Генрик Сенкевич – Хрестоносці (страница 91)

Пішов туди й Мацько, взявши з собою двох слуг, на що він мав право як небіжчиків родич і єпископів знайомий. Єпіскоп і прийняв його як небіжчикового родича доброзичливо і з пошаною і, тільки привітавшися, одразу сказав:

— Вам, Градам з Богданця, абат відписав якісь бори, а все інше, не відписане монастирям і абатству, належить його хрещениці, якійсь Ягенці із Згожелиць.

Мацько на багато не сподівався, через те був радий і борам. Єпіскоп не помітив, як один із слуг старого рицаря на згадку про Ягенку із Згожелиць звів угору мокрі й сині, як волошки, очі і сказав:

Бог йому віддячить, але я хотіла б, щоб він жив. Мацько обернувся й сердито промовив:

Мовчи, а то сорому собі наробиш.

Але він раптом замовк, в очах його блиснуло здивування, й обличчя набрало хижого виразу: неподалік від себе, коло дверей, в які саме входила княгиня Олександра, він побачив зігнутого в вишуканому придворному поклоні Куно Ліхтенштейна, того самого, через якого в Кракові мало не загинув Збишко.

Ягенка ще ніколи не бачила Мацька таким: обличчя його скривилось, з-під вусів блиснули вишкірені, як у розлюченого пса, зуби, в одну мить він повернув на собі паса й рушив до ненависного хрестоносця.

Але напівдорозі старий рицар зупинився й почав водити широкою долонею по волоссі. Він вчасно зміркував, що Ліхтенштейн може бути при плоцькому дворі послом, і коли б він, не зважаючи ні на що, напав на нього, то зробив би так самісінько, як Збишко на дорозі з Тинця.

Бувши поміркованішим і досвідченішим за Збишка, старий рицар стримався й повернув назад паса. Потім він зробив привітне обличчя і став ждати, а коли княгиня, привітавшися з Ліхтенштейном, почала говорити з єпіскопом Якубом з Курдванова, підійшов до неї і, низько вклонившись, нагадав про себе, заявивши, що вважає її своєю добродійкою за того листа, котрого вона, йому дала свого часу.

Княгиня ледве пам'ятала його обличчя, проте легко пригадала й листа, і всю подію. Відомо їй було й те, що сталося при сусідньому мазовецькому дворі, чула про Юранда, про ув'язнення його дочки, про одруження Збишка та про його смертельний герць з Ротгером. Все це її страшенно зацікавило, немов якась рицарська повість або одна з тих пісень, що їх співали в Німеччині менестрелі, а в Мазовії гуслярі. Правда, хрестоносці не були їй такі ненависні, як дружині Януша, Ганні Дануті, тим більш, що вони, прагнучи привернути її на свій бік, не скупували для неї пошани й лестощів та обсипали подарунками. Але в даному разі серце її було на боці закоханих. Вона готова була допомогти їм, а крім того, їй приємно було бачити у себе людину, яка могла якнайдокладніше розповісти про всі події.

А Мацько, який до того вже вирішив хоч би там що добитися заступництва й опіки впливової княгині, помітивши, з яким захопленням вона слухає, охоче розказував їй про нещасну долю Збишка й Данусі і зворушив її майже до сліз, тим більш, що сам глибоко переживав недолю свого небожа й щиро уболівав за ним.

Нічого зворушливішого не чула за все своє життя,— промовила нарешті княгиня.— А найбільший жаль пориває мене тому, що він уже одружився з нею, вже вона була його, а ніякого щастя з нею не зазнав. А проте, вам напевне відомо, що не зазнав?

Всемогутній боже!— відказав Мацько.— Нехай би вже зазнав, а то він повінчався з нею тяжко хворим увечері, а на світанку її забрали!

Ви гадаєте, що то хрестоносці? Бо у нас говорили про розбійників, котрі обдурили хрестоносців, втуливши їм іншу дівчину. Говорили також про Юрандового листа...

Це діло розсудив уже не людський, а божий суд. Кажуть, що той Ротгер був могутній рицар, який перемагав найдужчих, а проте поліг від руки хлопчака.

— Ну, він такий хлопчак,— усміхаючись, сказала княгиня,— що краще йому в руки не попадатись. Все це прикро, звичайно, і ви слушно скаржитесь, але ж із тих чотирьох три вже мертві, а той старий, котрий залишився, кажуть, ледве видряпався від смерті.

— А Дануська? А Юранд? — відказав Мацько.— Де вони? Бог його знає, чи не сталося якогось лиха і з Збишком, котрий поїхав до Мальборга.

— Знаю, але хрестоносці не зовсім такі псявіри, як ви гадаєте. В Мальборзі на очах у магістра і його брата Ульріха, чесного рицаря, нічого лихого вашому небожеві не могло статися, тим більше, що у нього, напевне, були й листи від князя Януша. Хіба що викликав там якогось рицаря й загинув, бо в Мальборзі завжди багато найславетніших рицарів з усіх країн світу.

