Георгий Брянцев – Таємні стежки (страница 61)

— Готовий, гестапівський недоносок… А ви теж молодці, хлопці! — сказав Пауль. — Ледве не проґавили цю нікчему. — І він похитав головою.

Наприкінці лютого Долінгер передав Ожогіну наказ Юргенса здати радіостанцію. Без радіостанції зв'язок із Великою землею повинен був припинитись, і друзі вирішили затягнути здачу під приводом ще недостатнього опанування деяких деталей. Микита Родіонович звернувся до Долінгера. Той знизав плечима: він не мав права відміняти наказ Юргенса.

— А якщо ми самі його попросимо?

— Навряд чи з цього що-небудь вийде, — відповів Долінгер. — Пан Юргенс не любить відміняти своїх наказів.

— Але ми рискнемо, — сказав Микита Родіонович і підійшов до телефону.

— Не раджу, — зупинив його Долінгер і поклав руку на телефонний апарат.

Він пояснив, що через кілька днів повинен залишити місто і зобов'язаний захопити з собою всю радіотехніку. Залишати її тут, не знаючи напевне, повернеться знову сюди чи ні, він не мав права.

— А як же ми? — спитав Микита Родіонович.

— Що вас турбує? — поцікавився Долінгер.

— Як і з ким ми будемо підтримувати зв'язок?

— Безпосередньо з паном Юргенсом. Сьогодні ввечері ви повинні бути у нього, а рацію прошу доставити мені завтра вранці.

… День був надзвичайно яскравий і сонячний. Він віщував близьку весну.

Ожогін і Грязнов вийшли на площу. Тут, як завжди, було людно й гамірно. Біля хлібного магазина юрмилися городяни. Двері ще були зачинені, незважаючи на те, що час торгівлі давно Настав.

Поліцаї трималися на чималій відстані, явно боячись голодних людей. Городяни, особливо жінки, грюкали у двері і стіни магазина, загрожуючи зірвати замки.

Несподівано здалека долинув рокіт літака.

Всі завмерли, звернувши погляди на схід, а потім кинулися врозтіч.

Площа спорожніла. Біля магазина залишився лише літній, ширококостий, сутулий німець у старому короткому пальті. Він скрушно похитав головою вслід втікачам і, побачивши Ожогіна й Грязнова, попросив закурити.

Микита Родіонович, вийнявши пачку сигарет, простягнув її незнайомцю.

— Яке багатство! — сказав той, обережно виймаючи сигарету. — А я вчора по тютюновому талону одержав на три дні шість штук.

Обличчя німця викликало симпатію, і Ожогін запропонував йому всю пачку.

— Що ви! — здивувався той. — Мені нічим розплачуватися за неї. Я не настільки багатий…

— Беріть. У нас є ще… Ми не торгаши.

— Я дуже вам вдячний… Ви далеко йдете? Дозвольте мені вас провести?

Одержавши згоду, незнайомець пішов поруч.

На площу з вулиць, провулків, підворіть знову стікалися люди. Літак, що викликав паніку, виявився німецьким.

Дорогою розговорилися. Німець сміливо висловлював незадоволення гітлерівським режимом. Грязнов і Ожогін, боячись пастки, слухали його мовчки. Випадок з Моллером зайвий раз нагадав про те, що триматись слід дуже обережно.

— Я ніколи не думав, — говорив незнайомий, — що серед нас так багато боягузів і панікерів. Тепер, коли війка прийшла сюди, соромно дивитись… Тисячі людей — я маю на увазі чоловіків, які можуть бути солдатами, — цілісінькі ночі просиджують у підвалах, бункерах, бомбосховищах. Бояться бомб! — Він похитав головою. — А як же росіяни? Я місяць тому повернувся з фронту. У мене дев'ять поранень… Я бачив російські міста, від яких нічого не лишилося. І все ж люди в них продовжували жити…

Німець довго говорив про Росію, Польщу, Чехословаччину, де йому довелося побувати. Його особливо гнітили руїни й лихо, які спіткали населення під час війни.

— Наці, наці… будьте ви прокляті! — вилаявся старий солдат.

Ожогін і Грязнов насторожено перезирнулися, що не приховалося від їх супутника.

— Що? Боїтеся, хлопці? — Він гірко посміхнувся. — А я перестав боятись, і плювати на все хочу. Моє прізвище Густ. Іоахім Густ. Можливо, ще побачимось… Дякую за сигарети… Мені сюди. — Він звернув ліворуч, у вузеньку вуличку, і, не оглядаючись, пішов.

— Цікава людина, — промовив Грязнов. — Я спочатку, відверто кажучи, подумав уже, чи не черговий це шпигун гестапо.

