Генрик Сенкевич – Хрестоносці (страница 138)

—Чи ж вічно йому жити!

—Та й я ж не житиму вічно, через те й думаю зовсім про інше.

—Про що ж саме?

—Е-е! Краще не згадувати. А поки що я збираюся до Спихова, а може, доведеться й князів у Плоцьку та в Черську навідати.

Тому що старий Мацько за останні роки кілька разів їздив до Спихова, ця відповідь не дуже здивувала Збишка, і він тільки запитав:

—Довго забаритесь?

—Довше, ніж звичайно, бо затримаюсь у Плоцьку. За тиждень Мацько виїхав, взявши з собою кілька

возів та добрий панцер, «на той випадок, коли доведеться з ким-небудь стати на герць». Від'їжджаючи, він знову сказав, що, може, забариться довше, ніж звичайно, і справді забарився, бо півроку про нього не було ніякої чутки. Збишко вже почав непокоїтись і послав до Спихова гінця, але той здибав Мацька за Серадзем і прибув назад разом з ним.

Старий рицар повернувся якийсь похмурий, але, докладно розпитавши Збишка про все, що діялось під час його відсутності, і заспокоївшись, що все йшло гаразд, трохи повеселішав і сам заговорив про свою подорож.

А ти знаєш, я був у Мальборзі, — сказав він.

У Мальборзі?

А то ж де?

Збишко деякий час дивився на нього здивовано, потім ударив себе долонями по стегнах і сказав:

—Боже мій! А я ж зовсім забув.

—Тобі можна було забути, бо ти свою обітницю виконав,— відповів Мацько,— але не дай боже, щоб я ухилився від присяги і власної честі. Не наш це звичай, щоб забувати, і клянусь святим хрестом, що поки мого життя — не забуду.

Мацько спохмурнів, і обличчя його стало таким грізним і лихим, яким Збишко бачив його тільки в минулі роки у Вітольда і Скірвоїлла перед битвою з хрестоносцями.

Ну, і що ж? — запитав Збишко.— Ухилився?

Не ухилився, а не прийняв мого виклику

Чому?

Він став великим комтуром.

Куно Ліхтенштейн став великим комтуром?

Еге ж. Його, може, оберуть навіть великим магістром! Хто там їх знає! Але Куно вже й тепер вважає себе нарівні з князем. Кажуть, що він усім керує і що всі справи Ордену в його руках, а магістр нічого без нього не робить. Де там тобі такий стане на втоптану землю! Тільки людей насмішив.

Невже з вас насміялися? — спитав Збишко, й очі його раптом запалали гнівом.

Сміялася княгиня Олександра в Плоцьку: «Їдь,— каже,— та виклич римського імператора! Йому,—каже (нібито Ліхтенштейнові),—як мені відомо, прислали виклик також Завіша Чорний, Повала і Пашко з Біскупиць, та він нічого не відповів навіть таким воїнам, бо не може. Звісно, йому не бракує хоробрості, але він чернець—каже—і займає такий важливий і почесний пост, що йому не до цього — для його честі було гірше прийняти виклик, ніж відмовити». Отак казала княгиня.

А ви їй що?

Дуже мені було прикро, але я сказав, що однак мушу їхати до Мальборга, аби міг сказати богові й людям: «Я зробив усе, що міг». Надумав я тоді просити княгиню дати мені яке-небудь доручення в Мальборг і написати листа, бо знав, що інакше я з того вовчого кубла не винесу голови. А сам думав так: «Не прийняв він виклику ні Завіші, ні Повали, ні Пашка, але коли я при самому великому магістрові та гостях схоплю його за морду та висмичу йому вуса й бороду, то він змушений буде битися».

А бодай вас! — захоплено вигукнув Збишко.

А що? — сказав старий рицар.— Спосіб на все знайдеться, аби була голова на плечах. Але господь не допустив — Ліхтенштейна не було в Мальборзі. Казали, що виїхав послом до Вітольда. Я не знав, що мені робити — ждати чи їхати за ним. Боявся розминутися. Але тому, що я здавна знайомий з магістром і великим одежничим, то не втаїв від них, чого приїхав, а вони давай кричати, що цього не може бути.

Чому?

Та все через ту причину, про яку говорила княгиня в Плоцьку. І магістр сказав при цьому: «Що б ти про мене подумав, коли б я приймав виклики від кожного рицаря з Мазовії або з Польщі?» Ну, і мав рацію, бо його вже давно не було б на світі. Вони обидва з одежничим дуже дивувалися, а потім розказали про це за столом під час вечері. Що там зчинилося — немов хто у вулик дмухнув! Особливо гостей обізвалась ціла зграя: «Куно,— кричали вони,— не може, але ми можемо!» Я тоді вибрав собі трьох і хотів з ними битися по черзі, та магістр після довгих упрохувань дозволив мені битися тільки з одним, також Ліхтенштейном, родичем Куно.

— Ну і що?,

—Звісно, що, привіз його бляху, але вона така порубана, що за неї ніхто не дасть і гривні.

— Бійтесь бога, це ж ви виконали присягу!

—Спочатку я зрадів, бо й сам так вважав, але потім подумав: «Ні, це не те саме!» Так я й досі не маю спокою, бо й справді — може, це не те саме!

