Генрик Сенкевич – Хрестоносці (страница 46)

Як же їй було вийти!.. Воно, звісно, така дівчина — ласий шматок, бо в неї ж приданого — цілий Спихов, та хоч при дворі є багато гарних юнаків, однак жодний не заглядав їй у вічі, бо кожен і той її вчинок, і вашу обітницю шанував. Та й княгиня до того не допустила б. Ото буде радість! Правду кажучи, дівчину іноді дражнили! Скаже хто-небудь: «Не вернеться твій рицар», то вона аж ногами тупотить: «Вернеться! Вернеться!», а буває скаже хтось, що ви іншу взяли, то не раз і заплаче.

Збишко розчулився від цих слів, але заразом і розгнівався на людську балаканину:

—Хто про мене такі речі брехав,— сказав він,— того викличу на двобій!

Єндрек з Кропивниці почав сміятися:

— Жіноцтво, звісно, балакало! Жінок будете викликати? Мечем проти куделі нічого не вдієш!

Збишко, радий, що бог послав йому такого веселого й зичливого товариша, став розпитувати його про Данусю, потім про звичаї мазовецького двору і знов про Данусю, далі про князя Януша, про княгиню та й знов про Данусю, — нарешті, згадавши про свою обітницю, розказав Єндрекові, що чув у дорозі про війну, — як люди готуються до неї, як її з дня на день чекають, нарешті запитав, чи так думають і в мазовецьких князівствах.

Проте дідич з Кропивниці не думав, що війна буде так скоро. Люди балакають, що інакше не може бути, але він чув, як одного разу сам князь казав Миколаєві з Длуголясу, що хрестоносці поховали свої роги і що коли король наполяже, то вони одступляться й від загарбаної Добжинської землі, бо бояться його могутності, — або принаймні відтягатимуть справу, поки добре не приготуються.

— А втім, — сказав він,— князь недавно їздив до Мальборга, де, за відсутністю магістра, його приймав великий маршалок і влаштував на його честь рицарські змагання, а тепер у князя гостюють комтури, та от і ще гості їдуть...

Він на хвилину задумався і додав:

Кажуть люди, що хрестоносці недаром у нас і в князя Земовіта в Плоцьку сидять. Вони б хотіли, мабуть, щоб наші князі в разі війни допомагали не польському королю, а їм, а як не вдасться добитись цього, то щоб хоч не втручалися — але так воно не буде...

Дасть бог, що не буде. Як же б ви вдома всиділи? Адже ваші князі зобов'язані перед Польським королівством. Думаю, що не всидите.

—Не всидимо,— відповів Єндрек з Кропивниці. Збишко знову глянув на чужих рицарів і на їх павине пір'я.

То й вони за цим їдуть?

Хрестоносці, може, й за цим, хто їх знає?

А той третій?

Третій їде з цікавості.

Мабуть, якийсь визначний?

—Ого! За ним їде три кованих вози з усяким добром та дев'ять слуг. От з таким би зчепитися! Аж слина котиться.

—А що — не можете?

Як же я можу! Адже князь наказав мені їх стерегти. До Цеханова й волосина їм з голови не спаде.

А коли б я їх викликав? Коли б вони захотіли битися зі мною?

Тоді ви мусили б раніш битися зі мною, бо поки я живий, з того нічого не буде.

Почувши це, Збишко приязно глянув на молодого шляхтича і сказав:

Ви розумієте, що таке рицарська честь. З вами я битися не буду, бо я вам друг, але в Цеханові, дасть бог, знайду проти німців зачіпку.

В Цеханові робіть собі, що вам заманеться. Не обійдеться там без якихось змагань, то може дійти й до виклику, аби тільки князь та комтури дозволили.

У мене є така дошка, на якій написано виклик кожному, хто не визнав би, що панна Данута Юрандівна найцнотливіша і найкраща дівчина в світі. Але знаєте... люди скрізь тільки плечима здвигали та сміялися.

Бо то чужий звичай і, правду кажучи, дурний, у нас його люди не знають, хіба десь при границі. Оцей лотарінжець зачіпав по дорозі шляхтичів, вимагаючи, щоб вони вихваляли якусь там його пані, але його ніхто не розумів, а я не допускав до бійки.

