Гиллиан Флинн – Загублена (страница 26)

— Отож, це місце й те, чим ми займемося, це збіса небезпечно. Просто не хочу брехати,— почав Майкі Гіллсем. Він поширшав за ці роки, став як його брат; вони тепер не лише груди собі накачали, але й усе інше. На двох вони мали п'ятсот фунтів ваги.

— Ми з Майкі якось сюди вже навідувалися — просто щоб... ну, не знаю... щоб побачити все на власні очі, й нам добряче всипали,— розповів Джо.— Тож сьогодні так просто не ризикуємо.

Він заліз у салон по довгу полотняну сумку і розстебнув її, щоб показати з півдесятка бейсбольних биток. Далі з серйозним обличчям почав їх роздавати. Дійшовши до Ренда, він завагався.

— Е-е-е... візьмете одну?

— О дідько, так, візьму,— загорівся Ренд, і всі кивнули та схвально посміхнулися, наче в теплому дружньому колі: молодець, старий.

— Ходімо,— мовив Майкі й повів нас попід стіною.— Біля «Спенсерза» будуть двері зі збитим замком.

Саме тоді ми проминули темні вікна взуттєвої крамниці, де моя мама працювала більшу частину мого життя. Я й досі пам'ятаю, яка вона була схвильована, коли вирішила подати заяву на роботу в найбільш неймовірному місці — в торгівельному центрі! Це було одного суботнього ранку, коли вона зібралася на ярмарок роботодавців у своєму яскраво-персиковому костюмі. Сорокарічна жінка в пошуках першої своєї роботи, яка повернулася додому з рум'янцем і посмішкою: «Ви навіть не уявляєте, який людний той центр, так багато різних крамниць!» І ніхто не знав, у якій вона зможе працювати. Мама подала заяви у дев'ять одразу! Крамниці одягу, і музики, і навіть дизайнерського попкорну. Коли вона за тиждень оголосила, що офіційно стала продавцем взуття, то діти були не в захваті.

«Тобі ж доведеться торкатися купи смердючих ніг»,— поскаржилася Го.

«Я познайомлюся з купою цікавих людей»,— виправила наша мама.

Я зазирнув у похмуре вікно. Приміщення було повністю порожнє, якщо не рахувати приладу для вимірювання розміру взуття, що безцільно валявся під стіною.

— Моя мама колись працювала тут,— розповів Ренду я, притримавши його біля себе.

— Що це було за місце?

— Тут було гарно, до неї добре ставилися.

— Я маю на увазі, що тут робили?

— А, взуття. Тут продавали взуття.

— Оце правильно! Взуття. Мені таке до вподоби. Те, що справді потрібне людям. А наприкінці дня ти знаєш, що зробив: продав взуття п'ятьом людям. Не те що письменництво, так?

— Данне, гайда!

Стакс зіперся на відчинені двері; інші вже зайшли всередину.

Коли ми увійшли, я сподівався занюхати запах торгівельного центру — порожнечу з контрольованою температурою. Натомість відчув запах старої трави та бруду — дух вулиці в приміщенні, де йому було не місце. Тут було задушливо, майже до нестями, наче тебе запхали в матрац. Троє з нас несли величезні похідні ліхтарі, їхнє світло вихоплювало приголомшливі образи. Це було передмістя після падіння комети, після нашестя зомбі, після винищення людства. На колись білій долівці скаженими колами відбилися сліди від коліщаток візків. Біля входу до жіночої вбиральні єнот гриз собачий корм, його очі виблискували, наче монетки.

Торгівельний центр був тихий; голос Майкі відлунював, наші кроки відлунювали, п'яний смішок Стакса теж відлунював. Ми точно не зможемо напасти неочікувано, якщо, звісно, саме напад у нас у планах.

Досягши центрального проходу, ми наче потрапили у повітряну кулю: чотири поверхи заввишки, а позаду перехрещуються ескалатори й ліфти. Ми всі зібралися біля висохлого фонтану й чекали, щоб хтось узяв на себе керівництво.

— Отож, хлопці,— непевно мовив Ренд,— який план? Ви всі знаєте це місце, а я — ні. Нам необхідно вирішити, як почати систематично...

Позаду почувся гучний металевий скрегіт. Почала підійматися решітка системи безпеки.

— Овва, он там один! — заволав Стакс. Він спрямував свій ліхтарик на чоловіка у розхристаному дощовику — той на повній швидкості вишмигнув з крамниці «Клер».

— Зупиніть його! — загорлав Джо і погнав за ним, гупаючи своїми тенісками по керамічній плитці.

Майкі мчав одразу ж за братом, не зводячи ліхтарика з незнайомця. Двоє братів лементували: «Та почекай ти, агов, чоловіче, ми тільки хочемо спитати». Чолов'яга навіть не озирнувся. «Я сказав — стій, сволото»! Бігун лишався мовчазним посеред того крику, тільки збільшив швидкість і рвонув коридором, Уявляючись і зникаючи у світлі ліхтарика, його дощовик маяв позаду, наче мантія. Потім спритник увімкнув акробата: перестрибнув через сміттєві баки, побалансував на краєчку фонтану і нарешті ковзнув під металеві ворота крамниці «Геп» та зник.

— Козляра!

Гіллсеми побуряковіли, наче перед інфарктом: навіть шия і пальці почервоніли. Вони по черзі силкувалися підняти решітку.

