Георгий Брянцев – Таємні стежки (страница 57)

Домовились, що в найближчі дні Гуго почне ходити по місту, а слідом за ним підуть Андрій і Алім. Якщо гестапо цікавиться Абіхом, то «хвости» будуть помічені.

Ввечері приїхав Рудольф Вагнер. Після ванни на його довгастому обличчі виступили червоні плями. Знайомлячи «недосвідченого» дядька з таємницями міжнародного становища, Рудольф немилосердно чухався — його мучила екзема.

— Де ти дістав цю погань? — з гидливою гримасою спитав старий, перериваючи базікання племінника.

— І сам не знаю, — відповів Рудольф.

— Чому ж ти не лікуєшся?

— Часу немає. Ти ж сам бачиш, як я, наче метеор, літаю з кінця в кінець.

Вагнер знизав плечима.

— Дядечку, дорогий… У мене до тебе важлива справа. Я вважаю тебе своєю людиною, а тому звертаюся до тебе з проханням, — несподівано промовив Рудольф. — Від тебе залежить моє майбутнє…

— Про що це ти? Мені не зовсім ясно, — сказав Вагнер.

Неспокійні очі Рудольфа бігали з однієї речі на іншу.

Він затримав погляд на дядькові, потім перевів його на заповітний чемодан, що стояв біля каміна, кілька секунд дивився на нього, голосно зітхнув, наче скинув з плечей якийсь тягар, поквапно заговорив знову:

— Прошу тебе тримати цю розмову в найсуворішому секреті… Ти бачиш оцей чемодан? — Рудольф встав з крісла, підійшов до каміна і, взявшись за міцну металеву ручку, підняв чемодан. — У ньому більше двадцяти кілограмів, — усміхнувшись, промовив він. — Було б краще, коли б він важив ще більше… Від нього залежить не тільки моє, а й твоє майбутнє. Ти самотній. Крім мене, у тебе нікого немає. Чим ти живеш?

— Надією на майбутнє, — спокійно відповів старий.

Рудольф нервово зареготав:

— На яке майбутнє?

— За поганим завжди йде добре, як за ніччю — день, як за бурею — хороша погода…

— Ти все філософствуєш і не враховуєш, що при будь-якому майбутньому потрібні гроші. Без них немислиме ніяке майбутнє. Дивись сюди… — Рудольф став на коліна, відімкнув маленьким ключем чемодан і обережно підняв кришку. — Дивись, дивись… Я б не довірив цього батькові, а тобі довіряю. Тільки тобі.

В чемодані було золото: самородки, злитки, монети різної вартості, кільця, брошки, браслети, табакерки, портсигари, ложки, футляри від годинників…

— І чого ж ти хочеш від мене? — спитав Вагнер.

— Щоб ти все це зберіг, — пошепки промовив Рудольф. — Я нікому не можу цього довірити. І возити з собою не можна: війна ще не закінчилася.

— Гаразд. Закрий, — трохи подумавши, сказав Вагнер.

— Я ж не знаю, де буду в момент розв'язки… Я хотів утекти за кордон, але Ріббентроп заборонив. Через золото я можу згубити себе.

— Гаразд. Закрий! — роздратовано повторив старий.

Вечеряли сьогодні мешканці будинку нарізно: Вагнер — з племінником. Ожогін — з Грязновим, Абіх — з Ризаматовим. Після вечері прийшов невідомий і запропонував Микиті Родіоновичу і Андрію йти за ним у гестапо.

Перед входом у гестапо Ожогін і Грязнов ледве не наштовхнулися на Моллера. Не звернувши на них уваги чи не помітивши їх, господар готелю швидкою ходою перейшов вулицю.

— Падлюка! — прошепотів Андрій.

— Так, напевно, Абіх має рацію, — сказав Микита Родіонович.

Приймав їх той самий майор Фохт, який колись викликав Вагнера і розмовляв з ним відносно вселення до нього Ожогіна й Грязнова.