— Я теж, — сказав Ожогін. — Але, здається, ми помилилися. Таких, як він, мабуть, знайдуться сотні й тисячі, але ось так ходять поодинці, бурчать, обурюються…

Ожогін замовк, пройшов кілька кроків, а потім зітхнув. Як прикро, що доводиться здавати рацію!

Ввечері Микита Родіонович і Андрій знову пішли до Юргенса. В особняку панувало пожвавлення. В одній з кімнат хтось грав на піаніно, із спальні було чути гомін.

Юргенс вийшов назустріч гостям з огрядною, уже літньою рудою німкою і молодим обер-лейтенантом у формі льотчика.

— Мої друзі, — відрекомендував Юргенс Ожогіна й Грязнова. — Моя дружина… мій син…

Дружина Юргенса запропонувала негайно йти в їдальню.

Молодий Юргенс зовні був схожий на матір. Незважаючи на те, що йому було лише двадцять п'ять років, його голова була майже зовсім лиса. Спочатку він не брав участі в розмові і тільки зрідка, коли до нього зверталися, відповідав короткими фразами або кивком голови.

Зате дружина Юргенса відзначалася балакучістю. Вона згадала, між іншим, і трагічну долю Ашингера — чоловіка її рідної сестри.

Юргенс спробував заговорити з гостями по-російськи, але його дружина зробила благальне обличчя і, затуливши вуха пальцями, промовила:

— Карл, ради бога… я не можу терпіти цієї мови…

Юргенс замовк.

До висловлювань сина, рідких і нерозумних, батько ставився більше ніж зневажливо. Молодий Юргенс намагався говорити про такі речі, про які він, очевидно, не мав найменшої уяви, але висновки робив сміливі і авторитетним тоном.

— Берліна росіянам не бачити, до цього справа не дійде, — запевняв він своїх слухачів, запихаючи в рот паштет.

Батько кинув на нього невдоволений погляд, який, здається, говорив: «Отакий бовдур, а теж береться міркувати!», і болісно скривився.

Після ситного обіду друзі дістали можливість прослухати кілька музичних п'єс у виконанні пані Юргенс.

Вона грала так довго і так енергійно, що у Микити Родіоновича розболілась голова.

Виручив усіх молодий Юргенс. Сівши в куток дивана, він швидко заснув і став солодко висвистувати носом.

— І завжди так, — поскаржилася дружина Юргенса. — Варто мені почати грати, як він засинає.

— Виходить, музика заспокійливо впливає на його нерви, — сказав Юргенс і, підійшовши до дружини, поцілував її в лоб. — Відпочивай і ти, а ми поговоримо про справи. — І він запросив друзів до кабінету.

Насамперед Юргенс поцікавився, чи задоволені Ожогін і Грязнов одержаними продуктами і чого їм невистачає.

Друзі ніяких претензій не мали.

— Дуже добре, — кивнув головою Юргенс. — Будемо вважати, що це питання розв'язане, і обміркуємо решту. Ви рацію здали?

Ожогін відповів, що здадуть завтра. Юргенс підкреслив, що зробити це треба обов'язково: одержані знання достатньо закріплені практичною роботою, і перерва в кілька місяців не відіграє ніякої ролі.

Далі Юргенс пояснив, що після прибуття в Росію вони матимуть можливість як слід відпочити до того часу, поки не з'явиться уповноважений і не назве пароль. Хто він буде, не так важливо. Юргенс певний, що вони не підведуть його і залишаться вірними спільній справі. Якщо кожен з них трьох покаже себе на роботі, все влаштується краще, ніж вони можуть уявити. Але зради німці не потерплять. Обдурити їх неможливо.

— По-моєму, на цю тему, пане Юргенс, немає потреби говорити, — перебив Микита Родіонович шефа.

Юргенс посміхнувся.

В кінці розмови він видав друзям гроші і попередив, що тепер, у зв'язку з подіями, доведеться зустрічатись рідко.

— Чекаю вас рівно через десять днів у такий же приблизно час, — заявив він, прощаючись.

Підходив до кінця березень. Ранками низько по землі стелилися тумани. Вони підкрадалися до міста з лугової, північної, сторони і повзли геть до ліска. До полудня звичайно прояснювалось, і в просвітах хмар було видно уже по-весняному чисте, веселе небо. Граки з діловитим виглядом хазяйнували в голих ще парках і садах. Неспокійні горобці копирсалися на дорогах.

— Хочу поздоровити вас, товариші, з весною, — промовив Гуго Абіх, входячи в кімнату.

Гуго завжди приносив із собою новини. Сьогодні в його руках була газета.

— «Загальне воєнне становище різко змінилося в несприятливий для нас бік внаслідок успішного радянського наступу з передмостового укріплення Баранув», — прочитав він. — Розповідають, що Геббельс обіцяв у разі катастрофи пустити собі кулю в лоб.

— Тільки собі? — спитав Альфред Августович.