Генрик Сенкевич – Хрестоносці (страница 129)
Того вечора тут грали не тільки в шашки і шахи, а й у кості, і іграм була приділена більша увага, ніж розмові, яку глушили пісні та надто гучний оркестр. Проте серед загального гомону наставали хвилини тиші. Скориставшись одною з них, Зиндрам з Машковиць удав, ніби нічого не знає, і запитав великого магістра, чи люблять Орден його піддані на всій території. Конрад фон Юнгінген відповів:
—Хто любить хрест, той повинен любити й Орден. Відповідь сподобалась і орденським братам і гостям,
і вони почали його хвалити. А магістр, задоволений з цієї похвали, вів далі:
—Хто нам друг, тому під нашою владою добре, а хто недруг, на того маємо два способи.
—Які саме? — спитав польський рицар.
—Ваша честь, мабуть, не знає, що я з моїх покоїв ходжу в цю трапезну маленькими сходами в стіні, а поруч з тими сходами є така собі склеписта кімната. Якби ви потрапили до тієї кімнати, ви б узнали перший спосіб.
—Дійсно так! — загукали брати.
Пан з Машковиць догадався, що магістр говорить про «вежу, повну золота», якою вихвалялись хрестоносці. Подумавши трохи, він відповів:
— Колись давним-давно один німецький государ показав нашому послові, на ймення Скарбек, таку кімнату і сказав: «Я маю чим перемогти твого короля!» А Скарбек докинув туди ще свого коштовного персня і промовив: «Іди, золото, до золота, ми, поляки, більше любимо залізо...» І знаєте, ваша честь, що потім було? Потім був Гундсфельд...
—А що таке Гундсфельд? — разом запитало кільканадцять рицарів.
— Гундсфельд,—спокійно відповів Зиндрам,— це таке поле, на якому не встигали загрібати німців, тому їх кінець кінцем загрібали собаки.
Почувши таку відповідь, і рицарі, й орденські брати розгубились і не знали, що відповісти. А Зиндрам з Машковиць ніби на закінчення додав:
— Золотом проти заліза нічого не вдієш.
— Ого! — вигукнув магістр.— Залізо якраз і є наш другий спосіб. Ви бачили, ваша честь, на Підзамчі зброярські майстерні? Там молоти день і ніч кують такі панцери й мечі, яких не знайдете ніде в світі.
У відповідь на це Повала з Тачева простягнув руку на середину стола, взяв тесака на лікоть завдовжки й на півп'яді завширшки, яким розрубували м'ясо, і легко, ніби пергамент, згорнувши його в трубку, підняв угору, щоб усім було видно, і. подав магістрові:
—Якщо й мечі ваші з такого заліза,—сказав він,— то небагато ви ними докажете.
Він задоволено усміхнувся, а духовні й світські рицарі повставали з своїх місць, підбігли юрбою до великого магістра і стали передавати один одному згорнутий в трубку тесак. Але ніхто нічого не сказав, бо серця їхні здригнулися перед такою силою.
—Клянусь головою святого Діборія! — кінець кінцем,вигукнув магістр.— У вас, пане, залізні руки.
А бургундський граф додав:
І з луччого, ніж це, заліза. Він так скрутив тесака, наче той зроблений з воску.
І навіть не почервонів і жили йому не набрякли!— вигукнув один з братів.
Це через те, що наш народ простий,— відповів Повала.—Він не знає таких достатків і вигід, які я тут бачу, тому загартований.
Тут до нього підійшли італійські І французькі рицарі й заговорили з ним своїми дзвінкими мовами, про які старий Мацько говорив, що вони схожі на бряжчання олов'яних мисок. Рицарі захоплювались його силою, а він цокався з ними келихом і відповідав:
—У нас на бенкетах часто роблять такі речі, а як трапиться невеликий тесак, то його й деякі дівки згинають.
Але німцям, які любили хизуватися перед іноземцями своїм зростом і силою, було соромно, їх поривала злість, тому старий Гельфенштейн крикнув через весь стіл:
—Це ганьба для нас! Брате Арнольде фон Баден, покажи, що й наші кості не з церковних свічок! Дайте йому тесак!
Слуги зараз же принесли тесак і поклали перед Арнольдом, але він чи то розгубився перед стількома свідками, чи справді мав менше, ніж Повала, сили в пальцях, бо зігнув тесак тільки наполовину, а скрутити не здолав.
І не один з іноземних гостей, яким хрестоносці досі нашіптували, що взимку буде війна з королем Ягеллом, глибоко задумався й тепер пригадав, що зима в цій країні дуже люта і що краще було б повернутись, поки не пізно, під лагідніше небо, до рідного замка.
І дивно було, що таке спадало їм на думку в липні, в чудову погоду і спеку.
