Генрик Сенкевич – Хрестоносці (страница 30)

Ягенка сиділа на колоді біля Мацька і слухала з відкритим ротом, крутячи головою, немов вона була у неї на шарнірах, то в бік Мацька, то в бік Збишка, і все з більшим подивом поглядаючи на молодого рицаря. Нарешті, коли Мацько скінчив, вона зітхнула й сказала:

—Добре було б вродитися хлопцем!

Але Збишко, що під час розповіді також пильно придивлявся до неї, очевидно був іншої думки, бо несподівано сказав:

—Але з вас і дівчина гарна!

А Ягенка чи то з досадою, чи то з смутком відповіла:

—Бачили ви кращих за мене.

Проте Збишко міг щиро сказати їй, що таких, як Ягенка, він бачив не багато, бо Ягенка справді аж сяяла здоров'ям, молодістю й силою. Недаремно старий абат казав про неї, що вона схожа й на калину й на сосну. Все в ній було гарне: і струнка постать, і широкі плечі, і немов з каменю вирізьблені груди, і червоні вуста, і бистрі голубі очі. Сьогодні вона і вбрана була краще, ніж на ловах у лісі. На ній були червоні коралі, критий зеленим сукном розстебнутий кожушок, саморобна смугаста спідниця й нові чоботи. Навіть старий Мацько помітив це гарне вбрання і, подивившись на неї якийсь час, спитав:

—Чого це ти так прибралась, наче на храм? Але вона замість відповісти загукала:

—Їдуть вози, їдуть!..

І коли вози заїхали в двір, вона побігла до них, а за нею пішов і Збишко. Розвантаження тривало аж до заходу сонця, на велику втіху Мацька, який розглядав кожну річ зокрема та вихваляв Ягенку. Було вже зовсім темно, коли дівчина почала збиратися додому. Коли вона сідала на коня, Збишко раптом ухопив її обіруч і, перш ніж Ягенка встигла вимовити слово, підняв її й посадив у сідло. А вона зашарілась, як зоря, і, повернувшись до нього, трохи збентежено сказала:

—Дуженький з вас хлопець...

А він, не побачивши в темряві ні її рум'янцю, ні збентеження, засміявся і спитав: — А ви не боїтеся звірини?.. Уже ж ніч!

—На возі є рогатина... подайте її мені.

Збишко пішов до воза, взяв рогатину й подав Ягенці.

—Бувайте здорові! — Бувайте!

—Бог вам віддячить! Приїду завтра або післязавтра до Згожелиць поклонитись Зихові і вам за сусідську поміч.

— Приїжджайте! Будемо раді! Но-о! І, рушивиши конем, за хвилину зникла в придорожніх кущах,

Збишко гобернувся до дядька.

— Час вам повертатися до хати. Але Мацько відповів, не встаючи з колоди:

— Ех, і дівчина! Аж подвір'я від неї проясніло!

—То правда!

Вони замовкли. Мацько, здавалося, про щось міркував, дивлячись на перші зірки на небі, потім знову сказав, наче сам до себе:

І ласкаве, і хазяйновите, хоч нема ще й п'ятнадцяти років.

Еге ж,— сказав Збишко,— старий Зих теж любить її, як око в лобі.

І казав, що Мочидоли за нею віддасть, а там же в луках випасається табун кобил з лошатами.

—В мочидольських борах, здається, страшні багна?.. — Зате багато бобрових сельбищ.

Вони знову помовчали. Мацько якийсь час дивився скоса на Збишка й нарешті запитав:

—Чого ти так замріявся? Про що думаєш?

— Та... знаєте... Ягенка так нагадала мені Дануську, аж у серці заболіло.

— Ходімо до хати, — відказав на це старий.— Пізно вже.

Насилу вставши, він сперся на Збишка, який одвів його в комору.

Другого ж дня Збишко поїхав до Згожелиць, на цьому дуже наполягав Мацько. Він також умовив племінника взяти з собою для поважності двох слуг та якнайкраще прибратись, щоб таким способом виявити Зихові честь і вдячність. Збишко поступився й поїхав прибраний, як на весілля, в тій самій, здобичній яці з білого атласу, обшитій знизу золотою торочкою та гаптованій золотими грифами, Зих прийняв його з відкритими обіймами, з радістю й піснями, а Ягенка, переступивши поріг кімнати й побачивши юнака, спинилась, немов укопана, і мало не впустила барилка з вином, бо подумала, що то приїхав якийсь Королевич. Вона одразу втратила сміливість і сиділа мовчки, лише раз у раз протираючі очі, немов хотіла прокинутись від сну. Малодосвідченому Збишкові здавалося, що вона, з якоїсь невідомої йому причини, не рада його бачити, тому він розмовляв тільки з Зихом, вихваляючи його сусідську щедрість та захоплюючись згожелицькою садибою, яка справді нічим не схожа була на богданецьку.

