, Ноель божевільна, Шона біситься, Гіларі ненавидить, жінка з охоронної компанії просто сука, а моя дружина нарешті змогла мене розчавити. Прийшов момент закінчити цей бісовий день. Зараз я міг перебувати лише біля однієї жінки.

Го лише поглянула на мене: скуйовджений, мовчазний, виснажений спекою у батька в будинку,— і всадовила на диван, оголосивши, що приготує вечерю. За п'ять хвилин вона вже обережно йшла до мене, балансуючи з тарілками на прадавній телевізійній таці. Запасний варіант Даннів: смажений сир і чипси барбекю, пластянка...

— Це не порошковий напій,— зауважила Го.— Це пиво. Порошковий напій здався трохи реакційним.

— Це дуже турботливо і не притаманно тобі, Го.

— Ти готуватимеш завтра.

— Сподіваюся, тобі до вподоби суп з бляшанки.

Вона присіла біля мене, вкрала з тарілки чипсу і запитала аж занадто недбало:

— Є якісь думки, чому копи можуть цікавитись у мене, чи Емі носить другий розмір одягу?

— Господи, вони ніяк не віддовбуться з цим,— мовив я.

— Тебе це не бентежить? Може, вони знайшли її одяг?

— Тоді вони попросили б мене його впізнати. Правильно?

Вона секунду про це подумала, зосередившись.

— Це має сенс,— сказала вона врешті. Її обличчя залишалося зосередженим, аж доки Го не помітила, що я дивлюся, тоді вона посміхнулася.

— Я записала футбол, подивимося? Ти в нормі?

— Все гаразд.

Я почувався жахливо, у шлунку буревій, психіка не витримує. Може, то була нерозгадана підказка, але раптом з'явилося відчуття, наче я щось недогледів. Зробив якусь жахливу помилку — і цей недогляд матиме катастрофічні наслідки. Може, це була моя підсвідомість, що вишкрібалася назовні зі своєї таємної підземної темниці.

Го увімкнула матч, і наступні десять хвилин коментувала лише його і лише поміж ковтками пива. Го не любила смаженого сиру: вона згрібала на крекери арахісове масло з банки. Коли почалася реклама, вона поставила матч на паузу і сказала: «Якби в мене був член, я б трахнула це арахісове масло»,— водночас навмисно розсипаючи на мене крихти крекеру.