Георгий Брянцев – Таємні стежки (страница 85)
Юргенс присунув ближче до себе карту і схилив над нею голову.
— Цей пункт вам знайомий? — спитав він, показуючи олівцем.
Микита Родіонович глянув на карту:
— Знаю, це районний центр сусідньої республіки. Я в ньому бував кілька разів.
Юргенс відірвався від карти, відкинувся на спинку стільця і звів очі на Раджимі, який стояв біля стола.
— В яких справах ви туди їздили? — знову звернувся він до Ожогіна.
Микита Родіонович розповів, що два колгоспи, розташовані на території двох сусідніх республік, порушили питання про спільне будівництво гідроелектростанції на гірській річці. В завдання Ожогіна входило з'ясувати можливості будівництва ГЕС.
— А результати? — поцікавився Юргенс.
— Питання поки що розглядається, воно ще не вирішене.
Юргенс встав з-за стола і пройшовся по кімнаті, смикаючи свою коротку борідку.
Микита Родіонович помітив, що ні Юргенс, ні Раджимі, здається, не стурбовані провалом своїх спільників, а якщо й стурбовані, то старанно приховують це.
Юргенс, ходячи по кімнаті, викурив цигарку, потім знову сів навпроти Ожогіна, спершись грудьми на стіл.
— Я не вважаю за потрібне стирчати весь час саме тут, у цьому місті, — почав Юргенс. — Що ви скажете, коли я переберусь у той райцентр?
— Вам видніше, — знизав плечима Микита Родіонович.
— Але я хочу порадитися з вами, — твердо сказав Юргенс.
Микита Родіонович замислився. Він не сподівався, що Юргенс звернеться до нього за порадою.
— Що я можу сказати… — відповів він. — Знайти там квартиру неважко, але…
— Що «але»? — перебив Юргенс.
— Частина цього району є прикордонною зоною.
— Це мені відомо, тому я вас і питаю… Я гадаю, що все залежатиме від того, з якими документами я там з'явлюся.
— Авжеж, — погодився Ожогін. — Мабуть, це головне.
— А документи нам добудете ви. — І Юргенс поклав свою руку на руку Микити Родіоновича.
— Я?
— Еге ж, ви. Припустімо, що для остаточного вирішення питання про будівництво ГЕС знову треба уточнити деякі деталі на місці і туди послали кількох спеціалістів. Це реально?
— Цілком.
— Так ось, на вас покладається обов'язок дістати мені чотири бланки командировочних посвідчень без зазначення прізвищ, але з підписами і печатками.
— Чотири? — перепитав Ожогін.
— Так, чотири, — підтвердив Юргенс.
Він пояснив, чому чотири. З ним поїде Раджимі, і кожному з них треба буде по два бланки. Чим це викликано, Юргенс розповість Ожогіну пізніше.
— А на який строк? — поцікавився Микита Родіонович.
— Ну, діб на двадцять-двадцять п'ять. Далі буде видно, — відповів Юргенс. — Ви зможете це зробити?
Ожогін сказав, що спробує.
— Це половина завдання, — продовжував Юргенс. — Друга його половина полягає в тому, щоб ви раніш виїхали туди самі, знайшли дві квартири, дали телеграму і зустріли нас.
Микита Родіонович замислився.
— Друга половина завдання важча, — відповів він. — Підстав для виїзду в мене немає.
— Треба знайти, — твердо сказав Юргенс.
— Важко.
— Без труднощів нічого не буває, і не мені вам говорити про це. Спробуйте довести дирекції, що так необхідно.
Юргенс нахмурився, обличчя його стало сердитим.
— Є один варіант, — подумавши, сказав Микита Родіонович. — Виїхати за власним бажанням, і не виїхати, а вилетіти, попросивши відпустку в сімейних справах на три-чотири дні.
— Я був упевнений, що ви знайдете вихід, — сказав Юргенс підкреслено офіціально.
— Коли потрібно мені вилетіти? — запитав Микита Родіонович.
— Чим швидше, тим краще. Бажано — завтра.
— Коли так, то прошу відпустити мене. — І Ожогін подивився на годинник. — Можливо, я ще встигну застати на роботі кого-небудь з начальства.
— Я вас чекатиму тут до першої години ночі, — попередив Юргенс. — Повертайтесь, але… з позитивними наслідками.
… Повернувшись через кілька. годин назад, Микита Родіонович застав Юргенса за дивним заняттям: він сидів за столом у кімнаті Раджимі біля закріплених маленьких тисків і працював над борідкою великого ключа. Перед ним на столі були розкидані напилки, кусачки, плоскогубці, кілька ключів різної конструкції.
Прихід Ожогіна не збентежив Юргенса. Запросивши гостя сідати, він продовжував працювати, і так старанно, що на лобі у нього виступили краплі поту.
— Ви й ключі вмієте робити? — спитав Ожогін.
— Це один із багатьох додатків до моїх складних обов'язків, — посміхнувся Юргенс. — Чим порадуєте?
Микита Родіонович розповів, що все склалося вдало: чотири бланки командировочних посвідчень добуто. О п'ятій годині ранку він вилітає.
Ожогін не чекав, що Юргенс прийме це так спокійно: він навіть не припинив свою роботу і обмежився короткою відповіддю:
— От і добре. Їдьте. Чекатиму телеграми.
Опівдні пасажирський поїзд зупинився біля маленької залізничної станції, що стояла серед голого степу. Залізничні будівлі, обрамлені живою огорожею з дерев і кущів, були ніби невеличким оазисом.
З різних вагонів поїзда вийшли дві пари: Юргенс і Раджимі та Мейєрович з дружиною.
Подружжя поспішило в тінь, що падала від великих карагачів. Юргенс, не бажаючи показуватись на очі своїм супутникам, обійшов невеличкий будиночок вокзалу і зупинився, очікуючи Раджимі.
— Розташовуйтесь тимчасово тут або в залі. Я за вами приїду, — сказав Раджимі, підходячи до Мейєровича.
… Першим помітив Ожогіна Юргенс. Микита Родіонович під'їхав на півторатонному грузовику, виліз із кабіни, озирнувся і заспішив до вокзалу. Побачивши Юргенса й Раджимі, він підійшов до них і тихо доповів:
— Все як слід. Квартири знайшов.
Юргенс закивав головою:
— Я вами цілком задоволений.
— Їдьмо, — запропонував Микита Родіонович, пустивши комплімент повз вуха. — В мене обмаль часу: я повинен обов'язково виїхати шестигодинним поїздом.
Попрямували до грузовика. Юргенс сів поруч з шофером, Ожогін і Раджимі залізли в кузов.
Сонце пекло немилосердно, і годинний шлях від станції до районного центра видався Юргенсу справжньою мукою. Ні трохи підняте лобове скло, ні швидкість руху машини — ніщо не пом'якшувало виснажливої спеки. Нагріте повітря змішувалось із запахом бензину.
Районний центр був невеликим новим посьолком з трьома рівними вулицями і зеленими рядами нових дерев.
Машина зупинилась біля білого будиночка. Вистрибнувши з кузова, Раджимі шепнув Юргенсу: