Генрик Сенкевич – Хрестоносці (страница 142)

Це татари, їх привів до Вітольда його данник Саладін.

—Як вони, добрі воїни?

Литва успішно воює з ними і значну частину їх підкорила собі, через те вони й мусили взяти участь в ній війні. Але західному рицарству воювати з ними трудно, бо вони у втечі страшніші, ніж у сутичці.

Давайте подивимось на них зблизька,— сказав де Лорш.

І вони поїхали до вогнищ, круг яких сиділи й лежали люди з голими руками, одягнені, незважаючи на літню пору, в кожухи догори вовною. Більша частина їх спала просто на голій землі або на мокрій, паруючій від тепла соломі; багато їх сиділо біля вогнищ. Деякі коротали ніч, гугняво співаючи якихось диких пісень та приграючи собі кінськими кістками, що чинили неприємний стукіт; інші грали в невеликі бубни або бренькали на туго натягнутих тятивах луків. Декотрі запихалися тільки що витягненим з вогнищ паруючим кров'яним м'ясом, дмухаючи на нього випнутими синіми губами. Загалом, усі вони мали такий страшний і зловісний вигляд, що їх можна було швидше взяти за якихось лісових потвор, ніж за людей. Над вогнищами слався їдкий дим від кінського й овечого жиру, який у них топився, а крім того, навкруги розходився нестерпний сморід припаленої вовни, нагрітих кожухів і нудотний дух здертих шкур і крові. З другого, темного боку вулиці, де стояли коні, густо тягнуло кінським потом. Ці шкапи, яких кілька сот було поставлено поблизу для роз'їздів, повигризали з-під ніг усю траву і тепер гризлися між собою та пронизливо хропли й вищали. Конюхи втихомирювали їх криком та батогами з сириці.

Заїжджати між татар поодинокому було небезпечно, бо це були неймовірно хижі дикуни. Недалеко від них стояли ненабагато менш дикі ватаги бессарабів, з рогами на головах, довговолосих волохів, котрі замість панцерів носили на грудях і плечах дерев'яні дошки, незграбно розмальовані упирями, кістяками та всілякою звіриною; далі стояв табір сербів, який тепер спав непорушним сном, натомість вдень звучав, як суцільна лютня, стільки в ньому було флейт, балалайок, дудок та інших музичних інструментів.

На землі світили вогнища, а з неба серед розвіяних сильним вітром хмар світив ясний повний місяць, і при цьому світлі наші рицарі оглядали табір. За сербами стояли нещасні жмудини. Німці виточили з них потоки крові, проте вони на кожен заклик Вітольда підіймалися на нові битви. І тепер, немов передчуваючи, що нещастя їхні скоро скінчаться, вони прийшли сюди, пройняті духом Скірвоїлла, саме ім'я якого викликало у німців шаленство і тривогу. Жмудські вогнища змикалися з литовськими, бо це був той самий народ, з тими самими звичаями і мовою.

Коли рицарі в'їжджали в литовський табір, вони побачили страшну картину. На збитій з кругляків шибениці висіло два людські трупи, які вітер гойдав, обертав і підкидав з такою силою, що аж поперечина шибениці жалібно скрипіла. Побачивши трупи, коні захропли і стали присідати на задні ноги, рицарі почали побожно хреститися, а коли проїхали далі, Повала сказав:

— Князь Вітольд був у короля, а я перебував при королі, як привели оцих злочинців. Наші єпіскопи й державні діячі вже раніше скаржились, що литвини воюють надто жорстоко і не щадять навіть костьолів. Отож коли їх привели (а це були люди значні, які зневажили святиню), князь спалахнув таким гнівом, що на нього страшно було дивитись, і наказав повішати їх. Вони, бідолашні, мусили самі собі поставити шибеницю і самі повішались, та ще один одного й підганяли: «Ну, давай швидше, бо князь ще більше розгнівається!» І всіх татар і литвинів пойняв великий страх, бо вони бояться не смерті, а князівського гніву.

— Ага, я пам'ятаю,—сказав Збишко,—коли свого часу король у Кракові розгнівався на мене за Ліхтенштейна, та молодий князь Ямонт, котрий був наближеним короля, також радив мені повішатись. І радив він від щирого серця, хоч за цю пораду я був би викликав його на втоптану землю, та не викликав, бо мені й так мали зітнути голову.

—Князь Ямонт уже навчився рицарських звичаїв,— відповів Повала.

Розмовляючи так, вони минули литовський табір і три чудових руських полки, з яких найчисленнішим був смоленський, і в'їхали в польський табір. Там стояло п'ятдесят корогов — ядро і разом головна частина всієї армії. Озброєння тут було краще, коні більші, рицарі вправніші, вони нічим не поступалися перед західними. Навіть більше, фізичною силою, витривалістю до голоду, холоду та всіляких злигоднів рицарі Великопольщі й Малопольщі переважали вимогливих до вигід західних рицарів. Звичаї у них були простіші, панцери грубішого виробу, але гарт міцніший, їх зневага до смерті та незмірна упертість в бою навіть у ті часи дивували прибулих здалека французьких і англійських рицарів.

Де Лорш, який давно вже знав польське рицарство, також сказав:

Тут вся сила і вся надія. Пам'ятаю, як у Мальборзі не раз нарікали, що в битві з вами за кожну п'ядь землі треба заплатити річкою крові.

Кров і тепер поллється річкою, — відповів Мацько.— Адже й Орден ще ніколи не збирав стільки війська.

Повала зауважив:

Рицар Кожбуг, який їздив з королівськими листами до магістра, казав, що хрестоносці хвалились, ніби ні в римського імператора, ні в жодного короля немає такої армії і що Орден міг би завоювати всі королівства.

Але ж нас таки більше!— сказав Збишко.

Так, але вони легковажать Вітольдовим військом, вважаючи, що воно погано озброєне і від першого ж удару розсиплеться, як череп'яний горщик під молотом. А правда це чи неправда, не знаю.

І правда, і неправда! — озвався розважливий Мацько.— Ми із Збишком знаємо їх, бо разом з ними воювали. Зброя у них таки гірша, коні миршаві, через те вони не завжди витримують рицарський натиск, але серця у них хоробрі, мабуть, хоробріші, ніж у німців.

Незабаром все це виявиться, — сказав Повала.— У короля весь час набігають на очі сльози, коли подумає, що доведеться пролити стільки християнської крові. Він ще й тепер готовий укласти справедливий мир, але пиха хрестоносців не допустить до цього.

Це правда! Я знаю хрестоносців, та й усі ми їх знаємо,— підтвердив Мацько.— Бог там десь уже приготував терези, на які покладе нашу кров і кров ворогів нашого народу.

Вони вже були недалеко від мазовецьких корогов, серед яких стояли намети пана де Лорша, коли раптом побачили серед «вулиці» велику юрбу людей, які стояли й дивилися на небо.

Спиніться там, спиніться! — вигукнув якийсь голос з юрби.

Хто там говорить і що ви тут робите? — запитав Повала.

Клобуцький настоятель. А ви хто такі?

Повала з Тачева, рицарі з Богданця і де Лорш.

—Ах, то ви, пане,— промовив таємничим голосом ксьондз настоятель, підходячи до коня Повали.— Гляньте на місяць і придивіться, що на ньому робиться. Це віща і чудовна ніч!

Рицарі стали дивитись на місяць, що вже зблід і мав заходити.

Нічого не можу розібрати!— сказав Повала,— А ви що бачите?

Чернець у каптурі б'ється з королем у короні! Дивіться! Он там! Во ім'я отця, і сина, і святого духа! Ой, як же вони запекло б'ються!.. Господи, помилуй нас грішних!

Навколо запала тиша, бо всі затамували дух.

Дивіться! Дивіться!— гукав ксьондз;

Правда! Щось там таке є!— сказав Мацько.

Правда! Правда!—підтвердили інші.

—О! Король звалив ченця!— крикнув раптом клобуцький настоятель.— Наступив на нього ногою! Слава Ісусу Христу!

—На віки вічні!

В цю мить велика чорна хмара заступила місяць, і стало темно, тільки полум'я вогнищ кривавими пасмами тремтіло на дорозі.

Рицарі рушили далі, а коли од'їхали від, юрби, Повала опитав:

—Ви що-небудь бачили?

Спочатку нічого,— відповів Мацько,—але потім виразно бачив і короля, і ченця. І я. — І я.

Це знак божий,— озвався Повала.— Ну, то, незважаючи на сльози короля, з миру, видно, нічого не вийде.

А битва буде така, якої ще світ не бачив,—сказав Мацько.

І вони мовчки їхали далі, окрилені й урочисті.

Коли вони були вже недалеко від намету пана де Лорша, зірвався такий страшний вітер, що вмить порозкидав багаття мазурів. Повітря зароїлося тисячами жаринок, палаючих трісок, іскор і затуманилось клубами диму.

—Та й дме ж як страшно!— сказав Збишко, відкочуючи опанчу, яку вітер закинув йому на голову.

—А в вітрі чути немов людський стогін і голоси.

—Незабаром світатиме, але ніхто не знає, що йому несе прийдешній день, — додав де Лорш.

Перед ранком буря не тільки не вщухла, а розбурхалась настільки, що не можна було нап'ясти намету, в якому король від початку походу щоденно вислуховував по три святі меси. Нарешті прибіг Вітольд і, став просити, щоб король відклав відправу до більш слушного часу в лісовому затишку і не затримував виступу, його бажання було виконане, бо інакше й не залишалось нічого робити.

Коли зійшло сонце, лавою рушило військо, а за ним нескінченна валка возів. Через годину вітер трохи вщух, так що можна було розгорнути знамена. І поля одразу, скільки око бачило, зацвіли немов барвистими квітками. Неможливо було охопити оком усі загони й цілий ліс різноманітних знамен, під якими полки посувалися вперед. Ішла Краківська земля під червоною корогвою з білим орлом у короні; це була головна корогва всього королівства, велике знамено для всього війська. Ніс її Марцін з Вруцімовиць, герба Пулкоза, могутній і славетний у світі рицар. За ним ішли придворні загони, один під подвійним литовським хрестом, а другий під Погонею. Під знаменом святого Георгія йшов сильний загін іноземних найманих воїнів і добровольців, який складався переважно з чехів і моравів. Їх багато брало участь у цій війні, бо ціла сорок дев'ята корогва складалася виключно з них. Це був народ дикий і недисциплінований, особливо піхота, яка йшла за списарями, але такий звичний до війни і такий запеклий у бою, що всяка інша піхота, стикнувшися з ним, одскакувала від нього, як собака від їжака. Озброєні вони були бердишами, косами та сокирами, а найбільше залізними ціпами, якими орудували з страшною вправністю. Вони наймалися до кожного, хто їм платив, бо їх стихією була війна, грабунок і різня.