Георгий Брянцев – Таємні стежки (страница 82)

— Благаю вас, врятуйте мене… і чоловіка! Я навіть не уявляю, що може статися. Адже…

— А тут і нема чого уявляти. — Раджимі встав і звільнив руку. — На речі треба дивитися розсудливо, — в тому ж тоні продовжував він. — Ви самі чудово розумієте, що нічого іншого не вигадаєш.

— Але ж ви сказали, що…

— Я можу повторити те, що сказав, — знову перебив її гість. — Спробую, докладу всіх зусиль, використаю всі можливості, але обіцяти нічого не можу. Адже сума чималенька…

— Який жах! — прошепотіла хазяйка.

Раджимі спало на думку з'ясувати ще одну деталь.

— Коли ви так довірливо до мене ставитесь, то будьте відверті, — звернувся він до неї. — Скажіть правду: на що він витратив таку кругленьку суму? На вас?

— Не все, — відповіла хазяйка. — Більшу частину програв у карти. А гроші взяв під звіт у касі. З касиром він у добрих стосунках…

— Та-ак. Добре, спробую виручити вашого чоловіка, але сумніваюся в успіху. Гроші на слово не дають, — закінчив Раджимі.

Він був цілком задоволений візитом. Раджимі дізнався про все, про що слід було дізнатися.

На другий день рано-вранці, виходячи від тітки, Раджимі ледве не зіткнувся з Сонею. Вона плакала. Взявши жінку під руку, він одвів її від будинку і стурбовано запитав:

— Що ще трапилось?

— Він прислав мене до вас, — відповіла Соня, стримуючи ридання.

— Ми на вулиці! — суворо нагадав Раджимі. — Вмійте стримувати себе.

— Вам удалось дістати гроші? — І жінка з надією подивилася на Раджимі.

Той заперечливо похитав головою:

— В моєму розпорядженні була лише ніч, а це зовсім небагато.

— Але є надія?

— Я вам уже говорив: дуже невелика. Скажу правду: всю суму покрити ми не зможемо.

— Господи, що ж робити?

— Не падайте духом. Завтра ввечері я зайду до вашого чоловіка і розмовлятиму з ним особисто. Нехай почекає мене і нікуди не виходить.

Юргенс був задоволений діями Раджимі.

Вони сиділи за накритим столом. Юргенс помішував срібною ложечкою міцний чай у склянці, а Раджимі відривав ягоди від грона винограду, що лежало у вазі, висмоктував з них сік і клав шкірки на блюдце. Нарешті він витер серветкою свої тонкі пальці і замислився.

Деякий час Юргенс сидів мовчки, великими ковтками відпиваючи холодний чай, потім сказав:

— Гроші він одержить лише за документацію. Так йому і скажіть.

Раджимі запобігливо підняв руку:

— Можливо, що гроші й не потрібні будуть.

Юргенс відсунув від себе порожню склянку і здивовано зиркнув на співбесідника.

— Як це розуміти?

Раджимі відповів не зразу. М'яко ступаючи, він пройшовся по кімнаті, потер руки і сів на свій стілець.

— Мейєрович згоден тікати звідси, — притишено сказав він.

— Куди?

— Хоч світ за очі. — І Раджимі посміхнувся.

— Чия це вигадка? — Юргенс встав, розправив плечі і пильно глянув на Раджимі.

— Моя.

Раджимі пояснив.

П'ятнадцять тисяч — сума досить-таки пристойна. Звичайно, в разі потреби можна пожертвувати нею, але навіщо допускати зайві витрати? Згода Мейеровича дає змогу не витрачати грошей і зберегти зоставлені цінності. Він, Раджимі, заробив їх…

Юргенс засміявся: він зрозумів суть комбінації, задуманої Раджимі.

— Погодиться? — запитав він.

— А куди йому діватись?

— Ви забули про дружину.

— Запевнимо його, що дружину переправимо слідом за ним негайно.

Юргенс вийняв портсигар і закурив. Помічник його, звичайно, має рацію. Де пройде один, там завжди пройде і другий. Але який смисл у всій цій вигадці? Кому потрібен на тому боці Мейєрович? А тут ще його дружина… Скільки мороки! Чи не можна зробити простіше?

Юргенс кілька разів оглянув кімнату від стіни до стіни і сплеснув долонями.

— Приймаємо ваш варіант, але з невеликою поправкою, — сказав він. — По дорозі з Марком Аркадійовичем може що-небудь трапитись.

На знак згоди Раджимі схилив голову.

Того ж дня ввечері Микита Родіонович, викликаний телеграмою, йшов у перукарню Раджимі.

Телеграма, як і минулого разу, була підписана: «Рамі», але Ожогін відчував, що мають бути побачення і розмова з Юргенсом.

Поява покійного шефа не тільки приголомшила Ожогіна, але й зайвий раз показала, на що здатна імперіалістична розвідка.

Микита Родіонович ішов і думав про те, які заплутані, звивисті й небезпечні таємні стежки. Вони ідуть через моря й кордони, по лісах і безкраїх степах. І скільки треба пильності, впертості, вміння й мужності, щоб виявити їх і знайти на них ледве помітні сліди!

Ожогін не помилився: в квартирі Раджимі його зустрів Юргенс.

— Ну от, тепер ми докладно поговоримо, — сказав він, потискуючи руку Микиті Родіоновичу, і замкнув двері.

Ожогін сів за стіл, Юргенс навпроти. Під самою стелею горіла матова лампочка. Бліде розсіяне світло від неї падало на обличчя Юргенса, і Микита Родіонович міг уважно розглядіти його. Юргенс майже не змінився, тільки погладшав.

— Ну, а ваші справи як? — Юргенс поклав перед гостем портсигар і сірники.

Микита Родіонович коротко розповів про пригоди, які трапилися з ним і його друзями з часу «похорону» Юргенса.

Юргенс слухав розповідь, не перебиваючи, а коли Ожогін закінчив, спитав:

— Ви до Блюменкранца навідувались?

— Ми його не знайшли. Тобто знайшли його квартиру, але в ній виявився зовсім інший мешканець.

— Ну, це не так важливо. Важливо те, що ви всі цілі, влаштувалися, добре себе почуваєте.

Голос Юргенса, жести, манера тримати себе залишалися колишніми. Він, як і раніше, говорив дуже самовпевнено, владно. Як і раніше, любив робити паузи в розмові.

— Моє доручення виконали?

— Щодо Мейєровича?

— Так.

Микита Родіонович відповів, що через обмеженість часу він не зміг зібрати про нього повних даних.

— Чим я ще можу бути корисним? — поцікавився він.