Георгий Брянцев – Таємні стежки (страница 67)

— Ви не бачили таких чудових міст, як Нью-Йорк, Чікаго, Вашінгтон. Ви не бачили океану, по якому вам доведеться плисти. Ви не уявляєте собі всієї чарівності цієї подорожі.

— Уявимо…

— І все це безплатно. Зовсім безплатно, на всьому готовому, на. повному пансіоні.

— Чудово.

— Ви зрозуміли мене?

— Зрозумів.

— Отже, згодні?

— Ні.

Фліт невдоволено скривився. Зовсім даремно він витратив кілька. хвилин. Він встав, пройшовся по кімнаті і, підсунувши стілець, сів навпроти в'язня.

— Сказати «ні» ніколи не пізно, — знову почав слідчий. — Ви стоїте перед ділемою: чекати в таборі своїх представників, які сюди, можливо, і не доберуться, а якщо й доберуться, то не дуже скоро, або стати зовсім вільним… через кілька днів.

— Віддаю перевагу першому.

— Даремно! Зовсім даремно! Ніхто не повірить тому, що ви потрапили в полон не за власним бажанням. Ви хочете повернутися героєм? Подумайте добре… Приймаючи нашу пропозицію, ви нічого не втрачаєте, абсолютно нічого. Ви можете змінити професію, можете продовжити військову освіту. Перед вами відкривається нове життя…

— Ех, ви! — Тимошенко встав і, різко штовхнувши ногою двері, вийшов.

За дверима стояв конвоїр.

Грязнова і Ризаматова помістили в шостому бараці. Оскільки вони виїхали з дому, не взявши навіть постільної білизни, комендант табору дозволив Грязнову під конвоєм з'їздити додому і привезти все необхідне.

Грязнов застав дома лише капітана Аллена. Останній був надзвичайно засмучений всім, що сталося.

На третій день перебування в таборі друзям оголосили, що вони потрапили сюди як військовополонені, на загальних підставах. Ніякі протести і звертання до табірної адміністрації не вплинули.

Що робити? Відкривати адміністрації табору і американському командуванню справжні причини свого перебування в Німеччині вони не мали права. Продовжувати версію, вигадану для майора Ніксона, не було ніякої рації, оскільки і він в неї, очевидно, не вірив.

Обурювало знущальне ставлення адміністрації табору до в'язнів.

— Падлюки! — всю ніч обурювався вразливий Андрій. — Як це можна допускати таке свавілля!

— Тихше, Андрію, — стримував його Алім. — Не псуй даремно нервів.

— Не можу… Завтра ж вчиню скандал!

Алім був зовні спокійний, але серце його стискалося від люті. Він згадав свої сподівання того ранку, коли вперше побачив американців. Зараз він сміявся над своєю наївністю і простотою. Юнак болісно переживав зникнення Ожогіна і ув'язнення Вагнера й Туго. Він так зріднився з старим архітектором, що не міг без болю уявити його у вогкій камері в'язниці.

На четверту добу серед в'язнів шостого бараку Грязнов ледве пізнав Іоахіма Густа, з яким колись випадково познайомився у місті. Іоахім помирав. Підірваний війною і неодноразовими пораненнями організм не витримав. Разом з Густом була арештована і його вісімнадцятирічна дочка Ганна.

Іоахім просив покликати дочку, але в побаченні було відмовлено. Іоахіма винесли на сонце. Маленький поляк Йозеф Ідзяковський сказав:

— Нехай він востаннє побачить сонце…

На дев'ятий день Грязнова й Ризаматова викликали до слідчого Фліта.

— Яка трапилася помилка! — з удаваним співчуттям промовив він і похитав головою. — Чому ж ви відразу нічого не сказали?

Грязнов і Ризаматов здивовано перезирнулись.

— Не хочете розуміти? — Фліт жартівливо посварився пальцем. — Мені доручено об'явити, що ввечері ви будете вільними. — Він подивився на ручний годинник: — У вашому розпорядженні година… Зберіть речі.

Швидко зібравшись, Грязнов і Ризаматов сіли біля воріт, чекаючи машину, обіцяну комендантом табору. Не минуло й десяти хвилин, як на стовпі біля вартового захрипів репродуктор. Спочатку по-англійськи, а потім по-німецьки диктор передав коротке повідомлення про те, що радянські війська Першого Українського і Першого Білоруського фронтів увійшли в Берлін. Далі повідомлялося, що між союзними військами і військами Радянської Армії відстань лише в кілька десятків кілометрів. Весь табір заворушився.