Тут скрізь видно було достаток і заможність. В кімнатах шибки були з тонко виструганого і так одшліфованого рогу, що він був прозорий, немов скло. Замість вогнищ посеред кімнат — по кутках стояли печі з коминами. Підлога була з модринових, чисто вимитих дощок, на стінах красувалася зброя та безліч блискучих, як сонце, мисок, а також гарно вирізьблені ложечниці з рядами ложок, дві з яких були срібні. Подекуди висіли шматки парчі, здобуті на війні або куплені у мандрівних купців. Під столами лежали величезні полові шкури турів, зубрів та диких кабанів, Зих охоче показував свої багатства, щохвилини згадуючи, що це все — наслідки Ягенчиного господарювання. Він повів Збишка також у комірчину, що пахтіла живицею і м'ятою, де під стелею висіли цілі в'язки вовчих, лисячих, кунячих та бобрових шкур. Показав йому сироварню, склади воску й меду, діжки з борошном, склади сухарів, прядива та сушених грибів. Потім повів його в комори, обори, в стайні і хліви, в сараї, в яких стояли вози, мисливське приладдя, сіті, і так засліпив йому очі багатством, що Збишко, повернувшись вечеряти, не міг стримати свого здивування.

Жити б і не вмирати в ваших Згожелицях! — сказав він.

В Мочидолах майже такі самі порядки, — відповів Зих.— Пам'ятаєш Мочидоли? Це ближче до Богданця. Наші батьки сварилися колись за межі й викликали один одного на бійку, але я сваритися не буду.

Він цокнувся із Збишком келихом меду й запитав: — Може б, ти нам щось заспівав?

Ні,— відповів Збишко,— мені цікаво вас послухати.

Згожелиці колись дістануться ведмежатам, аби тільки вони за них не погризлись...

—Яким ведмежатам?

— А хлопчакам, Ягенчиним братам.

—Ну, їм не доведеться лапи взимку смоктати.

—Що ні, то ні. Але й Ягенці в Мочидолах буде що в рот укинути...

— Певно, що так!

— А чого ти не їси і не п'єш? Ягенко, налий нам

обом!

— Я їм і п'ю, скільки можу.

А як не зможеш, то розпережися... Гарний пас! Ви, мабуть, на Литві взяли добру здобич?

Не нарікаємо,— відповів Збишко, користаючись з нагоди показати, що й власники Богданця не якісь там злидні.— Частину здобичі ми продали в Кракові і взяли сорок гривень срібла...

—Бійся бога! За них же можна купити село!

Там був один міланський панцер, якого дядько продав, сподіваючись смерті, знаєте...

Знаю! Ну, значить, в Литву варто йти. Я свого часу хотів, та побоявся.

—Кого? Хрестоносців?

—Е, хто б їх там боявся! Поки тебе не вб'ють, то чого ж боятись, а як уб'ють, то вже нема й часу боятись. Боявся я отих поганських божків або чортів. По лісах їх, кажуть, як тих мурах.

— А де ж їм сидіти, коли їхні божниці попалили?..

Колись вони жили в достатку, а тепер тільки мурахами та грибами живляться.

Ти їх бачив?

Сам я не бачив, але чув, що люди бачили... Висуне котре-небудь з-за дерева волохату лапу та й трясе нею — просить, щоб що-небудь дали...

Казали це саме й Мацько,— озвалася Ягенка.

Еге ж! Він і мені розказував про це по дорозі,— додав Зих.— Та воно й не дивно! Адже й у нас, хоч край наш давно християнський, інколи щось регоче по баюрах, та й у хаті також. Хоч ксьондзи й лаються за це, але однак краще залишити на ніч домовикам миску з їжею, бо як не залишиш, то так шкребуться в стіни, що й очей не заплющиш... Ягенко!.. Постав, доню, миску коло порога!

Ягенка взяла череп'яну миску, повну галушок з сиром, і поставила її коло порога, а Зих сказав:

—Ксьондзи кричать, погрожують!.. Адже господу Ісусові через той десяток галушок слави не зменшиться, а коли домовик неголодний та зичливий, то й від вогню, і від злодія обереже.

Потім Зих звернувся до Збишка.

А може б, ти скинув паса та заспівав?

Заспівайте ви, я бачу, що вам уже давно хочеться, або, може, панна Ягенка заспіває?

Будемо співати по черзі!—зрадів Зих.—Є ще у нас один слуга, який попищить нам на сопілці. Покликати його!