Гео Шкурупий – Двері в день. Міс Адрієна (страница 35)

І справді, коли поглянеш на рибалку, що стоїть навколішках у човні і гребе своїм маленьким веслом, то це здається чимось майнрідівським.

Рибалка в старовинному човні й поруч Дніпрельстан – культура соціялізму. У нас живуть одна обік одної найрізноманітніші з першого погляду речі. Хай буде дивно капіталістам: наш рибалка не купається, дівчата ходять у спеку в теплих спідницях і розмовляють про радіо та електрику, часто ґрунтовно розуміючи те й друге.

Дивишся на Дніпро й думаєш, який він широкий і який він вузький, що він бачив, цей старенький козарлюга?

Татари, греки, козаки, шведи, москвини. Барвиста історія.

І раптом згадуєш, що цей старуган, «витискує» 1 500 000 кінських сил, як наймодніший цирковий борець. От тобі й старуган, от тобі й дідок!..

Там нижче своєю енергією він утворить найкультурніше вогнище і лише частку своїх сил, яких-небудь 650 000 сил, він віддасть цьому вогнищеві.

Дніпрельстан, це – електрична мрія, що вже набуває реальних форм…

Віддаля міст і бані церков. Пропливаємо повз пляж. На піску пляжа, у воді, безліч пляжників.

Відважні плавці пливуть під самі колеса пароплаву. Пароплав зустрічають дружнім криком.

На пляжу можна здогадатися, що підпливаєш до міста.

– Це Кременчук.

Таким же криком, уже за мостом, пляжники випроваджують нас у дальшу дорогу.

Форпост

Уночі рахувати просторінь на верстви важко і рахуєш її на години. От на кілька годин простору спереду пароплаву бачиш блискучу, полаковану воду. У воді плещеться вогненний стовп од місяця, і жовте сяйво закручується у вирах води в якусь золотаву лемішку.

Спокійне, блискуче плесо води йде до самого обрію.

А там, на обрії, на години простору величезна лінія вогнів. Лінія подвійна, вогні в повітрі й воді. Це ілюмінація, це калейдоскоп блискучих вогнів. Вони танцюють, міняться і навіть очам радісно дивитись на них. Таке вражіння, що ніби хтось зібрав усі зорі з неба в жменю і розсипав їх у блискучу воду Дніпра.

Раптом на обрії спалахує вулкан.

З чорного гирла виривається червоне полум’я, іскри й дим. Це нагадує страшний, беззвучний вибух. Полум’я обпалює небо і червона заграва на мить відбивається у воді.

Раптом вулкан гасне і знову лише святкова ілюмінація, танок блискучих зір і плюскіт води.

Це Каменське.

Ближче, і феєрія зір стає лінією електричних ліхтарів.

Металюргійний завод своїми домнами завісив пів неба сірчаною хмарою, аж місяць примружив око.

Коли дивитися з неба, то там унизу щось гуркотить, шарудить, зойкає, стогне, кидає в небо червоні вибухи диму й іскор.

Високі, стрункі димарі вишикувалися в каре і стережуть завод.

Гудки паротягів такі, що потім можуть приснитися вночі.

Дим заводів і дзвінки трамваїв у степу

Широкий, вільний степ виразно відчувався навколо. Він відбивався у безкрайній, плескуватій бані синього неба.

Він причаївся за розлогою горою, що її вкрило гарне велике місто, Дніпропетровське, покалічене надиво поганими, незугарними катерининськими дзвіницями.

Степ зачаровано задивився на велетнів-заводів, що їхнім димом геній людської праці викурював з неба старого пришелепуватого бога.

Заводські споруди, що нагадують театральні ліві конструкції, та каре струнких димарів стережуть неоцінені скарби щирого, чистопробного багатотисячного пролетаріяту, що складає переважну більшість конґльомерату міста та передмість навколо велетнів-заводів.

В центральних органах преси, в постановах партійних конференцій ми десятки разів читали про колосальну вагу українізації пролетаріяту. Додамо – особливо тут, близько Дніпрельстану, де незабаром забуяє пишне заводське життя, де здіймуться перші хвилі пролетаризованого селянства… Треба пильно стежити, щоб для цих хвиль були напоготові могутні резервуари щиро пролетарської української культури, де, значить, старий випробуваний пролетаріят ні в якому разі не повинен бути вихованим на іншій національній культурі, бож на ньому якраз лежить місія культурної асиміляції свіжих робітничих лав, ще протухлих ідеологією села.

Отже, ми мали цілковиту рацію сподіватися, що в редакціях місцевої української преси знайдемо, щоправда, невеличкий (ми ж бо знаємо нашу культурну «незаможність»), але міцний гурт хороших, енергійних хлопців, що високо тримають прапор української пролетарської культури в цьому могутньому пролетарському центрі…

Глибочезне розчарування.

Десь на задвірках, протухлим стилем міщанського передмістя, серед вікон із традиційною геранню та канарками, ми побачили напис «Редакція» та вказівець-стрілку, куди саме йти. Тільки в цьому вказівці й виявилась діловитість місця праці.

