Георгий Брянцев – Таємні стежки (страница 48)

На місто за всі роки війни не впало жодної бомби, але біженці — берлінці, мюнхенці — розповідали стільки жахливого, що кров застигала в жилах. «Невже дійде черга і до нас?» думало багато городян.

Раптом насунула гроза, і робота припинилася. Поривчастий вітер підняв до неба стовпи пилюки, сонце затьмарилося, почався дощ.

Усі кинулися врозтіч. Ожогін і Грязнов, загубивши Вагнера і його робітника, хотіли бігти додому, але дощ посилювався з кожною хвилиною. Довелося заховатися в готелі Моллера.

Моллер зрадів несподіваній появі колишніх пожильців і відразу ж провів їх до своєї конторки.

— Як не соромно! — почав докірливо господар. — Як тільки виїхали з готелю, так і забули про нас. Невже не можна викраяти годинку-другу, щоб забігти в готель і провідати своїх щирих друзів?.. До речі, — раптом спохватився він. — Я зовсім забув спитати: у кого ви зупинилися на квартирі?

— У Вагнера, на Альбертштрассе, — відповів Микита Родіонович.

Моллер почухав за вухом і, примружився на стелю, ніби щось пригадуючи.

— Чи не архітектор ваш Вагнер?

— Цілком вірно, — підтвердив Грязнов. — Ви його знаєте?

Господар готелю загадково посміхнувся і підморгнув Ожогіну:

— Господар у вас теє… птах!

— Не розумію, — здивовано підняв брови Ожогін. — Ви що-небудь про нього знаєте?

— Аякже, навіть знайомий трохи, хоч афішувати таке знайомство в наш час небезпечно. Сам Вагнер, власне кажучи, ні риба ні м'ясо, а от старший син — справа інша.

— Виходить, птах не він, а старший син? — вніс поправку Грязнов.

— Цілком вірно, — засміявся Моллер, — саме старший син. Він був комуністом, його вбили під час демонстрації.

Ожогін і Грязнов непомітно перезирнулися.

— Ви сказали — старший сип? — удаючи, що не надає значення почутому, спитав Микита Родіонович. — Отже, у нього були ще сини?

— Молодший теж загинув, але на фронті, в сорок першому році. Здається, під Москвою.

Моллер замовк, потім енергійно струснув головою і продовжував:

— А ви сьогодні теж працювали?

— Так, разом з усіма трудилися.

— Не розумію, для чого це! Невже й наше місто будуть бомбити?

— Важко сказати, — промовив Микита Родіонович, — скидається на те, що будуть.

— Як по-вашому, — не вгавав Моллер, — хто кращий: росіяни чи американці?

Ожогін ухилився від відповіді. Відчинивши вікно, він глянув на вулицю:

— Дощ, здається, перестав. Ходімо, Андрію.

Друзі встали і, незважаючи на умовляння Моллера посидіти ще з півгодинки, попрощалися й залишили готель.

Увечері, побачивши Вагнера, який з газетою в руках сидів на лаві в саду, Микита Родіонович підійшов до нього і подав листівку, взяту вночі з дупла старої яблуні:

— Це я підняв учора на підлозі в їдальні.

Старий зблід і швидко відвів очі від пильного погляду Ожогіна. Він розгубився і, вдаючи, ніби знайомиться із-змістом листівки, намагався виграти час, щоб відповісти що-небудь переконливе і не викрити себе.

Микита Родіонович продовжував мовчки стояти біля Вагнера, йому було жаль старого, але інтереси справи і становище друзів вимагали надзвичайної обережності, суворої перевірки.

Вагнер розумів, що він надто довго читає листівку, що час уже відповісти квартирантові, але що сказати, він так і не придумав, — лише безпорадно розвів руками і подивився на Ожогіна. Крапельки поту, наче дрібні росинки, виступили на його лобі.

— Не можу нічого сказати, — промовив він нарешті. — Я просто не розумію… як могла така річ опинитися в моєму домі…

— Можливо, ваш робітник приніс? Він як, надійна людина?

— Що ви! Що ви! — запротестував старий. — Це виключено, його зовсім не, цікавить політика. Він — сумлінний батрак, і все… — І він знову відвів очі під пильним поглядом Ожогіна.

— Так, але як же тоді пояснити… — продовжував Микита Родіонович.

— Не знаю… не знаю… Тут якась провокація. Серед знайомих, що інколи відвідують мене, немає підозрілих осіб, які б займалися такими справами.

— За це, — перервав старого Ожогін на півслові, — по голівці не погладять. Особливо зараз… Отже, вам важка відповісти? — І Микита Родіонович простягнув руку до листівки, бажаючи взяти її назад.

— Вона вам потрібна? — спитав Вагнер і зніяковів.

— Мені — так, а вам, на мою думку, не потрібна, — відповів Ожогін і, заховавши листівку в кишеню, пішов у будинок.

Кілька хвилин Вагнер сидів нерухомо, ніби закам'янілий, втупивши невидющі очі й одну точку.

Не помітивши газети, що впала з лави, старий повільно встав, відчуваючи слабість у всьому тілі, і непевно попрямував до будинку.

Спостережливий Алім відразу помітив зміну, що сталася з Вагнером.

— Що трапилось? — стривожено запитав він.

Вагнер важко опустився на кухонний табурет.

— Погано. Аліме, дуже погано… Нас з тобою чекають великі неприємності… — І він розповів про те, що трапилось.

Начистивши картоплі, Ризаматов поклав ножа, витер руки і щільно причинив кухонні двері.

Як могла потрапити листівка в їдальню? Ні він, ні Вагнер не заходили туди з листівками. Вони приносили їх у міру потреби на кухню і тут передавали кому слід.

— Тут щось не так, — сказав Алім. — Чи не знайшли вони дупло?

Вагнер нахмурив лоб і замислився:

— Навряд… А зрештою, хто знає…

Вагнер і Алім просиділи на кухні до пізньої ночі, висловлюючи різні припущення і здогади. Настрій старого і юнака ще погіршав, коли квартиранти вийшли з дому.

— Пішли доповідати, — зробив висновок Вагнер.

— Падлюки! — із злістю сказав Алім і стиснув кулаки.

Варена картопля стояла на столі і вже прохолола, але до неї ніхто не доторкався. Про вечерю забули. Кожної хвилини чекали арешту.

— В дуплі у нас нічого немає? — спитав Вагнер.

— Порожньо, — відповів Алім.

— Ми нічого не знаємо, нічого не бачили, ніхто до пас не ходить… Так і будемо казати. А наших треба попередити про всякий випадок… Ти завтра на поле не йди.

Старий встав, пройшов у спальню і ліг, однак заснути він не міг і здригався від кожного звуку, кожного шарудіння.

Алім не лягав спати зовсім, вирішивши дочекатись приходу квартирантів.

Опівночі в будинку почулися кроки і стриманий гомін. Старий і Алім насторожились.

То повернулися квартиранти. Вони пройшли нагору, і в будинку знову запанувала тиша.

Тільки на світанку Вагнер і Алім заснули, але сон не приніс відпочинку напруженим нервам.

Вагнер не знав, що й думати. Він не сумнівався в тому, що листівка вже перебуває в руках якого-небудь Фохта і той розробляє план викриття і арешту як авторів, так і розповсюджувачів листівок. Але чому ж ніхто не прийшов? Треба обов'язково попередити решту.

Через деякий час Алім вийшов на вулицю і зайнявся дивною справою: озброївшись заступом, він почав зчищати траву, що росла на тротуарі між кам'яними плитами.