Генрик Сенкевич – Хрестоносці (страница 57)

—Милостива пані... Не хотів. Юранд віддати за мене Дануську в Кракові... не віддасть і тут, але коли б отець Вишонек повінчав мене з Дануською, то нехай би потім і їхала до Спихова, тоді ніяка людська сила її у мене не відібрала б...

Це було так несподівано для княгині Ганни, що вона аж підхопилася з лави, потім знов сіла і, ніби не розуміючи як слід, про що йдеться, сказала:

На рани господні!.. Ксьондз Вишонек?..

Милостива пані!.. Милостива пані!..— просив Збишко.

— Милостива пані! — повторювала за ним Дануся, знову обіймаючи княгиню за коліна.

—Як же то можна без батькового дозволу...

—Божий закон сильніший! — відповів Збишко. — Бійтеся бога!

—Хто нам батько, як не князь?.. Хто нам мати, як не ви, милостива пані?

А Дануся промовила:

—Милостива матусю!

—Правда, що я була і є їй матір'ю,— сказала княгиня, — і Юранд з моїх рук узяв дружину. Правда! А коли б ви звінчались — то й було б по всьому.

Може б, Юранд і посердився, але ж і він мусить коритись князю, як своєму панові. Зрештою, можна б йому сказати не зразу, а тоді, коли б він захотів її віддати за іншого або в черниці... А якщо й дав якусь обітницю, то в цьому не буде його провини. Проти волі божої ніхто нічого не вдіє... Може, це і є воля божа!

—Інакше не може бути! — вигукнув. Збишко;

— Заждіть, дайте мені опам'ятатися! Якби, князь був тут, зараз пішла б до нього і спитала: віддавати Дануську чи ні? Але без нього боюся... Аж дух мені забило, а тут і часу нема подумати, бо дівчина ж повинна завтра вранці їхати!.. О господи милосердний! Нехай би їхала заміжньою — був би вже спокій. Тільки от не можу опам'ятатись—чогось мені страшно. А, тобі не страшно, Данусько? Скажи!

— Коли не повінчаємось, то я помру! — перебив Збишко.

А Дануськи одірвалась від колін княгині, і тому що не тільки поводилася з нею просто й довірливо, але була ще й любима та пещена, обхопила її за шию і щосили почала тулитись до неї.

Але княгиня сказала:

— Без отця Вишонека нічого не можу дозволити. Побіжи за ним мерщій!

Дануся побігла за отцем Вишонеком, а Збишко повернув своє збіліле обличчя до княгині й сказав:

— Що мені Ісус Христос призначив, те й буде, але за цю радість нехай вам, милостива пані, бог віддячить.

—Зажди дякувати мені,— відповіла княгиня,— бо ще невідомо, що буде. І мусиш присягнутись честю, що коли повінчаєтесь, то не заборониш дівчині зараз же їхати до батька, щоб віп, борони боже, не прокляв тебе і її.

— Присягаюсь честю! — сказав Збишко.

Ну, то пам'ятай же! А Юрандові нехай дівчина спочатку нічого не каже. Краще, щоб ця новина не опекла його, як вогонь. Ми пошлемо за ним і Данусею з Цеханова, і тоді я сама розкажу або попрошу князя. Юранд побачить, що нікуди не дінешся, і погодиться. Він же не був сердитий на тебе?

Ні,— сказав Збишко,— не був, і, може, навіть радітиме в душі, що Дануська буде моєю, Бо коли він дав обітницю, то порушить її не з своєї вини.

Увійшли ксьондз Вишонек з Дануською, і розмова урвалася. Княгиня одразу з запалом почала розповідати йому про Збишкові заміри, але ксьондз, ледве почувши, про що йдеться, перехрестився від здивування і сказав: — Во ім'я отця, і сина, і святого духа!.. Як же я можу це зробити? Зараз же пилипівка — піст!

—Боже мій! А й справді! — вигукнула княгиня.

Настало мовчання. Тільки вражені обличчя свідчили, яким тяжким ударом для всіх були слова отця Вишонека,

Через деякий час він сказав:

— Якби був дозвіл, я б не противився, бо мені вас жаль. Мені не обов'язково мати дозвіл Юранда, бо коли милостива пані дозволяє і ручиться за дозвіл князя, то цього досить:—вони ж батько й мати для цілої Мазовії. Але без дозволу єпіскопа — не можу. Якби тут був ксьондз-єпіскоп Якуб з Курдванова, той, може, й дав би дозвіл, хоч він і суворий ксьондз, не такий, як був його попередник, єпіскоп Мамфіол, який на все відповідав: "Bene! Bene!"

Єпіскоп Я куб з Курдванова дуже любить і князя, і мене,— докинула княгиня.

Я й кажу, що не відмовив би дати дозвіл, бо для того є причини... Дівчина мусить їхати, а цей молодик хворий і може вмерти... Гм! In articulo mortis... Але без дозволу ніяк не можу...

Вже б я потім у епіскопа Якуба дозвіл випросила,— нехай би він був не знати який суворий, а мені в цьому не відмовить!

На це ксьондз Вишонек, чоловік добрий і лагідний, сказав:

— Слово помазаниці божої — велике слово... Боюсь тільки ксьондза-єпіскопа, але то велике слово!.. Юнак міг би щось пообіцяти для плоцького кафедрального собору... Не знаю... Все-таки, поки не прийде дозвіл, буде гріх — і не чий-небудь, а мій... Гм!.. Правда, господь милостивий, і коли хтось согрішить не задля власної користі, а з жалю до людської біди, він тим легше прощає!.. Але гріх буде мій, і коли єпіскоп затнеться, хто мені тоді одпустить цей гріх?