Як так? Вимагав, щоб вихваляли його пані? Бійтесь бога! Та в нього ні стида, ні сорому!

Збишко глянув на іноземного рицаря, немов для того, щоб переконатись, який то є чоловік, що не має сорому, проте в душі мусив визнати, що Фулькон де Лорш зовсім не схожий на пройдисвіта. Навпаки, з-під відхиленого забрала дивилися лагідні очі й виглядало молоде, повне якогось смутку обличчя.

—Сандерус! — раптом гукнув Збишко. До послуг,— відповів, наблизившись, німець.

Спитай отого рицаря, яка найцнотливіша й найкраща пані на світі?

Яка найкраща і найцнотливіша пані на світі? —. спитав Сандерус.

Ульріка де Ельнер! — відповів Фулькон де Лорш і; звівши очі вгору, почав раз по раз зітхати. Коли Збишко почув таке блюзнірство, йому аж дух перехопило від обурення, і він підняв свого огиря гопки. Але, перш ніж він встиг проголосити виклик, Єндрек з Кропивниці поставив свого коня між ним та іноземцем і сказав:

Не заводьте тут сварки. Тоді Збишко знову звернувся до торговця реліквіями:

— Скажи йому від мене, що він кохає сову!

—Пан мій каже, шляхетний рицарю, що ви кохаєте сову! — повторив, немов луна, Сандерус.

У відповідь на це пан де Лорш пустив повіддя і правою рукою на лівій одстебнув, а потім стягнув залізну рукавичку й кинув у сніг перед Збишком, який кивнув до свого чеха, щоб той підняв її вістрям списа.

Тоді Єндрек з Кропивниці повернувся до Збишка з грізним уже обличчям і сказав:

Кажу вам, що ви не будете битись, поки не скінчиться моя охорона. Не дозволю ні йому, ні вам.

Але ж не я його викликав, а він мене.

— Так, але викликав за сову. Ну, та годі, а коли б котрий противився... Ого!.. Я теж знаю, як паса повертати...

Я не хочу з вами битися.

А доведеться, бо я ж присягнувся захищати його.

То як же буде? — спитав упертий Збишко.

Цеханов недалеко.

А що подумає німець?

Нехай ваш слуга скаже йому, що тут битися не можна і що спочатку потрібний дозвіл князя для вас і дозвіл комтура для нього.

Ну, а якщо дозволу не буде?

Встигнете зустрітися. І годі балакати даремно.

Бачачи, що тут нічого не вдієш і що Єндрек з Кропивниці справді не може дозволити бійки, Збишко звелів Сандерусу переказати лотарінгському рицареві, що вони будуть битися, коли приїдуть на місце. Де Лорш вислухав німця, кивнув головою, що розуміє, потім простягнув Збишкові руку, трохи подержав його руку і тричі міцно потиснув. За рицарським звичаєм це означало, що вони битимуться де завгодно й коли завгодно. Після цього, зовні немов у згоді, рицарі рушили до цехановського замка, тупі вежі якого вже видно було на тлі почервонілого неба.

Вони приїхали ще завидна, але поки їх розпитали коло замкових воріт та поки спустили міст, зайшла глибока ніч. Прийняв гостей Збишків знайомий Миколай з Длуголясу, який командував залогою з кількох рицарів та трьохсот відмінних лісових лучників. На великий свій жаль, Збишко дізнався, що двору в замку не було. Щоб появити честь комтурам із Щитна і з Інсборка, князь влаштував великі лови в пущі, на які для більшої пишності видовиська виїхала і княгиня з двірськими паннами. Із знайомих жінок Збишко застав лише Офку, вдову Кшиха з Яжембкова, яка була ключницею в замку. Вона дуже зраділа йому, бо після того, як повернулася з Кракова, розказувала всім, хто хотів і хто не хотів слухати, про його любов до Данусі та про пригоду з Ліхтенштейном. Ті оповідання привернули до неї увагу багатьох придворних юнаків і дівчат, за що вдова була дуже вдячна Збишкові і тепер старалася втішити його в смутку за Данусею.

