Гео Шкурупий – Двері в день. Міс Адрієна (страница 26)

Гай знову підвів голову і з заздрістю подивився в той бік, де перед тим зник хижий птах. Потім він глибоко подихнув і знову взявся до роботи.

«Багато дечого люди вже вміють, але ще більше заховано од них і не вистарчить життя жадній людині, щоб пізнати все. Лише всі люди, лише орда, що існуватиме дуже довго, лише діти й діти дітей колись довідаються про те, що заховує в собі кожна річ. Пізнають цілком єство речей, кожний зокрема довідається про щось і розкаже іншим і лише остання людина знатиме все, що було раніш, що є й що буде далі з усім, що ото чує її.

Остання людина. Це буде якась надзвичайна людина, її слова слухатиме це все: і звіри й нерухомі речі. Вона одна володітиме світом. Можливо, що її слухатиметься навіть сонце.

Ну, от цей камінь: що він заховує в собі, крім твердости, з чого складається він? Розтрощити його, матимеш один пісок, але яка сила зв’язує його в міцну грудку, яка сила тримає окремі піщинки одна з одною? Ану, візьміть звичайного піску в жменю і стисніть його щосили, – нічого не вийде. Пісок знову розсиплеться і піщинки відстануть одна від одної. Ця сила, що з’єднує камінь, надзвичайна сила і нема рівної їй ніде. Коли б найти цю силу, можна було б робити надзвичайні речі. Ця сила з’єднує і дерево, і воду, і рішуче все. Що то за сила єсть? З чого вона? І чи має якусь форму?

Що тепер уміє людина? Вона вміє підтримувати вогонь, вона вміє плавати, вона вміє робити різні речі з каменя, дерева та шкіри, вона вміє полювати звірів. Ще дуже мало вміє людина. Їй ще дуже довго треба вивчити все, що оточує її.

Людина ще не знає, з чого складається вона сама, як же їй знати, з чого складаються інші речі? Що рухає звірів, птахів, риб та людину? Чому не рухається дерево та інші рослини? Чому звір перестає рухатися, коли його вбивають, щось псується в ньому, розстроюється і він лежить мертвий, поки інші звіри не з’їдять його або поки він не згниє й перемішається з землею.

Звідки беруться хмари та вітер, що їх жене, звідки береться грім, що нагадує левячий рев, звідки береться блискавичний вогонь, що запалює ліс та зрізує, як ножем велетенські дуби? Ніхто цього не знає. Старі говорять, що це вищі розумні сили природи, але коли вони розумні, навіщо їм ламати непотрібні дерева, що потім зламані сохнуть та гниють, навіщо їм диким гуркотом лякати звірів та людей? Навіть нерозумні звіри не роблять нічого без певної причини. Вода розмиває землю, пісок, воює з водою і утворює цілі острови. Всі речі діють між собою та впливають одна на одну. Так само і хмари, і вітер, і все інше. Все, що є на землі, міцно зв’язане між собою. Не будь рослин та трави, померли б маленькі звіри та тварини, що годуються нею, не будь звірів, птахів та риб, померли б і люди. В природі провадиться нескінченна війна, все бореться, все воює, щоб існувати. Навіть орди людей воюють між собою.

Десь є орди людей, що розмовляють інакше, ніж ми. Ці люди мають інший вигляд, інше обличчя та інші закони. Старі пам’ятають, як колись воювали люди. Зустрінуться дві орди і починається війна. Вони не можуть зрозуміти одна одну, стикаються різні закони і виринає ворожнеча».

– Цок-цок цок!..

«Оце має вийти міцний та гострий наконечник для списа. Ї це для того, щоб воювати звірів, щоб годувати себе самого, щоб годувати жінок та дітей. Звіри мають міцні м’язи й гострі зуби та кігті, а людина збільшує свою силу розумом та різним приладдям, що допомагає їй існувати. У людини короткі руки, вона продовжила їх на сотні кроків швидкою стрілою; у людини немає гострих зубів та кігтів, вона замінює їх ножем та списом. Речі служать людині в той час, як звіри служать сами собі і ніщо не підкоряється їм. Серед них є хижі й добрі. Навіть серед рослин є хижі рослини. Вони ловлять мух та метеликів і їдять їх. Сік деяких рослин смертельний навіть для людей.

Дивні явища оточують нас з усіх боків, лише встигай оглядатись, лише встигай спостерігати. Скільки оце довелося думати людям, щоб навчитися обробляти камінь. Колись люди лише могли мріяти про це. Вони мріяли про те, щоб навчитися перепливати ріку, підтримувати вогонь, обробляти шкури звірів, а тепер ми досягнули цього. Культура пішла вперед, ми стоїмо надзвичайно високо; в той час, як наші предки були не розумніші за звірів, у той час, як вони жили життям звірів, ми вже досягнули багато дечого й є володарі рослин та тварин».

– Цок-цок-цок!.. Черк!..

Гай раптом відкинувся й схопився рукою за обличчя. Він несподівано сильно черкнув каменем об камінь, і викрешена іскра попалила йому в обличчя.

– Це нагадує жало бджоли!.. – промовив уголос Гай, потираючи рукою щоку.