—Єпіскоп не затнеться! — вигукнула княгиня Ганна. А Збишко сказав:

—Той Сандерус, що приїхав зі мною, має на все готові індульгенції.

Ксьондз Вишонек, може, й не дуже вірив у ті Сандерусові індульгенції, але радий був ухопитись хоч за цю причину, аби допомогти Збишкові й Данусі, бо дуже любив дівчину, яку знав змалку.

Нарешті він подумав, що в гіршому разі його може спіткати церковна покута, тому звернувся до княгині й сказав:

Хоч я і ксьондз, але також і князівський слуга. То як накажете, милостива пані?

Не хочу наказувати, волію просити,— відповіла княгиня.-^ Але якщо у того Саидеруса є індульгенції...

У Саидеруса вони е, але річ у епіскопі. Він там у Плоцьку дуже суворо судить з своїми каноніками в синоді.

Єпіскопа не бійтеся. Чула я, що він заборонив ксьондзам носити мечі й самостріли і взагалі сваволити, але добро робити не забороняв.

Ксьондз Вишонек звів руки й очі вгору:

—Нехай же здійсниться ваша воля.

Почувши це, всі пораділи. Збишко знову сів на узголов'ї, а княгиня, Дануся й отець Вишонек посідали коло його постелі й почали радитись, як краще все влаштувати. Вирішили зберегти таємницю, так щоб жодна жива душа в домі про це не знала; вирішили також, що і Юранд не повинен нічого знати, поки сама княгиня в Цеханові не розкаже йому про все. Натомість ксьондз Вишонек повинен був написати до Юранда листа, щоб топ зараз же приїжджав до Цеханова, де і кращі ліки можна знайти на його каліцтво, і самотність не так відчуватиметься. Нарада закінчилася на тому, що Збишко й Дануся повинні були висповідатись, а вінчатимуться вночі, коли всі полягають спати.

Збишкові спало на думку взяти зброєносця чеха за свідка, але він відмовився від цього наміру, згадавши, що його подарувала йому Ягенка. На мить вона постала в його пам'яті, мов жива, йому навіть здалося, що бачить її рум'яне, заплакане обличчя і чує благаючий голос: «Не роби цього! Не плати мені злом за добро і недолею за кохання!» І раптом його пойняв великий жаль до неї, бо відчував, що чинить їй тяжку кривду, від якої вона не знайде втіхи ні під згожелицьким дахом, ні в глибині бору, ні в полі, ні в подарунках абата, ні в зальотах Чтана й Вілька. І він сказав їй в душі: «Дай тобі боже всього найкращого, дівчино, але хоч би радий був для тебе й неба прихилити, нічого не вдію». І справді, переконання, що він нічого не може вдіяти, принесло йому полегкість і вернуло спокій, і він знову став думати тільки про Данусю і про шлюб.

Проте Збишко не міг обійтись без допомоги чеха, і хоч і вирішив замовчати перед ним про те, що мало статися, однак сказав покликати його до себе.

— Сьогодні я буду сповідатися і причащатися,— сказав він йому,— отож прибери мене якнайкраще, ніби я маю йти в королівський палац.

Чех трохи злякався і став придивлятися до його обличчя. Зрозумівши його, Збишко сказав:

—Не бійся, люди сповідаються не тільки перед смертю. Наближаються різдвяні свята, на які отець Вишонек виїде з княгинею до Цеханова, а ближче як у Прасниші ксьондза немає.

—А ваша милость не поїде? — спитав зброєносець.

—Якщо видужаю, то поїду, але на те воля божа. Чех заспокоївся і, побігши до корзин, приніс ту здо-

бичну білу, гаптовану золотом яку, в котру рицар звичайно одягався на великі урочистості, а також гарний килимок, щоб укрити ноги й постелю, потім, підвівши Збишка з допомогою двох турчинів, умив його, зачесав йому довге волосся, пов'язав зверху червону стрічку, нарешті посадив його спиною до червоних подушок і, радий з своєї роботи, сказав:

Якби ваша милость могла танцювати, то хоч весілля справляй.

Довелося б обійтись без танців,— з усмішкою відповів Збишко.

А княгиня тимчасом думала в своїй кімнаті, як прибрати Данусю. Як жінка, вона надавала цьому великої ваги й нізащо не погодилася б, щоб її любима вихованка стала під вінець в буденній сукні. Служниці, яким було сказано, що дівчина готується до сповіді й тому має бути вбрана в колір невинності, швидко знайшли в скрині білу сукню, але з прикрасою голови постали труднощі. На думку про це княгиню пойняв якийсь дивний смуток, і вона стала журитися:

— Де я для тебе, сирітко, знайду в цьому лісі рутвяний вінок? Тут же ні квіточки, ані листячка немає, хіба мох досі під снігом зеленіє.

А Дануся, стоячи уже з розпущеним волоссям, також зажурилась, бо і їй хотілося вінка. Раптом вона побачила гірлянди безсмертників, що висіли на стінах, і сказала:

—Хоч би з цього що-небудь сплести, бо нічого іншого не знайдемо, а Збишко візьме мене і в такому вінку.