Ти її не впізнаєш,— говорила Офка.— Дівчині минають роки, і шви на сукнях починають під шиєю поротися, так у неї все пухне. Тепер вона вже не курдупіль, як була раніш, і кохає тебе інакше. Як крикне хто-небудь над вухом: «Збишко!», то її наче хто шилом уколов. Така вже наша жіноча доля, і проти цього нічим не зарадиш, бо то воля божа... А дядько твій, кажеш, здоровий? Чого ж він не приїхав?.. Еге ж, така наша доля... Нудно, нудно самотній жінці на світі... Ласка божа, що дівчина ще ніг не поламала, бо щоднини на вежу лізе та все на дорогу дивиться... Кожна з нас потребує дружби...

Нагодую коней і поїду до неї, хоч би й ніччю, а поїду,— відповів Збишко.

Їдь, їдь, тільки візьми в замку провідника, бо заблудиш у лісі.

За вечерею, яку Миколай з Длуголясу влаштував для гостей, Збишко повідомив, що зараз поїде слідом за князем і просить дати йому провідника. Стомлені в дорозі хрестоносці після вечері посідали коло величезних камінів, в яких палали цілі стовбури сосен, і вирішили їхати аж вранці, після відпочинку. Тільки де Лорш, розпитавши, в чому річ, заявив про своє бажання їхати разом із Збишком, щоб не спізнитись на лови, які він неодмінно хотів бачити.

Потім він підійшов до Збишка, простягнув йому руку і знов тричі потиснув його пальці.

Але й на цей раз до бійки між ними не дійшло, бо Миколай з Длуголясу, довідавшись від Єндрека з Кропивниці, в чому річ, узяв з них слово, що без дозволу князя і комтурїв вони не будуть битись, а коли б вони не послухали, то погрожував замкнути брами. Збишкові хотілось якнайшвидше побачити Данусю, тому він не смів противитись, а де Лорш, який охоче бився, коли це було потрібно, однак не був людиною кровожерною і без заперечень присягнув на свою рицарську честь, що дожидатиме дозволу князя, бо боявся образити його сваволею. Лотарінжець, який наслухався пісень про турніри і любив блискуче товариство й пишні святкування, був зацікавлений ще й у тому, щоб бій відбувся в присутності двору, сановників та дам, тоді б його перемога набула більшого розголосу і прискорила б йому одержання золотих острог. Зволікання було для нього бажане й тому, що він зацікавився чужим краєм і людьми, особливо після того, як Миколай з Длуголясу, який довгі роки сидів у німців в неволі й вільно розмовляв з іноземцями, розказував усякі дива про князівські лови на різних звірів, яких уже немає в західних країнах. І вони разом із Збишком вирушили до міста Прасниша в супроводі озброєних слуг і людей із смолоскипами для охорони від вовків, які, збираючись зимою в величезні зграї, могли становити небезпеку навіть для кільканадцяти добре озброєних вершників. По той бік Цеханова тягнулися ліси, що переходили за Праснишем у величезну Курпинську пущу, яка на сході з'єднувалася з непрохідними борами Підлясся і далі — Литви. Ще недавно цими борами пробиралися звичайно в Мазовію напівдикі литовські племена, обминаючи місцеве войовниче населення; в 1337 році вони дійшли аж до Цеханова і зруйнували місто. Де Лорш з величезною цікавістю слухав оповідання про ці події старого провідника, Мацька з Туробоїв, і аж палав бажанням помірятись силою з литвинами, яких він, як і всі західні рицарі, вважав сарацинами. Він, власне, і прибув у цю країну для участі в хрестовому поході, прагнучи зажити слави та заробити спасіння душі, і по дорозі думав, що навіть війна з мазурами, як з напівпоганським народом, спасіння душі йому забезпечить. І він майже не вірив своїм очам, коли приїхав у Мазовію й побачив костьоли по містах, хрести на вежах, духовенство, рицарів з зображеннями священних предметів на зброї і народ, правда, буйний, запальний, охочий до сварки та бійки, але християнський і зовсім не більш хижий за німців, яких молодий рицар бачив проїздом. Коли йому розказували, що цей народ з давніх-давен поклоняється Христу, він не знав, що думати про хрестоносців, а коли довідався, що небіжчиця королева краківська охрестила й Литву, його здивованню та прикрості не було меж.