Його рухливий мозок враз викликав відповідну асоціяцію. Потім він підійняв камінь, що випав з його рук, і почав оглядати його. Він тепер навмисне знову креснув і викресав бліду, дуже маленьку іскру. Це йому сподобалося і він почав кресати раз у раз, досягаючи все більшого ефекту. Іскри тепер були більші і, коли потрапляли в обличчя або руку, кусалися, як бджоли. Гай навіть несамохіть зажмурював очі. Покресавши ще трохи, він досяг найбільшого ефекту і потім кинув каміння на землю.

– Що з цього, – промовив він, – я це бачив уже сотні разів. Навіть коли кресати дерево, то й воно стає гарячим.

Він приліг на траву і знову задумався. Його мозок, відповідно настроєний попередніми думками та мріями, скажено працював.

Поволі в його уяві повстала місячна ніч. Місяць все заливав своїм блискучим сяйвом. Він стоїть на горі й дивиться на ріку, що в ній грається місячний промінь. Унизу під ногами палахкотять огнища орди, освітлюючи тіла людей в червоні фарби. Світло далеко падає від вогнищ і великі тіні тріпотять на землі та в повітрі. Сліпучі іскри роєм високо летять угору і деякі падають коло його ніг.

Гай раптом схоплюється з трави і озирається навколо. В повітрі задушно, сонце палає й нагріває його, землю й воду. Гай наче божевільний, він щось мимрить собі під ніс і схоплює з землі допіру кинуте на неї каміння.

– Трава горить. Суха трава!.. – голосно скрикує він.

Потім він знову починає скажено кресати камінь об камінь. Йому здається, що в його руках зараз запалає каміння, що він зараз триматиме вогонь у своїх руках. Його руки починають горіти від напруження, але крім іскор він нічого не бачить і раптом знесилений і розчарований сідає на землю.

Він чує, як сильно стукає серце і він увесь поволі пітніє. У нього таке почуття, що йому самому бажається спалахнути, як велике вогнище. Йому бажається, щоб загорілися його руки, ноги, а потім і все тіло вибухнуло нестриманою пожежею. Він довго сидить на траві і потім, трохи заспокоївшись і щось пригадавши, підводиться і починає старанно шукати в траві. Ось він знайшов. Це – тонка стеблинка трави, вона дуже суха, але гнучка і не ламається, це просто надзвичайно тонка й ніжна ниточка. Її сотні разів мочили дощі та роси і висушувало, майже випалювало, сонце. Коли б знайти відповідний хемічний розчин, то з неї можна було б зробити порох, дуже рвучкий і сили надзвичайної.

Гай терпляче збирає ці сухі стеблинки-ниточки і коли рішає, що досить, він сідає на своєму місці коло камінців і скручує траву в маленький товстий мотуз. Він робить щось подібне до гноту. Видко, що він трохи хвилюється, в нього тремтять руки і напружена думка блищить в очах. Гай бере з землі камінь, притуляє до нього гніт і стискує це в пальцях, другою рукою він бере другий камінь і починає кресати.

Він креше дуже обережно і через це іскри дуже малі та кволі.

Він креше сильніше, але іскри не влучають у гніт. Тоді він знов уже інакше притуляє і іскри лягають прямо на нього.

Він знову починає кресати і досягає найбільшого ефекту. Він уже вміє кресати і викрешує великі життьові іскри, що печуть пальці.

Гніт починає потроху куритися. Ще удар каменя об камінь, і гніт куриться та жевріє. Тремтіння пронизує все тіло Гая. Його руки трусяться і він ледве тримає гніт.

Він не йме віри своїм власним очам. Невже він, він – Гай, викликав огонь із каменя? Невже він винайшов ще одну властивість, що заховує в собі камінь? Та це ж надзвичайно! Це неймовірно! Він забуває про гніт, що жевріє в його руках, і раптом скрикує й випускає його з рук. Він приходить до пам’яті. Гніт попік йому пальці і сильний біль зливається з надхненням та невимовною радістю. Він дивиться собі під ноги на гніт і бачить, що він куриться, тоненька смуга білого диму в’ється від нього.

Тоді він нагинається і обережно підіймає гніт. Маленький огненний живчик жадібно пожирає сухий гніт.

«Який він голодний і маленький! – ніжно думає Гай, дивлячись на вогник, як на мале немовля. – Який він тендітний!» – І обличчя Гаєве всміхається доброю привітною усмішкою.

Гай починає легенько дмухати, і гніт раптом спалахує маленьким, блідим вогником. Вогник дуже швидко з’їдає ввесь гніт і раптово гасне.

– Це надзвичайно!.. – уголос промовляє Гай.

Потім він десятки разів повторює всю процедуру з початку до кінця, його пальці попечені й неймовірно болять, але він ніжно посміхається і промовляє:

– Живи, живи!.. Кусай!.. Кусай винахідника Гая!..

Потім він сідає на землю і, бавлячись, підпалює суху траву. Трава починає швидко горіти, швидко вогонь починає оточувати юнака з усіх боків. Гай лякається, схоплюється на ноги і починає голими п’ятами гасити вогонь. Юнак кумедно підстрибує, коли вогонь припікає його, і здається, що він виконує якийсь дикий, божевільний танок. Нарешті, вогонь доходить до соковитої вогкої трави і поволі згасає.