— Ось чому нас звільняють! — радісно сказав Андрій.

— Наші, наші ввійшли в Берлін!.. Перші ввійшли! — збуджено вигукував Алім.

Помітивши Андрія, Тимошенко підбіг і міцно потис його руку:

— Перемога! Велика перемога! Вас звільняють першими, але тепер і ми дочекаємось цієї радісної години.

Підійшла машина. Попрощавшись із Тимошенком та іншими в'язнями, Андрій і Алім залишили табір.

Машина зупинилася біля красивої металевої огорожі. В глибині подвір'я, закритий листям бузку, що розвивався, стояв невеличкий будиночок.

Супровідник ввів до будинку Грязнова й Ризаматова і, залишивши в кімнаті, вийшов.

Відразу ж до кімнати швидко зайшов маленький, кругленький панок. Окинувши поглядом друзів і потираючи руки, він промовив чистою російською мовою, без акценту:

— Здрастуйте!

Грязнов і Ризаматов піднялися з місця і відповіли на привітання. Майнула думка, що перед ними стоїть представник радянського командування, завдяки турботам якого вони опинилися на волі. Але думка ця зникла, як тільки незнайомий заговорив.

— Марс? Сатурн? Не помиляюсь? — спитав він. Це були клички-паролі, присвоєні Юргенсом.

— Не хвилюйтеся, — додав незнайомий, помітивши, як збентежились Андрій та Алім, — усе йде так, як мусить іти. Про те, що ви люди Юргенса, відомо небагатьом. Я ледве відшукав вас: не уявляв, що ви опинитесь у Таборі. Але це непогано… навіть краще, що так трапилось. Давайте познайомимось. — І він потиснув їм по черзі руки. — Завтра, прямо зранку, зберемось і обміняємось думками. Я почуваю, що вам уже надокучило стирчати тут без діла.

— З нами був ще Юпітер, — замість відповіді швидко заговорив Андрій, — але він безслідно зник перед приходом американських військ. Ми б хотіли дізнатися про його долю.

Незнайомець посміхнувся.

— Більші планети, — пожартував він, — легше виявити. Юпітер уже дома.

Друзі радісно перезирнулися: невже вони побачать Микиту Родіоновича?

— Сподіваюсь, ви маєте намір приєднатись до нього?

— Безумовно, — швидко відповів Андрій.

— От і чудово… Якщо нема ніяких прохань до мене, не буду вас затримувати.

У Грязнова майнула думка, яку він одразу й висловив:

— Дозвольте доповісти: до нас поставилися по-свинському, і винен у цьому якийсь майор Ніксон. Через дурну сварку, затіяну ним, потерпіли не тільки ми, але й господар квартири та його квартирант.

— Тобто? — звівши брови, перепитав незнайомий.

— Нас відвезли до табору, а їх до в'язниці.

— Це буває в таких нестійких обставинах. Чого ви хочете?

— Негайного звільнення з в'язниці Вагнера й Абіха.

Незнайомий сприйняв усе сказане спокійно.

— Якщо для вас це важливо, — сказав він, — то не може бути ніяких перешкод.

— Дуже важливо, — підкреслив Грязнов. — У нас склалися певні відносини з цими людьми. Якщо нас звільнять, а вони залишаться у в'язниці, можуть виникнути підозріння.

— Зрозуміло, — перервав незнайомий. — Завтра ви матимете приємність розмовляти з своїм господарем і цим… як його… Повторіть їх прізвища, я запишу.

Андрій назвав прізвища і адресу. Незнайомий заніс їх до маленької записної книжечки.

— До побачення… Гуд бай! За вами я надішлю машину, — сказав він, прощаючись.

— Ще питання, — вже на порозі сказав Грязнов. — Ми не опинимося ще раз у таборі, якщо знову поскандалимо з майором Ніксоном?

— Ні. Якщо до вас хтось почне чіплятися, скажіть, що ви люди Гольдвассера.

Увечері, після радісної зустрічі з Микитою Родіоновичем, друзі взялися докладно обговорювати події.