Георгий Брянцев – Таємні стежки (страница 32)

— Вже йдеш? — спитав Василь.

— Так, треба йти, — коротко відповів хлопчик. — Повертаючись, зайду до Пелагії Стратонівни.

— Гаразд, — сказав Василь, — тобі видніше.

Сьогодні вранці треба було зайти до «Грізного» по записку для Швидкова. Ніхто з близьких людей ніколи не розповідав Ігорку про справи підпільників, але спостережливий хлопчина багато чого розумів сам. Він знав, що сьогоднішня записка — радіограма, і все, що в ній написане, буде передано на Велику землю — радянським людям.

— Ось і набережна.

Підсохла вже від гарячого проміння весняного сонця незабрукована вулиця, піднялась вода в річці від дощів і розталого снігу.

Ні, не можна не піти на берег і не подивитись на широке річкове привілля.

Ігорьок прикрив від сонця долонею очі, подивився на мутнувате річкове плесо, на протилежний берег і згадав слова Пелагії Стратонівни: «На річці лід пішов за водою, а на серці в людей залишився».

Нічого, швидко й цей лід розтане!..

Йдучи по набережній, Ігорьок не почув, а швидше відчув, що хтось невідступно іде за ним по п'ятах. Хотілося озирнутись і подивитись — хто, але хлопчик стримав бажання. Йти прямо до «Грізного» не можна було.

— Подайте шматочок хліба сироті! — співучим жалібним голосом промовив Ігорьок, постукавши в перші-ліпші двері.

Він почекав з хвилину і, одержавши запліснявілу скоринку, попрямував до сусіднього будинку.

— Подайте шматочок хлібця! — знову залунав його плаксивий голос.

Кладучи милостиню в торбину і трохи повернувши голову, Ігорьок встиг помітити, що по тротуару повільною ходою, заклавши руки в кишені пальта, йде невідомий.

Що робити? Минути будинок «Грізного» чи постукати? Якщо він пройде мимо, то тому, хто стежить за ним, це може показатися підозрілим. Коли ж він постукає, і дружина «Грізного» передасть йому з хлібом записку, буде ще гірше.

Будинок «Грізного» був уже зовсім близько, коли невідомий, наблизившись, покликав:

— Хлопчику, гей, хлопчику!

Не відгукнутися було не можна. Ігорьок обернувся, зобразивши на обличчі страдницьку міну, ї побачив огрядного, але невисокого чоловіка, з розпливчатими рисами обличчя, м'яким жіночим підборіддям. Маленькими вологими очима, які потопали в щоках, він ласкаво дивився на Ігорка.

— Ви до мене? — спитав хлопчик.

— Ну, звичайно, до тебе, — відповів незнайомий і схилив набік голову.

«Бачив я його коли-небудь чи не бачив? — напружено думав Ігорьок. — Ні, здається, не бачив».

— Я вам потрібний? — наважився він запитати.

— Багато назбирав? — у свою чергу, співчутливо спитав незнайомий.

Ігорьок заперечливо покрутив головою і, відхиливши краї торбинки, показав, що там було.

— І завжди так? — продовжував цікавитись незнайомий.

— Який день випаде… Та й вулиці різні, зважаючи на те, хто живе. Тут, на набережній, погано. Є такі, що й двері не відчинять, сваряться, — вже сміливіше заговорив хлопчик.

Незнайомий слухав і співчутливо кивав головою. «Чого йому треба?» — гірко подумав Ігорьок і, осмілівши, спитав:

— Можна йти?

— Ні. Іди за мною. Я тобі допоможу, і ти не будеш більше жебрати. І лаяти тебе ніхто не буде. Йди і не губи мене з очей. Не бійся, не з'їм тебе. Я людина хороша. Йди! — І незнайомий, не озираючись, пішов уперед.

Ігорьок якусь мить вагався: йти чи не йти? Якщо цей чоловік стежив за ним, то втекти не вдасться, він дожене. А можливо, що він знає й місцепроживання Ігорка…

Зовнішній вигляд незнайомого наче не викликав у хлопчика підозрінь, та й говорив він з чарівливою щирістю.

«Піду… Що буде, те й буде. Добре, що не дійшов до квартири «Грізного», вирішив Ігорьок ї пішов за незнайомим.

А той ішов, не зупиняючись і не обертаючись, очевидно впевнений у тому, що хлопчик іде за ним.

На Базарній вулиці, біля невеликого цегляного будинку, чоловік уповільнив ходу, озирнувся і поманив Ігорка рукою.

… У просторій кімнаті за невеликим голим столом сиділо кілька чоловік.

Як тільки Ігорьок переступив поріг кімнати, гомін, який було чути в коридорі, миттю затих, і очі всіх вороже втупилися у нього.

— Ану, звільніть місце, — звернувся той, що привів Ігорка, до двох чоловіків, які сиділи в самому кутку на тапчані. — Швидко!

Ті відразу встали, не сказавши жодного слова.

— Сідай сюди, поруч, — ласкаво запросив незнайомий Ігорка. — Як тебе звати?

— Ігор.

— Чий ти?

— Терещенка, — збрехав, не кліпнувши оком, Ігорьок.

Він з перших днів, за домовленістю з Василем; видавав себе за його рідного брата.

— Хто в тебе є з рідних?

— Крім брата, нікого.

— А брат що робить?

— Він каліка, безногий, нічого не робить… Він ще маленьким ногу відморозив… Я його годую.

— Ц… ц… ц… — зацокав співчутливо незнайомий і похитав головою. Потім він нахилився до самого вуха хлопчика і тихо спитав: — А якщо я зроблю так, що ти не будеш більше жебрати, га? Все в тебе буде…

— Н-не знаю, — запинаючись, відповів Ігорьок і повів очима по стінах: на них висіли картини з німецьких ілюстрованих журналів: танки, що йдуть в колоні; гітлерівці, які обіймаються; великий, охоплений полум'ям будинок; переправа військ через ріку…

Незнайомий поклав руку на плече Ігорку.

— Ех ти!.. — сказав він і посміхнувся. — Зараз я тобі покажу, що ти матимеш кожного дня.

Незнайомий зник у дверях праворуч. Він був відсутнім хвилин десять-п'ятнадцять, і Ігорьок помітив, що ніхто з присутніх у кімнаті не звертає на нього жодної уваги.

Повернувся незнайомий з картонною коробкою в руках.

— Ану, наставляй свою торбину! — сказав він і кинув туди байку консервів, засушену рибу, білий батон і кільце ковбаси.

Торбина відразу роздулася.

— Донесеш додому?

— Донесу.

— Так, ти ж недалеко живеш, я знаю! І знаю, по яких вулицях просити ходиш, знаю навіть, що ти — хитрий! — як повернешся додому, одяг той скидаєш. Ну й правильно робиш, а то ж ніхто нічого не дасть. Горе розум гострить. — І він поблажливо поплескав хлопчика по плечу.

Ігорку раптом стало жарко.

Звичайно, не даремно наділив його продуктами цей тип з гладкими щоками, не даремно йшов слідом за ним. Він, виявляється, все знає.

— Ось що, друже, — продовжував тимчасом незнайомий: — хочеш мати щодня стільки харчів?

— А ви хто?

Питання, задане хлопчиком, було несподіваним. Незнайомий відкашлявся і відповів, що він і його товариші — хороші люди: вони ловлять шахраїв, бандитів, грабіжників, які по ночах нападають на мирних городян. Хлопчик повинен допомагати їм вистежувати таких людей.

Він переконував Ігоря довго. Той слухав, зрідка киваючи головою.

— Зрозумів мене? — спитав нарешті незнайомий.