Гео Шкурупий – Двері в день. Міс Адрієна (страница 38)
Відшукувати старовинні речі, це все одно, що відшукувати трюфелі, – лише особливим нюхом, інтуїцією можна догадатися про місце, де лежать скарби. Лише випадковим щасливцям допомагала чарівна папороть, і то лише в казках наших дідів.
Одної з неділь Теодор Гай, щоб краще познайомитися з населенням Кичкасу, вирішив пообідати не в робітничій їдальні, де він обідав щодня, а в ресторані. В ресторані було дорожче, але Гаєві було цікаво придивитися, хто буває там.
Пустовійт, зваблений прекрасною Маргаритою, остаточно зрадив Гая і бачився тепер з ним лише на роботі. Гай сам пішов до ресторану, що був розташований у гарній дерев’яній повітці у садку, оздоблений пальмами та іншими зеленими рослинами, що мали натякати на вищий шик далеких столичних міст.
Гай купив газету і зручно розсівся за далеким столиком, читаючи закордонні інформації та розглядаючи відвідувачів. Нічого особливого він тут не знайшов. У ресторані обідали службовці та інженери з своїми жінками. Було й кілька робітників, які, як і Гай, зайшли сюди лише для того, щоб задовольнити свою цікавість та прагнення до нових місць. Оглянувши відвідувачів, Гай заглибився в газету, чекаючи, поки підійде до нього кельнер, щоб замовити собі їжу.
– Вам що? – несподівано пролунав коло нього напрочуд знайомий жіночий голос.
Гай одірвався від газети і подивився на кельнерку, що підійшла до його столика. Перед ним стояла, як жива, Оксана Совз, якої він уже не бачив кілька років. Од такої несподіванки Гай мовчки дивився на неї, силкуючись щось сказати. Вона ж дивилась кудись убік ресторану, не дивлячись на нього і очевидно чекаючи, щоб він швидше замовив собі обід.
– Оксано! Невже ви не впізнаєте мене? – нарешті промовив Гай, відкладаючи газету.
Вона раптом глянула на нього і в очах їй спалахнув хитрий вогник, якого Гай в неї ще ніколи не спостерігав.
– Я одразу впізнала вас, Теодоре Андрійовичу, – трохи холодно відповіла вона, – але мені було цікаво, чи впізнаєте ви мене!..
– Я вас одразу впізнав теж!.. Але сідайте, Оксано, поговоримо!
– Ні я не можу!.. Незручно!.. Я ж кельнеркою тут… Буде поганий приклад, коли кельнерки почнуть сідати разом з одвідувачами. Я й так зможу поговорити з вами…
– Як ви потрапили так далеко? – запитав Гай. – Це стає навіть цікавим… Шляхи багатьох людей сходяться на Дніпрельстані… Ви знаєте Пустовійта? Він теж тут…
– Ну, про мене говорити не довго!.. Ви ж сами знаєте, скільки лиха тоді наробили поляки. Тоді ж убили їх обох, і вашого батька і Совза. Ви десь зникли… і оце я вас бачу вперше з того часу… Я гадала, що й вас уже ніколи не побачу, коли б не знайомі, що розповіли, як ви живете разом з Марією Терещук…
Гай од неприємного нагадування здвигнув плечима. Оксана, спостерігши це, непомітно усміхнулась.
– А я?.. Зі мною й досі нічого особливого не сталось… Спочатку було жити дуже важко, поки я не віддала дітей Совза його родичам, а потім зажила собі вільним птахом… Ну, кажіть, що вам принести, я ще поговорю з вами.
Гай вибрав обід і вона легко побігла до інших столиків. Гай слідкував за її постаттю, що зникала десь, то знову з’являлася серед відвідувачів, і міркував про те, що Оксана Совз дуже змінилася. Тепер це була жінка дуже самостійна, в якій сполучалось впертість чоловіка і жіночі властивості з усіма своїми окрасами… Іноді треба дуже багато чого, а іноді просто дрібниць, щоб змінити ввесь характер людини. Оксана Совз тепер була так приваблива, що Гай, забувши про газету, ввесь час стежив за Оксаною і нетерпляче чекав, коли вона зникала в кухні.
Її постать, на яку він не звертав жадної уваги, тепер бентежила й турбувала його. Він дивився на Оксану і його починала охоплювати середньовічна романтика. Йому повставали в уяві малюнки з Декамерону, гарячий літній вітер приносив йому якісь дражливі пахощі і він відчував, що починає горіти зсередини. Він дивився на Оксану Совз і вже починав відчувати вибуховий холодок її тіла. Долоні його рук відчували такі торкання, ніби він оце тепер пестить леопардову шкуру. Гай стис руки в кулаки і затримав подих.
Оксана принесла йому тарілку супу і, спершись однією рукою на столик, троху збоку подивилась на нього. Вона вловила в погляді Гая щось таке, що примусило її трошечки почервоніти й сліпучо блиснути очима.
– Нам тут розмовляти, звичайно не дуже зручно… Я ввечері вільна і ми зможемо поговорити. Приходьте годині о сьомій до пристані, ми якось проведемо цей вечір…
І вона, не чекаючи відповіді, відійшла від нього, ніби була переконана, що він не відмовиться й обов’язково прийде. Вона не помилялась.
