Генрик Сенкевич – Хрестоносці (страница 72)

Не інакше, як в присутності нас усіх, щоб ми були свідками нашої віри й милості.

Сказавши це, Данфельд звелів замковому зброєносцеві привести Данусю, а сам підійшов до де Леве, Ротгер а і Готфріда, які обступили його й почали з ним жваву розмову.

—Не заперечую, хоч і мав інший намір,— промовив старий Зігфрід.

А запальний, відомий хоробрістю й підступністю

Ротгер сказав:

—Як так? Не тільки дівку, а й цього диявольського пса випустиш, щоб знов кусався?

Він тебе ще не так укусить! — вигукнув Готфрід.

Нічого... заплатить викуп! — недбало відказав Данфельд.

Нехай би він оддав чисто все, то однак за рік удвоє злупить.

Не заперечую щодо дівчини,—повторив Зігфрід,— але від цього вовка не раз ще плакатимуть орденські овечки.

—А наше слово? — усміхаючись, спитав Данфельд. — Говорилося інакше...

Данфельд здвигнув плечима.

—Мало вам було втіхи? —запитав він.—Хочете більше?

Кнехти знов оточили Юранда й почали вихваляти благородний вчинок Данфельда, що свідчив про доброзвичайність всіх членів Ордену:

—А що, розбишако! сказав капітан замкових лучників.— Твої поганські товариші не так вчинили б з нашим християнським рицарем!

—Хіба ти не пив нашої крові?

— А ми тобі за камінь хлібом платимо...

Але Юранд уже не зважав ні на пиху, ні на погорду в їх словах: серце його розчулилось, очі змокріли. Він сподівався, що от-от побачить Данусю і.побачить саме з їхньої ласки, тому дивився на них майже з жалем і, нарешті, відповів:

—Правда! Правда! Бував я з вами жорстоким, але... ніколи не був зрадливим.

В цей час у другому кінці залу раптом залунав голос: «Ведуть дівку!» —і все одразу затихло. Солдати розступились на два боки, бо жоден з них досі не бачив Юрандівни, оскільки Данфельд завжди зберігав у таємниці свої вчинки; більшість навіть не знала, що вона перебуває в замку, а ті, котрі знали, пошепки розказували іншим про її надзвичайну вроду. Тепер всі очі звернулись до дверей, з яких вона мала вийти.

Тимчасом зайшов зброєносець, за ним всім відома орденська черниця, та сама, що їздила в лісовий палац, а за нею — дівчина в білому вбранні, з розпущеним волоссям, перев'язаним на лобі стрічкою.

І раптом у залі, немов грім, прокотився страшний регіт. Юранд, що скочив був спочатку назустріч дочці, швидко відступив і побілів, як полотно; він з жахом дивився на гостроверху голову, на сині губи й невиразні очі придуркуватої дівчини, яку йому привели замість Данусі.

Це не моя дочка! — сказав він тривожним голосом.

Не твоя дочка? — вигукнув Данфельд.— Клянусь святим Ліберієм Падеборнським! Це, мабуть, ми відбили в розбійників не твою дочку, або її якийсь чарівник замінив, бо іншої в Щитні немає.

Старий Зігфрід, Ротгер і Готфрід, здивовані хитрістю Данфельда, швидко перезирнулись, але не встигли нічого сказати, бо Юранд почав вигукувати розпачливим голосом:

—Є вона! Є в Щитні! Я чув, як вона співала, чув голос моєї дитини!

Данфельд звернувся до присутніх і спокійно та виразно промовив:

— Беру всіх присутніх за свідків, а надто тебе, Зігфріде з Інсборка, і вас, побожні брати, Ротгере й Готфріде, що, зважаючи на слово й обіцянку, віддаю ту дівку, про яку побиті нами розбійники казали, ніби вона — дочка Юранда із Спихова. А коли це не вона, то тут немає нашої провини, це швидше воля господа нашого, який таким способом захотів віддати Юранда в наші руки.

Зігфрід і два молодших брати схилили голови на знак того, що чують і в разі потреби можуть засвідчити. Потім хрестоносці знову швидко перезирнулися,— все це було більше, ніж вони могли сподіватись: схопити Юранда, не віддати йому дочки і влаштувати видимість додержання обіцянки, хто інший міг би так зробити!

Але Юранд упав навколішки і став заклинати Данфельда всіма реліквіями Мальборга та кістьми його батьків віддати йому справжню дочку й не чинити, як ошуканець і зрадник, який ламає присягу й порушує обіцянки. В голосі його було стільки розпачу і щирості, що декотрі почали догадуватись про обман, а декотрі подумали, що, може, якийсь чарівник і справді змінив образ дівчини.

—Бог бачить твою зраду! — благав Юранд.— В ім'я ран господніх, в ім'я твоєї смертної години віддай мені мою дочку!

Підвівшись, він пішов до Данфельда, зігнутий удвоє, немов хотів обійняти його коліна. Очі його блищали, як у божевільного, в голосі вчувався то біль, то тривога, то розпач, то погроза. Данфельд, слухаючи в присутності всіх обвинувачення в зраді й ошуканстві, став задихатися від гніву, що полум'ям шугнув йому в обличчя, і, бажаючи остаточно розтоптати нещасного, підійшов до нього і, нахилившись до самого вуха, прошепотів крізь зціплені зуби:

—Якщо я й віддам її, то з своїм байстрюком...