Увійшли до малесенької задушної кімнати і враз нас придавило якесь чудне вражіння цілковитої порожнечі.

Чудне тому, що кімната була малесенька, вся заставлена столами й шахвами і люди в ній були – все як слід, і все-таки – мертвотна пустка та й годі.

Нам сказали, що редактор «Зор!», редактор «Зірки», зав. відділу преси, заст. зав. агітпропу і ще щось, і ще щось – зараз у відпустці (ще б пак, – не дивно, що ще не на цвинтарі…).

Тоді ми попросили показати нам того чи тих, хто його з редакції заступає. Нам показали на другу кімнату.

Увійшли.

Кімнатка була ще менша, але порожнеча враз відчулася ще більша. Коло столів, у глибокій моральній дрімоті безпорадної нудьги, сиділо два малоденьких хлопці типу плужан першого ступеня навчання, та ще й не з Кобеляк, а з сільської політосвіти – хати-читальні.

Один з них протер очі, – він їх не протирав фактично, але нам це здалося до галюцинації виразно, – і запитав, чого нам, власне, треба.

І це тоді, як у Києві й в Харкові є чимало безробітних, зголоднілих молодих революційних літераторів, навіть літераторів комсомольців, навіть партійців, одірваних від робітничої маси, що справді розкладаються, підпадають міщанському песимізмові, студіюють греко-римську культуру, б’ють зайців та качок.

Для преси Дніпропетровського, де тільки й можна здійснити мрію про зв’язок літераторів із робітничою масою, де нема неминучого дурману столиці, її нервозної метушні, неврастенії, що її натурально, враз підхоплює з природи нервова вдача молодого письменника, – є дуже багато передумов для ширшого розвитку.

Є повна сталевої сили атмосфера заводів, прекрасних велетнів-заводів, що своїм сірчаним димом так чудесно вбивають найдрібніші, найтриваліші бацилі розкладу, зневір’я.

У редакції дніпропетровських журналів нам не пощастило вмістити свої вражіння й тому доводиться продовжувати їх далі, хоч для себе, вже не сподіваючись на щасливий випадок. Петро Пустовійт злиться, а я силкуюсь його заспокоїти.

В редакції ми, звичайно, не могли довідатись, ні як пройти Дніпрові пороги, ні як підійти, щоб найкраще побачити заводи.

І по те й по друге нам порадили піти в Краєвий музей, до археолога проф. Яворницького. Ми так і зробили.

Після його лекції ми з чисто «дамською» поверховністю перебігли залі, наповнезі вщерть реліквіями славної козаччини, поспішаючи скоріше до трамваю № 2, що має повезти нас через славетнішу для нас Чечелівку до заводів Леніна та Петровського з їхніми двадцятьма тисячами робітників.

Розвінчана романтика

Метою нашої подорожі, звичайно, був Дніпрельстан. Це Мекка всіх туристів та будівників, що подорожують по Україні. З місцевої газетки ми довідалися, що між Дніпропетровським та Кичкасом є автобусне сполучення.

Автобуси ходять кілька разів на день, але вони йдуть обхідною дорогою і всі пороги лишаються десь осторонь.

Не оглянувши порогів, вражіння від Дніпрельстану не буде повне; крім цього, романтика Запорізької Січі, романтика козацьких боїв та переходів, що вже змалку отруює наш мозок, не дозволяла нам скористуватись з сучасних засобів сполучення.

Щоб одержати певну пораду щодо нашої подорожі, ми звернулись до музею. У музеї нас прийняв дуже симпатичний, вже старенький, але ще жвавий і надхненнобадьорий дідок, проф. Яворницький.

Цей сивенький дідусь дав нам дуже багато порад, прочитавши нам цілу лекцію. Але ми, не зважаючи на свою молодість, не відважились подорожувати так, як ще й тепер подорожує цей веселий дідок, що на нього й століття, здається, не впливають.

Він нам радив ночувати на Гадючому острові, де так багато гадюк, що кусають мандрівників, і де такий гарний пісочок, за словами професора, що на ньому можна спати, укрившись цим самим пісочком, і цілу ніч спостерігати, як пересувається в зоряних просторах Віз і як бліднішає Чумацька Дорога. На жаль, ми звикли до міської культури. Так і не спробували надати в розпорядження гадюк Добового острова наших голих ніг, а сузір’ям так і не довелось милуватися на наші прекрасні зеленкуваті очі.

Дивні люди ці археологи! Вони з однаковим захопленням оповідають про Петра, Катерину, зруйнування Січі, про пороги й запорожців. Їм однаково, чи говорити про скитського списа, про мамутові бивні, чи про Анну Іоанівну, чи про Дніпрельстан. Все це для них – лише речі археології. Можливо, що й сучасність вони розглядають з археологічного погляду.

І чи не через це всі влади й всі ватажки ставляться до них терпимо? В музеї ми бачили під склом, як археологічний експонат, – од ви б ніколи не повірили, – ми бачили мандата батька Махна, що має охороняти музей од його власних анархічних поглядів та переконань. Коли ми перечитали цей мандат, ми ще більше переконалися в чудесній силі археології і тепер ще з більшою пошаною ставимось до цієї науки та до її представників.