Я спробував їм допомогти, але метал не піднімався більш ніж на півфута. Я ліг на підлогу та спробував пропхнутися під воротами: п'яти, литки, а далі застряг.

— Ні, далі не йде,— хекнув я.— Чорт!

Я зіп'явся на ноги й посвітив ліхтариком у крамницю. Кімната була порожня, виднілася тільки купа вішалок посередині, наче хтось збирався їх підпалити.

— Усі крамниці на задах з'єднуються коридором, щоб можна було винести сміття та сходити в туалет,— сказав я.— Він, напевне, вже на тому боці будівлі.

— Ну, то ходімо на той кінець приміщення,— запропонував Ренд.

— Виходьте, засранці! — надривав горлянку Джо, він захилив голову і зажмурився. Його голос лунав по всій будівлі. Ми гуртом посунули далі, тягнучи битки, але тільки Гіллсеми використовували свої, щоб молотити ними по решітках і дверях, наче вони на військовому патрулюванні у надзвичайно небезпечній зоні бойових дій.

— Краще ви виходьте до нас, ніж ми прийдемо до вас! — гукав Майкі.— Ой, привіт!

Біля входу до зоокрамниці на кількох армійських ковдрах примістилися чоловік з жінкою, їхнє волосся промокло від поту. Майкі навис над ними, хекаючи й витираючи чоло. Це була сцена з військового фільму: зневірені солдати натикаються на безвинних селян — і коїться лихо.

— Якого біса вам тут треба? — запитав чоловік на підлозі. Він був виснажений, обличчя настільки худе й обвисле, що здавалося, наче воно тане. Сплутане волосся лежало на плечах, очі були скорботні й закочені: розіп'ятий Ісус. Жінка вигляд мала трохи кращий: пухкі руки й ноги, волосся масне, але розчесане.

— Ти — хлопець з «Блакитного зошита»? — запитав Стакс.

— Я вже давно не хлопець, відваліть,— склавши руки, пробурчав чоловік.

— Виявіть хоч трохи бісової поваги,— гаркнула жінка. Потім здалося, що вона от-от розреветься. Вона відвернулася від нас, вдаючи, наче роздивляється щось удалині.— Мене бісить, що ніхто не виявляє поваги.

— Ми поставили тобі запитання, чоловіче,— нагадав Майкі й почав підходити ближче до безхатька, штурхаючи його в п'ятку.

— Я не з «Блакитного зошита»,— відповів чоловік.— Просто не пощастило.

— Лайно.

— Тут збирається чимало людей, не тільки працівники друкарні, але якщо ви шукаєте їх...

— Ідіть, ідіть, шукайте їх деінде,— процідила жінка,— Валіть, надокучайте їм.

— Вони промишляють у «Дірі»,— повідомив чоловік. Оскільки ми не зрозуміли, він уточнив.— «Мервінз», аж у кінці, де колись була карусель.

— І котіться під три чорти,— пробурчала жінка.

На місці каруселі залишилася лише кругла пляма. Ми з Емі каталися на ній якраз перед закриттям. Двоє дорослих всілися разом на летючих кроликах, бо моя дружина хотіла побачити місце, де я так часто бував у дитинстві. Хотіла почути мої історії. У нас не все було погано.

Бар'єрну решітку до «Мервінзу» хтось відсунув, тож крамниця була відчинена й запрошувала усіх, наче вранці розпродажу на Президентський день. Усередині не було нічого, крім стійок, де колись стояли касові апарати, а тепер розмістилося з десяток людей на різних стадіях наркотичного сп'яніння, якраз під вивісками «Ювелірні прикраси», «Краса», «Постіль». Підсвічувалося усе це гасовими похідними лампами, що миготіли, наче смолоскипи. Коли ми увійшли, то лише кілька хлопців розплющили очі, а решта взагалі не реагувала. В дальньому кутку двоє малих, що лише недавно стали повнолітніми, механічно начитували Геттисбурзьку промову Лінкольна: «Ми зустрілися на великому полі битви цієї громадянської війни...» Один чоловік розлігся на шматті у чистеньких джинсових шортах і білих кросівках, наче зібрався на дитячий бейсбол до свого сина. Ренд вилупився на нього, наче впізнав.

Карфаген накрило набагато гіршою наркоепідемією, ніж я уявляв. Копи були тут лише вчора, а нарики вже повернулися, наче докучливі мухи. Поки ми пробиралися поміж людським купами, на електроскутері під'їхала дебела жінка. Її прищаве обличчя заливав піт. Зуби були, наче в кицьки.

— Купуйте або забирайтеся, бо це не гра «покажемо і розкажемо»,— сказала вона.

Стакс тицьнув ліхтариком їй в обличчя.

— Забери цю фігню від мого обличчя.

Він забрав.

— Я шукаю свою дружину,— почав я.— Емі Данн. Вона зникла ще в четвер.

— Вона з'явиться. Вона отямиться і приволочеться додому.

— Ми не через наркоту хвилюємося,— мовив я.— Ми стурбовані через деяких чоловіків у цій будівлі. Ми чули деякі речі...

— Все гаразд, Мелані,— озвався голос. На краєчку дитячої секції на голий манекен обіперся довготелесий чолов'яга. Він спостерігав за нами з косою посмішкою на мармизі.

Мелані знуджена і роздратована знизала плечима і газонула далі.

Чоловік не зводив з нас погляду, але гукнув людям у кінці дитячої секції, де з примірочних визирали чотири пари ніг: тут кожен оселився у своїй особистій кабінці.