В ту ж мить Юранд ревнув, як бик, і, схопивши Данфельда обома руками, підняв його вгору. В залі розітнувся жахливий зойк: «Змилуйся!», потім тіло комтура з такою страшною силою вдарилось об кам'яну підлогу, що мозок з розтрощеного черепа забризкав Зігфріда й Ротгера, котрі стояли поблизу.

Юранд скочив до бічної стіни, під якою стояла зброя, і, вхопивши великого дворучного меча, ринув, як буря, на остовпілих від жаху німців.

Були то люди, звиклі до боїв, різанини й крові, проте й їхні серця завмерли; коли ж остовпіння їх минулось, вони почали відступати й розбігатися, як розбігається череда овець від вовка. В залі залунали перелякані голоси, затупотіли ноги, посипався й забряжчав битий посуд, завили слуги, заричав ведмідь, що вирвався з рук блазня й почав дертися на високе вікно. Почулися розпачливі вигуки людей, що закликали брати панцери, щити, мечі й самостріли. Нарешті заблищала зброя, і кілька десятків мечів та списів було спрямовано на Юранда, а він, не зважаючи на це, напівбожевільний, сам кинувся на них, і почалась боротьба — дика, нечувана, схожа більше на різанину, ніж на збройну сутичку. Молодий і запальний брат Готфрід перший заступив дорогу Юрандові, але той блискавичним ударом меча одбатував йому голову разом з рукою й лопаткою; потім від його руки поліг капітан лучників і замковий економ фон Брахт та англієць Х'юг, який хоч і не зовсім розумів, про що йдеться, проте співчував стражданням Юранда і видобув зброю вже після того, як був забитий Данфельд. Інші, бачачи страхітливу силу й шаленство Юранда, збилися в купу, щоб боронитися разом, але це спричинилося до ще більших втрат: з наїжаченим волоссям, з безумними очима, весь облитий кров'ю і кров'ю дихаючий, ошалілий, несамовитий, Юранд ламав, трощив і розтинав страшними ударами меча цю щільну купу, валячи на залиту кров'ю підлогу людей, як буря валить кущі та дерева. І знов настала хвилина жахливої тривоги, коли здавалось, що цей страхітливий мазур сам один витне й винищить усіх цих людей і що як та гавкітлива зграя собак без допомоги мисливців не може подолати поодинокого дикого кабана, так і ці озброєні німці не можуть зрівнятися з Юрандом силою і шаленством, і боротьба з ним несе їм тільки смерть і загибель.

— Розсипатись! Оточити його! Бити ззаду! — крикнув старий Зігфрід де Леве.

Німці розсипались по залу, як та зграя шпаків у полі, коли на неї налітає криводзьобий яструб, але не могли оточити Юранда. В бойовому запалі він, замість шукати місця для оборони, почав гонити їх попід стінами і кого доганяв — той падав, немов вражений громом. Приниження, розпач, надія — все вилилось в жадання крові й подесятерило його страшну природну силу. Немов пір'їною, він орудував одною рукою мечем, якого найдужчі хрестоносці підіймали обома. Він уже шукав не життя, не порятунку, навіть не перемоги, а тільки помсти, і як вогонь, або як річка, що прорвала загату, зносить все на своєму шляху, так і він, страшний, засліплений нищитель — хапав, ламав, топтав, мордував і вбивав людей.

Його не могли дістати в спину, бо не було можливості догнати, а до того ж прості солдати боялися навіть наблизитися ззаду, розуміючи, що коли б він обернувся, ніяка людська сила не врятувала б їх від смерті. Деяких пойняв забобонний страх, що звичайний воїн без допомоги надприродних сил не міг би винищити стільки людей.

Старий Зігфрід, а за ним брат Ротгер вискочили на галерею, що йшла понад великими вікнами залу, й почали гукати до інших, щоб теж бігли туди ховатися. Ті кинулись так швидко, що на вузьких сходах утворився тлум: вони прагнули якнайшвидше дістатись на верх і відтіль бити велетня, з яким усяка інша боротьба здавалась неможливою. Нарешті останній квапливо зачинив двері на хори, і Юранд залишився сам унизу. З галереї залунали вигуки радості й тріумфу, і в той же час на рицаря полетіли важкі дубові стільці, лави й залізні підставки для смолоскипів. Юранда чимось важким влучили в лоб, і кров залила йому обличчя. Одночасно відчинилися великі вхідні двері і, покликані через верхні вікна, кнехти юрбою вдерлися в залу; вони були озброєні списами, алебардами, сокирами, самострілами, рожнами, кілками,— що кому потрапило під руку.

А ошалілий Юранд обтер лівою рукою кров з обличчя, щоб вона не заливала йому очей, напружив усі свої сили й кинувся на юрбу. В залі знову залунав стогін, брязкіт заліза, скрегіт зубів і жахливі зойки вмираючих воїнів.

У печері в тому ж самому залі за столом сидів старий Зігфрід де Леве, який після Данфельда тимчасово прийняв урядування Щитном, а поруч з ним брат Ротгер, колишній бранець Юранда рицар де Бергов і двоє шляхетних молодих новаків, які незабаром мали одягти білі плащі. За вікнами вила завірюха, вітер потрясав олов'яні рами вікон, хитав полум'я смолоскипів, що горіли в залізних підставках, і раз у раз виганяв з каміна в зал клуби диму. Серед братів, що зібрались на нараду, панувала тиша — всі ждали слова Зігфріда. А він, спершись ліктями на стіл і сплівши пальці на похиленій голові, сидів похмурий, з затіненим обличчям і з чорними думками.