Гаєві надзвичайно подобалась така самостійність у кожної жінки. Він у цьому бачив підвалини нового суспільства, підвалини нових стосунків між людьми і підвалини майбутнього життя людськости. Хіба не жінка сприяє утворенню нового побуту, нових традицій? Гай був певний того, що коли б жінка була забезпечена працею в такій мірі, як чоловік, не було б проституції, не було б старої сім’ї, не було б тієї гнилизни, що підточує людськість.
Коли б уряд видав декрета, що забороняв би чоловікам обіймати посади з легкою працею, це був би величезний крок уперед. Смішно, коли в їдальнях подають тарілки кремезні чоловіки, яким лише волам хвости крутити; смішно, коли такі ж чоловіки в канцеляріях виконують роботу, що її зробила б не тільки жінка, а й дитина. Є безліч фахів, що личать лише жінкам, а їх загарбали чоловіки, залишивши жінці право на власне тіло. Коли б уряд заборонив чоловікам обіймати такі посади і на цих посадах працювали б жінки, надзвичайно просто й радикально змінився б увесь наш побут.
Увечері Гай з Оксаною гуляли берегом Дніпра. Денна спека потроху пом’якшувалася холодком Дніпра. Було дуже приємно розмовляти тихо і слухати, як рипить під ногами пісок, як плюскає вода, денебудь далеко гуде пароплав або потяг.
Трохи втомлені ходьбою, бо вони зайшли досить далеко, аж до залізничного насипу, Гай з Оксаною присіли на попаленій сонцем траві і дивились на зеленкуватий кичкаський міст, що гарно й сміливо сарною стрибнув з одного берега ріки на другий і так повис у повітрі, витримуючи на собі тягар багатотонних потягів, не спираючись ні на які підпори.
Високі чортополохи оточили Гая й Оксану густою зеленою сіткою і їхні червоні квіти солодко пахли медом. Оксана й Гай розмовляли про різні життєві події, що їм довелося пережити. Їхня розмова щоразу ставала інтимніша.
Гай, розмовляючи з Оксаною, непомітно для неї і для себе, ніжно пестив рукою її коліно, іноді випадково забираючись вище панчохи. Од Оксани пахло якимись солонкуватими пахощами, що змішувались з солодкістю чортополохів і туманили голову Гаєві.
Оксана зовсім лягла на траву горілиць і випадковий подув вітру трохи сміливо відкинув її спідницю, відкривши в одному місці невеличкий шматочок тіла, як шукач золота випадково відкриває блискучий самородок. Гай сидів, схилившись над Оксаною, і вони говорили про різні речі, що оточували їх. Така розмова все звужувала стіни з чортополохів, залізничного насипу, ріки й неба, вона дозволяла іноді необережно притиснутись плечем або грудьми один до одного.
– Оксано, що це за ґудзика я знайшов на вашій сукні?..
– Ах, залиште, Тоде!..
– Ось ще…
– Тоде, я що сказала?
– Яка ви хороша, Оксано, у вас дуже гарні ноги!.. Але ж тут трохи незручно сидіти: я сів на якогось камінчика…
– Пустіть, не пустуйте, Тоде!..
– Оксано, ви мені дуже подобаєтесь! Я…
– Ай, що ви робите, Тоде?
– Нічого, нічого… Оксано! Ти така прекрасна, Оксано!
– Ну, навіщо це? Навіщо? Ай, Тоде, який ви…
– Тоде!..
– Тоде…
– Ну!..
– Ти божевільний…
– Я тебе кохаю…
– О, кохаю…
– кохаю…
– охаю
– хаю…
– аю…
– ю…
Тру-ра-ра-ту-та-та…
Бум…
Бум-бум… Грох… ах… ах… грр…
Гу-у-у…
Цумба-жох… цумба-жох…
Гех…
Гез…
Гай замріявся коло машини, прислухаючись до напружених звуків праці, що оточувала його. Після таких солодких і запашних вечорів і ночей знову вставав гарячий день, наповнений вибухами скель, ударами кайла, молотків і чохканням різноманітних машин.
Під ногами Гая дрижала підлога, навколо Гая дрижали стіни екскаватора, який живою істотою гриз каміння й ґрунт, навантажуючи ним швидкі вагонетки.
Величезна лопата екскаватора нагадувала пащу химерного чудовиська. Ця паща крицевими зубами вгризалась в подерте динамітом каміння, набирала його кілька десятків пудів і потім з дзенькотом і гуркотом випльовувала в чергову вагонетку. Один Пустовійт сидів коло кранів і важелів, і лопата, як покірний кінь, слухалась кожного його руху.
Екскаватор допомагав людям копати ґрунт, допомагав добувати електрику.
Людський розум понавиходив собі на допомогу безліч дивовижних машин і кожна найпростіша машина була міцніша будь-якої людини.
Гай виглянув з вагону екскаватора, щоб подихати свіжим повітрям, і вже дивився на електричні копальні, що розкинулися перед ним у гуркоті й русі гарячого дня.
Увесь рух, що його оточував, і вся праця мала сконденсуватись у сліпуче електричне проміння.
У легких випарах ріки вже мрією вставав освітлений електричними сонцями, заколисаний ритмом турбін і падінням води, відбитий у блискучих плесах, осяяний іскрами домен —
– Дніпрельстан.