Але Збишко став утішати його:

—Ви знаєте, що в таких ділах я ні собі, ні комусь іншому не потураю, але якби таке сталося зі мною, я цілком задовольнився б. І кажу вам, що мою думку можуть підтвердити найвизначніші рицарі в Кракові. Сам Завіша, який найкраще знається на правилах рицарської честі, не скаже нічого іншого.

—Ти так гадаєш? — запитав Мацько.

—Подумайте тільки: вони, славні на весь світ, викликали його, проте жодний з них не спромігся зробити стільки, скільки зробили ви. Ви поклялися вбити Ліхтенштейна, — Ліхтенштейна й уколошкали.

—Може, й так,— сказав старий рицар.

А Збишко, який завжди цікавився рицарськими справами, запитав:

Скажіть: він був молодий чи старий? І як ви билися: на конях чи пішки?

Йому було років з тридцять п'ять, борода до пояса, а билися ми на конях. Бог мені поміг стусонути його списом, але потім діло дійшло до мечів. Кажу тобі, в нього так цебеніла з рота кров, що борода перетворилась на суцільний сопляк.

—А ви скаржились, що старієтесь.

—Як сяду на коня або розкарячусь на землі, то ще тримаюся міцно, але на сідло при повній зброї вже не вискочу.

Старий лише зневажливо махнув рукою: мовляв, з Куно йому було б ще легше, потім вони пішли оглядати здобичну «бляху», яку Мацько забрав собі тільки як знак перемоги, бо вона була дуже порубана й нічого не варта. Лише набедреники та наколінники були цілі й високої якості,

—Хотілось би все-таки, щоб це був панцер Куно, — похмуро промовив Мацько,

Збишко сказав на це:

Бог свідок, що це було б краще. Якщо Куно стане магістром, то його вже не дістати, хіба в якій-небудь великій битві.

Я пильно дослухався, що люди кажуть,— відповів Мацько.— Одні кажуть, що після Конрада магістром буде Куно, а другі —що Конрадів брат Ульріх.

Як на мене, то нехай би був Ульріх,—сказав Збишко.

І я так хотів би, і знаєш чому? Куно розумніший і хитріший, а Ульріх запальніший. Він справжній рицар і додержує правил честі, але воювати з нами аж тремтить. Кажуть, що якби став магістром, то зірвалася б така буря, якої ще не було на світі. А Конрад уже частенько умліває. Одного разу він знепритомнів і при мені. Ех, дай господи! Може, діждемося!

Дай боже! А є які-небудь нові незгоди з королівством?

Є старі, є й нові. Хрестоносець завжди хрестоносець: хоч і бачить, що ти за нього дужчий і що йому б з тобою краще не заводитись, однак на твоє зазіхатиме, бо інакше не може.

Але ж вони вважають, що Орден сильніший за всіх.'

Не всі вони, а багато хто, а з-поміж них і Ульріх, Та воно й справді сила у них величезна.

—А пам'ятаєте, що казав Зиндрам з Машковиць?

—Пам'ятаю, і там що не рік, то гірше. Брат брата так не прийме, як приймали мене, коли ні один хрестоносець не бачив. Всім вони там залили сала за шкуру.

—Отже, чекати недовго!

—Може, недовго, а може, й довго,— сказав Мацько. І, трохи подумавши, додав:

— А поки що треба добре працювати та збільшувати

маєтність, щоб було з чим виступити на війну.

Але Конрад помер аж через рік. Ягенчин брат, Ясько із Згожелиць, який першим почув у Серадзі новину про його смерть і про обрання магістром Ульріха фон Юнгінгена, першим же привіз її в Богданець, де вона, як і в інших шляхетських садибах, глибоко потрясла душі й серця. «Настають часи, яких ще не було», урочисто промовив старий Мацько, а Ягенка зараз же привела до Збишка всіх дітей і сама стала з ним прощатися, наче він завтра мав вирушати на війну. Правда, Мацько і Збишко знали, що війна не може спалахнути, як вогонь у каміні, проте вірили, що вона буде, і почали до неї готуватися. Одбирали коні, панцери, навчали воєнного ремесла зброєносців, челядь, старост із сіл, котрі сиділи на німецькому праві й зобов'язані були виступати в походи верхи, а також дрібну шляхту та влодик, які охоче горнулися до багатших. Таке саме робилося й по всіх інших, садибах: скрізь гупали молотки по кузнях, скрізь чистили старі панцери, змащували розтопленим в казанах салом луки та реміння, вковували вози, готували запаси харчів у вигляді крупів і м'яса. Біля костьолів у неділі і свята розпитували одні одних про новини і досадували, коли вони були мирні, бо кожен у душі був глибоко переконаний, що треба раз і назавжди покінчити з цим страшним ворогом польського народу і що королівство доти не зможе квітнути в мирі, праці й могутності, поки, як сказала свята Бригіда, у хрестоносців не будуть вибиті зуби й відрубана права рука.

В Кшесні найбільше розпитували Мацька і Збишка, як людей, котрі знали Орден і вміли воювати з німцями, їх розпитували не тільки про новини, а й про способи війни з німцями: як найкраще на них нападати, як вони б'ються, в чому мають перевагу над поляками, а в чому поляки над ними, і чи краще, зламавши списа, трощити на них панцери сокирою чи мечем.