В Плоцьку Збишко й Мацько не застали князівського двору, бо князь з княгинею і вісьмома дітьми на запрошення княгині Ганни Данути поїхали в Черськ. Від єпіскопа вони дізналися про Ягенку, що вона мала залишитись у Спихові коло Юранда аж до його смерті. Це було якраз до речі, бо вони й самі хотіли їхати до Спихова. Мацько всіма способами вихваляв Ягенку, яка замість їхати в Черськ, де не бракувало всіляких розваг і танців, поїхала до вмираючої людини, котра не була їй навіть родичем.
— Може, вона зробила це й тому, щоб не розминутися з нами,— сказав старий рицар.— Я давно вже не бачив її і радий буду побачити, бо знаю, що дівчина зичить мені добра. Мабуть, виросла і стала ще краща, ніж була.
А Збишко сказав:
Вона дуже змінилася. Була гарна завжди, але я пам'ятаю її простою дівкою, а тепер їй... хоч у королівські покої.
Невже так змінилася? Та воно й зрозуміло: Ягенка ж із старовинного роду Ястжембців із Згожелиць, у котрих бойовий клич «На учту!».
Вони трохи помовчали, потім старий рицар озвався знову:
—Мабуть, воно так і буде, як я тобі казав, що їй захочеться до Згожелиць.
—А мені дивно, що вона звідти виїхала.
—Виїхала тому, що хотіла бути коло хворого абата, який не мав належного догляду. До того ж Ягенка боялася Чтана й Вілька, а я сам сказав їй, що її братам буде безпечніше без неї, ніж з нею.
—Звичайно, нападати на сиріт вони не будуть. Мацько задумався.
—Але бог його знає, чи не помстилися вони мені за те, що я вивіз її, і чи зосталася з Богданця хоч одна поліняка! Не знаю також, чи здолаю оборонитися від них, як повернусь. Вони молоді й дужі, а я старий.
—Е, це вже кажіть тому, хто вас не знає,— відповів Збишко.
Мацько говорив це так, аби говорити, бо йому хотілося чогось іншого, і тепер він тільки махнув рукою:
—Аби я був не хворів у Мальборзі, то ще було б сяк-так! — сказав старий рицар.— Але про це поговоримо в Спихові.
Переночувавши в Плоцьку, вони ранком другого дня вирушили до Спихова.
Дні були ясні, дорога суха, легка й безпечна, бо хрестоносці після останніх переговорів припинили розбійницькі напади коло границі. Зрештою, обидва рицарі належали до тих подорожніх, яким розбійникові краще б уклонитися здалека, ніж зачепити зблизька, тому вони їхали швидко і на п'ятий день після виїзду з Плоцька без ніяких пригод прибули до Спихова. Ягенка, віддана Мацькові, як найкращому другові, зустріла його, немов батька. А він, хоч і не був дуже чутливим, однак зворушився доброзичливістю любимої дівчини, і коли трохи згодом Збишко, розпитавши про Юранда, пішов до нього і до Данусиної труни, старий рицар глибоко зітхнув і сказав:
—Що ж! Кого бог хотів узяти, того взяв, а кого хотів залишити, того залишив, і я так думаю, що наші злигодні та мандрівки по всяких хащах і бездоріжжі скінчилися.
Трохи помовчавши, додав:
— І де тільки господь нас за останні роки не носив! — Але рука господня вас і оберігала,— відповіла Ягенка.
Правда, що оберігала, але, по совісті кажучи, пора вже й додому.
Поки Юранд живий, нам треба залишатися тут,— одказала дівчина.
І як же він?
Дивиться вгору й усміхається: мабуть, бачить, рай, а в ньому Данусю.
Ти доглядаєш його?
Доглядаю, але ксьондз Калеб каже, що його доглядають і ангели. Вчора тутешня господарка бачила двох.
— Кажуть, що шляхтичеві найкраще вмирати на полі бою, — промовив Мацько, — але так, як конає. Юранд, то добре й на постелі.
—Він нічого не їсть, не п'є; тільки весь час усміхається, — сказала Ягенка.
—Ходімо до нього. Збишко теж мусить там бути. Але Збишко недовго затримався коло Юранда, який
нікого не впізнавав, і пішов до Данусиного склепу. Там він залишався доти, поки старий Толіма не відшукав його, щоб покликати їсти. Виходячи із склепу, Збишко помітив при світлі смолоскипа, що на труні лежало багато віночків з волошок і нагідок, а чисто заметена долівка була притрушена татарським зіллям, курячою сліпотою та медвяним липовим цвітом. Юнак розчулився і спитав:
— Хто це Так оздоблює труну?
—Панна із Згожелиць,—відповів Толіма. Молодий рицар нічого не сказав, але незабаром,
побачивши Ягенку, припав до її ніг і вигукнув:
—Бог тобі заплатить за твою добрість і за квіти для Дануськи!
І він ревно заплакав, а вона обняла його за голову і, як сестра, що хоче заспокоїти плачучого брата, сказала:
—Ой, мій Збишку! Як би я хотіла втішити тебе ще лучче!
І з очей її полилися рясні сльози.