В кабінеті плавали блакитнуваті хмари тютюнового диму, і можна було подумати, що незадовго до приходу друзів тут було щонайменше з десяток чоловік: велика попільниця була повна недокурків.

— Прошу сідати, — сказав, посміхаючись, майор. — Мене, звичайно, ви не знаєте, але ви мені відомі. Радий познайомитись! Розповідайте, як вам живеться у цього старого лиса — Вагнера.

Друзі насторожились. Вони не думали, що розмова почнеться саме з цього.

— Скарг у нас поки що немає, — поспішив відповісти Ожогін.

— Не заважає він вам?

— Ніскільки. Він, здається, боїться нас. а тому дуже люб'язний і гостинний.

Майор знову посміхнувся:

— Спробував би він бути іншим… Але, крім вас, у нього, як мені відомо, з'явилися ще квартиранти?

— Один був до нас, а другий поселився недавно, під час нашої відсутності, — відповів Ожогін, добре розуміючи, що приховати факт проживання в будинку Абіха неможливо.

Граючись великим шестигранним олівцем і намагаючись утримати його на кінчику свого пальця, гестапівець продовжував:

— Знаю. Знаю обох… Перший мене не турбує.

— Він учасник нашої групи, — твердо сказав Ожогін.

— Ах, ось навіть як! Чудово… Я забув, хто він за національністю?

— Узбек.

— Так-так, узбек. Цілком вірно… Військовополонений. Рудольф Вагнер говорив про нього. А якої ви думки про другого? — Фохт примружив очі.

Ожогін знизав плечима:

— Важко щось сказати про людину, яку так мало знаєш. Але він, на мою думку, справжній німець.

— У це поняття можна вкласти дуже багато, — сказав майор. — Мені хочеться знати, чим дихає цей Гуго Абіх.

Микита Родіонович усміхнувся:

— Як і всі ми: повітрям.

Посмішка на обличчі майора погасла, і холодні очі на кілька секунд затримались на Ожогіні.

— Це в прямому значенні, — сухо, але ввічливо промовив він. — Поки є можливість, нехай собі дихає. Мене цікавить його настрій.

— Коли б хто-небудь із нас трьох помітив у поведінці Абіха або Вагнера щось підозріле, то можу вас запевнити, що не більше як за півгодини про це знав би пан Юргенс.

Видно, відповідь і тон, яким говорив Ожогін, сподобались гестапівцю.

— Інакше й бути не може, — сказав він. — Пан Юргенс вами задоволений, але я особисто прошу вас бути уважнішими і добре дивитися за Абіхом.

Ожогін схилив голову на знак згоди.

— Ви повинні розуміти, — м'яко продовжував Фохт, — що сусідство з неблагонадійними людьми може пошкодити і вам, а в цьому ні ви, ні я, ні Юргенс не зацікавлені. Власне кажучи, з цього приводу я й вирішив з вами поговорити. Він, оцей Абіх, не догадується, хто ви насправді?

— Думаю, що ні, — відповів Микита Родіонович. — Ось тільки сьогоднішній виклик дасть привід для міркувань.

— Це дурниці! — сказав майор. — Ви можете сказати, що ми цікавилися вашим минулим.

Ожогін кивнув головою.

— Ще раз прошу бути уважнішими з Абіхом і про будь-що підозріле в його поведінці негайно повідомити мене. — Майор встав.

Коли Ожогін і Грязнов сходили з другого поверху, їм знову потрапив назустріч весь обсипаний снігом Моллер. Він, мабуть, квапився, бо не зупинився навіть поговорити і лише, жартівливо посварившись пальцем, кинув:

— Пропащі! Днями обов'язково забіжу провідати.

На вулиці йшов сніг, тротуари і брук були вкриті білим пухом.

Друзі перейшли вулицю і попрямували додому. Двері відчинив сам Вагнер.

— Ну як? — спитав він.

— Є про що поговорити! — весело відгукнувся Грязнов.