—Ну, цього я не дуже боюся,— сказав старий Мацько.— Аби тільки його не ув'язнили, аби підступно не вбили та аби якусь залізяку мав у руці, то й не страшно. Один тільки знайшовся дужчий за нього, котрий простягнув його на землі в герці,— це мазовецький князь Генрик, що був тут єпіскопом і що закохався в прекрасну Рингаллу. Але Збишко тоді був ще зовсім хлопчаком. До того ж він міг викликати тільки одногоєдиного, того, котрий є тут і котрого я також обіцявся викликати.

І він показав очима на Ліхтенштейна, який розмовляв з плоцьким воєводою.

Але княгиня нахмурила брови і сказала суворим і різким голосом, яким говорила завжди, коли починала сердитись:

Обіцяли ви його викликати чи не обіцяли, але пам'ятайте, що ви наш гість, а хто хоче бути нашим гостем, мусить додержувати чемності.

Знаю, милостива пані,— відповів Мацько.— Я вже був повернув паса й попрямував до нього, але вгамувався, бо подумав, що він, може, посол.

Бо таки посол. До того ж він в Ордені визначний чоловік, до порад якого прислухається сам магістр і майже ні в чому йому не відмовляє. Може, це бог так дав, що його не було в Мальборзі, коли туди приїжджав ваш небіж, бо Ліхтенштейн, хоч і знатного роду, але, кажуть, злопам'ятний і мстивий. Він упізнав вас?

— Навряд чи міг впізнати, бо мало мене бачив. На тинецькій дорозі ми були в шоломах, а потім я лише раз був у нього в Збишковій справі, але ввечері, бо мені було ніколи, й раз бачились у суді. З того часу я змінився на обличчі й борода моя значно посивіла. Помітив я зараз, як він дивився на мене, але, мабуть, тому, що я довго розмовляю з вашою милостю, бо потім дивився в інший бік зовсім спокійними очима. Збишка б він упізнав, мене ж не запам'ятав. А про мою обітницю, може, й не чув, йому треба думати про кращих за мене.

— Про яких це кращих?

—Викликати його дали обітницю і Завіша з Гарбова, і Повала з Тачева, і Мартин з Вроцімовиць, і Паніко Злодій, і Лис з Торговиська. Кожен з них, милостива пані, й десятьом таким дав би ради, а їх же цілий гурт! Краще б йому було не родитися, ніж мати хоч один такий меч над головою. А я не тільки не нагадаю йому про свою обітницю, але й постараюся здобути довір'я.

—Навіщо це?

Обличчя Мацька відразу зробилось хитре, як морда старого лиса.

Щоб дав мені якого-небудь листа, з яким я міг би безпечно їздити по орденських землях і в разі потреби допомогти Збишкові.

Хіба це гідно рицарської честі? — з усмішкою запитала княгиня.

Гідно,— рішучим голосом відповів Мацько.— Коли б я, наприклад, у бою напав на нього ззаду й не гукнув, щоб він обернувся, то, звісно, вкрив би себе ганьбою, але в мирний час хитрістю підчепити на гачок ворога — цього не посоромиться жодний справжній рицар.

В такому разі я вас познайомлю,— відповіла княгиня.

І, кивнувши до Ліхтенштейна, вона познайомила з ним Мацька, подумавши, що коли б Ліхтенштейн його і пізнав, то нічого особливого не сталося б.

Але Ліхтенштейн не впізнав Мацька, бо справді бачив його на тинецькій дорозі в шоломі, а потім лише один раз розмовляв з ним, та й то увечері, коли Мацько приходив до нього просити подарувати Збишкові провину.

Проте хрестоносець вклонився досить гордо, і тільки побачивши за рицарем двох вродливих, багато вбраних слуг, подумав, що такі можуть бути не в абиякого воїна, і обличчя його трохи прояснилося, хоч він і не перестав гордо випинати губи, що робив завжди, коли мав діло з особою не князівського роду.

А княгиня промовила, показуючи на Мацька: — Цей рицар їде до Мальборга, і я особисто здаю його на ласку великого магістра, але він, почувши про вашу впливовість в Ордені, хотів би мати від вас листа.

Сказавши це, княгиня одійшла до епіскопа, а Ліхтенштейн, втупивши в Мацька свої холодні сталеві очі, запитав:

З якого ж приводу ви хочете, пане, відвідати нашу побожну і скромну столицю?

У мене чесний і побожний привід,— відповів, підіймаючи очі, Мацько.— Якби було інакше, милостива княгиня не ручилася б за мене. Але, крім доконання побожних обітниць, я хотів би побачити й вашого магістра, який підтримує на землі мир і є найславетнішим на

світі рицарем.

—Той, за якого ручиться милостива княгиня, наша пані й добродійка, не нарікатиме на вбогу гостинність Ордену. Щодо магістра, то вам його трудно буде побачити— він уже місяць тому як виїхав до Гданська, а звідти мав вирушити в Кролевець і далі до границі. Бо хоч магістр і прихильник миру, проте мусить захищати споконвічні орденські землі від підступних зазіхань Вітольда.

Почувши це, Мацько так одверто засмутився, що Ліхтенштейн, від погляду якого ніщо не могло сховатися, сказав:

Видно, ви так само хотіли бачити великого магістра, як і виконати свої побожні обітниці.

Хотів, дуже хотів! — швидко відповів Мацько.— Значить, війна з Вітольдом за Жмудь — справа вирішена?