Генрик Сенкевич – Хрестоносці (страница 65)

Збишко подивився йому прямо в очі і майже зухвало відповів:

—Вона моя дружина.

Юранд спинив коня і здивовано дивився на Збишка, кліпаючи очима. — Як ти кажеш?

—Кажу, що вона моя жінка, а я її чоловік.

Рицар із Спихова затулив руками очі, немов засліплений рантовим спалахом блискавки, але нічого не відповів, а потім рушив конем і, випередивши всіх, мовчки поїхав далі.

Але Збишко, їдучи за им, не міг довго витримати і сказав собі в думці: «Нехай краще вибухне гнівом, ніж має мучитись». Він під'їхав до Юранда і, торкнувшись стременом об його стремено, заговорив:

— Послухайте, як воно було. Ви знаєте, що Дануська зробила для мене в Кракові, але не знаєте, що в Богданці за мене сватали Ягенку, Зихову дочку із

Згожелиць. Цього хотів мій дядько Мацько, її батько Зих, а також мій багатий родич абат... Що там довго говорити? Дівка порядна, гарна, і придане теж добре. Але цього не могло трапитись. Жаль мені було Ягенки, але ще більше жаль Дануськи, і я поїхав до неї в Мазовію, бо щиро вам кажу: не міг довше без неї жити. Згадайте лише, як ви самі любили — згадайте і не дивуйте.

Збишко зупинився, чекаючи від Юранда якогось слова, але той мовчав, і юнак говорив далі:

—В лісовому палаці мені пощастило врятувати на ловах від тура княгиню й Данусю. І княгиня тоді сказала: «Тепер уже Юранд не буде противитись, бо як же йому не віддячити за такий вчинок?» Але я й тоді не думав її брати без вашого батьківського благословення. Та й ніяк було, бо лютий звір так мене потовк, що мало душі з мене не витряс. А потім — ви вже знаєте — прийшли оті люди за Данусею, щоб везти її нібито, до Спихова, а я ще й з ліжка не міг устати. Думав, що вже ніколи її не побачу. Думав, що ви заберете її до Спихова й віддасте за іншого. В Кракові ж ви мені відмовили... А мені здалося, що я вмру. Боже мій, яка то була ніч! Нічого, крім горя та жалю! Здавалось, як вона поїде, то й сонце не зійде. Зрозумійте ж ви людське кохання і людські муки...

На мить у голосі Збишка почулися сльози, але він був чоловік мужній, опанував себе й казав далі:

—Люди приїхали за нею й хотіли одразу її забрати, але княгиня сказала їм чекати до ранку. І тут господь навів мене на думку поклонитися княгині й попросити її, щоб віддала за мене Дануську. Думав, як умру, то матиму хоч цю єдину втіху. Зважте на те, що дівчина мала їхати, а я залишався смертельно хворий. Не було часу просити вашого дозволу. Князя вже не було в лісовому палаці, і княгиня дуже вагалася, бо не мала з ким порадитись. Нарешті вони обоє з ксьондзом Вишонеком змилувалися наді мною, і ксьондз Вишонек повінчав нас... Божа Сила, боже право...

А Юранд перебив його глухим голосом:

І божа кара.

Чому має бути кара? — запитав Збишко. — Ви тільки подумайте: прислали за нею перед шлюбом, і чи був би він, чи не було б, однаково її викрали б.

Але Юранд знову нічого не відповів і їхав мовчазний, похмурий, із скам'янілим обличчям. І Збишко, що відчув був полегкість як людина, котра скаже якусь довго приховувану таємницю, тепер злякався й занепокоївся, що старий рицар затявся в своєму гніві і вони відтепер стануть чужими й неприязними людьми.

Йому зробилося страшенно тяжко. Після від'їзду з Богданця він ніколи ще не відчував такого душевного тягаря. Тепер йому здавалося, що нема ніякої надії ні пом'якшення Юранда, ні — ще гірше — на врятування Данусі, що все було марно, і в майбутньому його спіткають ще гірші нещастя та горе. Але ця зневіра тривала недовго і, як цс властиво було його вдачі, змінилася на гнів, жадання суперечки й боротьби. «Не хоче згоди,— сказав він сам до себе, думаючи про Юранда,— нехай буде незгода, нехай буде, як йому хочеться». І він готовий був кинутись на самого Юранда. йому захотілось битися з ким завгодно й за що завгодно, аби тільки щось робити, аби дати вихід скорботі й гнівові, аби знайти якусь полегкість.

Тимчасом вони заїхали до корчми на роздоріжжі, що називалася «Світляк», де Юранд, повертаючись з князівського двору до Спихова, звичайно спинявся, щоб дати відпочити людям і коням. За звичкою так він зробив і тепер. За хвилину вони із Збишком опинилися в окремій кімнаті. Раптом Юранд зупинився перед молодим рицарем і, втупившись в нього, спитав;

— То це ти задля неї сюди примандрував?

Збишко майже різко відповів:

—А ви думаєте, що я заперечуватиму?

І подивився Юрандові прямо в очі, готовий на гнів вибухнути гнівом. Але в обличчі старого воїна не було злості, була тільки безмежна туга.

—І дочку мою врятував? — спитав Юранд трохи згодом.— І мене відкопав?..

Збишко глянув на нього здивовано і злякано: чи той при своєму розумі, бо Юранд ставив ті ж самісінькі запитання, що й у князівському палаці.

— Сядьте,— сказав він,— мені здається, ви ще слабі.

Але Юранд узяв Збишка за плечі й раптом сильно пригорнув, його до своїх грудей. Опам'ятавшись від хвилевого здивування, Збишко в свою чергу обняв Юранда, і вони довго тримали один одного в обіймах, поєднані спільним горем і спільним нещастям.

Коли вони випустили один одного з обіймів, Збишко припав до ніг старого рицаря, а далі з слізьми на очах став цілувати його в руки.

—Ви не будете противитись? — спитав він. Юранд відповів:

Я противився тому, що в душі пожертвував її богу.

Ви пожертвували її богу, а бог мені. Воля його!

Воля його! — повторив Юрапд.— Але тепер нам потрібне і його милосердя.

Кому ж бог поможе, як не батькові, котрий шукає дитини, як не чоловікові, котрий шукає жінки? Не буде ж він допомагати розбійникам.

А от же її викрали,— відповів Юранд. — То віддайте їм де Бергова.

Віддам усе, що захочуть.

На думку про хрестоносців у нього враз пробудилась колишня ненависть і обхопила, наче полум'ям, і він додав крізь зціплені зуби:

І додам, чого не хочуть.

Я також присягнув на це,— відповів Збишко,— але зараз нам треба до Спихова.

І він став квапити слуг, що сідлали коні. Коли коні поїли обрік, а люди трохи нагрілися в кімнатах, вирушили далі, хоч надворі вже смеркало. Тому що дорога була ще далека, а проти ночі брав сильний мороз, Юранд і Збишко, ще не зовсім здорові, поїхали в санях. Збишко розказував про дядька Мацька і шкодував, що його зараз нема тут, бо тепер якраз би й знадобилась його хитрість, ще більш потрібна в боротьбі проти підступного ворога, ніж хоробрість. Нарешті він звернувся до Юранда:

—А ви хитрий?.. Бо я зовсім не вмію хитрувати.

І я ні,— відповів Юранд.— Я воював з ними не хитрістю, а оцією рукою та цим болем, що в мені зостався.

Я це дуже добре розумію,— сказав молодий рицар.— Тому розумію, що кохаю Дануську, яку у мене вкрали. Коли б, не дай боже...

І не докінчив, бо, тільки подумавши про це, відчув у своїх грудях не людське, а вовче серце. Деякий час вони їхали мовчки білою, залитою місячним світлом-дорогою, потім Юранд заговорив немов сам до себе:

—Якби у них була причина мститись мені, — я б нічого не сказав. Але ж, богом присягаюся, не було у них причини... Я воював з ними на полі бою, коли їздив послом від нашого князя до Вітольда, а-тут був сусідом для сусідів... Бартош Наленч схопив сорок рицарів, які йшли до них, закував у кайдани й ув'язнив у підземеллі в Козьмині. Мусили хрестоносці йому піввоза грошей за них насипати. А коли мені траплявся гість-німець, який їхав у гості до хрестоносців, я його приймав, як рицар рицаря, та ще й обдаровував. Не раз до мене й хрестоносці через багна приїжджали. Не зробив їм тоді нічого лихого, а вони мені вчинили таке, чого б я й тепер не вчинив найбільшому ворогові...

Страшні спогади стали мучити його дедалі-більше, голос майже завмер, і він говорив, стогнучи:

— Одна ти була в мене, як овечка, як одне серце в грудях, а вони тебе, як собаку, взяли на мотузок, і на тому мотузку ти збіліла... А тепер дочку... Господи!

Господи!

Знову зайшло мовчання. Збишко підняв до місяця своє, молоде обличчя, в якому відбилося здивування, глянув на Юранда і спитав:

—Батьку!.. Їм личило б краще добиватися людської любові, а не помсти. Нащо вони стільки кривд усім народам і всім людям чинять?

Юранд у розпачі розвів руками й відповів глухим голосом:

— Не знаю...

Збишко якийсь час думав про свої запитання, а потім повернувся думкою до Юранда.

— Кажуть люди, що ви їм добре помстилися,— сказав він.

Юранд тимчасом притамував у собі біль, опам'ятався й почав говорити:

—Я заприсягнувся помститись їм... І богу заприсягнувся, що коли він допоможе мені доконати помсти, то віддам йому єдину дочку. Через те я і не погоджувався на твій шлюб з нею. А тепер не знаю: чи то була його воля, чи ви тим вчинком накликали на себе його гнів.

Ні,— сказав Збишко. — Я вже казав вам, що коли б ми й не вінчались, то псявіри однак її викрали б. Бог зглянувся над вашим бажанням, а Дануську подарував мені, бо без його волі у нас нічого б не вийшло.

Кожен гріх — проти волі божої.

Гріх, але не таїнство. Таїнство — це боже діло.

Значить, нічого не вдієш.

І слава богу, що нічого! Отож не нарікайте, бо ніхто вам проти цих розбишак так не поможе, як я поможу. Побачите! За Дануську ми їм своїм чином заплатимо, але якщо живий хоч один з тих, що вашу небіжчицю мордували, віддайте його мені й побачите!

Але Юранд похитав головою.

—Ні,— відповів він похмуро,—з тих жодного живого вже нема...

Якийсь час було чути лише пирхання коней та приглушений звук копит на в'їждженій дорозі.