Генрик Сенкевич – Хрестоносці (страница 12)

Всі слухали з напруженою увагою, але не всі знали, про що йдеться: кому Вітольд має допомагати, з ким воювати; отож деякі почали питати:

Скажіть толком, з ким війна?

З ким? З Тімуром Кульгавим,— відповів Мацько, Настала хвилина мовчання. Західне рицарство не

раз чуло про Золоту, Синю, Азовську та різні інші орди, але про татарські справи та міжусобні війни міжокремими ордами вони знали мало. Натомість не було, мабуть, жодної людини в тодішній Європі, яка не чула б про грізного Тімура Кульгавого або Тамерлана, ім'я якого вимовляли з неменшим страхом, ніж колись ім'я Атілли. Адже то був «владар світу» і «владар часу» — володар двадцятьох сімох завойованих держав, володар Московської Русі, Сибіру, Китаю аж до Індії, Багдада, Ісфагані, Алеппо, Дамаска,— тінь його через арабські піски падала на Єгипет, а через Босфор — на Грецьку імперію, — винищувач людського роду, жахливий будівник пірамід з людських черепів, переможець у всіх битвах, не подоланий у жодній, «владар душ і тіл».

Він посадив Тохтамиша на трон Золотої й Синьої Орди і визнав «сином». Але коли володіння його простяглися від Аралу до Криму, через простори, більші, Ніж уся Європа, «син» захотів стати незалежним владарем. Тоді грізний батько скинув Тохтамиша «одним пальцем» з. трону, і той утік до литовського правителя й попросив допомоги. Його Вітольд і мав намір повернути на царство. Але, перш ніж це зробити, йому треба було помірятись силою з владарем півсвіту, Кульгавим.

Ось чому його ім'я справило на слухачів велике враження, і після хвилинного мовчання один з найстаріших рицарів, Войцех з Яглова, сказав:

—Це не казна з ким мати діло.

Але казна за що, — розсудливо сказав Миколай з Длуголясу.— Бо що нам з того, чи над синами Беліала десь на краю світу пануватиме Тохтамиш чи якийсь Кутлук?

Тохтамиш прийняв би християнську віру,— відповів Мацько.

Або прийняв би, або ні. Хіба можна вірити сучим синам, які не визнають Христа?

— Але задля імені Христового можна й головою наложити, — заперечив Повала.

І задля рицарської честі, — додав Топорчик, родич кастеляна.— Є з-поміж нас такі, що підуть. Пан Спитко з Мельштина має молоду й кохану жінку, проте, вже пішов до князя Вітольда.

Воно й не дивно,— докинув Ясько з Нашан,— бо нехай би мав найтяжчий гріх на душі, а за таку війну напевне здобудеш прощення і спасіння.

І славу на віки вічні,— знову сказав Повала з Тачева.— Коли війна, то війна, а коли ще не аби з ким, тим краще. Тімур завоював світ і заволодів двадцятьма сімома царствами. Отож була б слава для нашого народу, якби ми його подолали!

А чому б ні? — відповів Топорчик.— Коли б він посідав і сто королівств, то нехай його інші бояться, а не ми! Правду ви кажете! Скликати б тисяч з десять снисарів, то ми б весь світ завоювали.

А який же народ подолає Кульгавого, коли не наш?..

Так розмовляли рицарі, а Збишко аж здивувався, що йому раніш ніколи не спадало на думку піти з Вітольдом у дикі степи... Коли він був у Вільні, йому хотілось побачити Краків, двір, взяти участь в рицарських змаганнях, а тепер подумав, що тут його може спіткати ганьба й суд, а там, в найгіршому разі, знайшов би славну смерть...

Столітній Войцех з Яглова, у якого від старості вже тряслась шия, але розум відпозідав вікові, немов холодною водою линув на рицарський запал:

—Дурні ви,— сказав він.— Невже ніхто з вас не чув, що образ Ісуса Христа говорив з королевою, а коли вже сам спаситель так їй довіряє, то чому б і дух святий, що є третьою іпостассю тройці, мав бути до неї менш милостивий? Через те вона бачить майбутнє, ніби воно перед нею діється, і казала так...

На цьому він спинився і з хвилину тряс головою, а далі сказав:

— Забув, що вона казала, але зараз пригадаю.

І він почав пригадувати, а присутні зосереджено мовчали і ждали, бо всі були певні, що королева може провіщати майбутнє.

Ага! — сказав нарешті Войцех. — Пригадав!

Королева сказала, що коли б усе тутешнє рицарство пішло з Вітольдом на Кульгавого, тоді сила поганська була б розтрощена. Але того не може статись через безчесність християнських володарів. Треба боронити границі й від чехів, і від угорців, і від Ордену хрестоносців, бо нікому довіряти не можна. А коли з Вітольдом піде лише купка поляків, то його подолає Тімур Кульгавий або його воєводи з своїм незліченним військом...

— Та зараз же мир,— озвався Топорчик,— і сам Орден нібито чимось допомагає Вітольдові: Хрестоносці не можуть інакше робити, хоч би для того, щоб показати богу святому, що готові з поганами боротись. Кажуть також придворні, що Куно Ліхтенштейн прибув сюди не тільки на хрестини, а й для переговорів з королем...

—А он і він! — вигукнув здивовано Мацько.

— Справді! — оглянувшись, сказав Повала. — Їй-богу, він! Не довго гостював у абата і, мабуть, ще вдосвіта виїхав з Типця.

—Чогось йому так пильно треба було,— похмуро відказав Мацько.

Тимчасом Куно Ліхтенштейн пройшов коло них. Мацько впізнав його по вишитому на плащі хресті, але той не впізнав ні його, ні Збишка бо бачив їх раніш в шоломах, а в шоломі, навіть коли підняте забрало, видно було тільки частину рицаревого обличчя. Проходячи, Ліхтенштейн кивнув головою Повалі з Тачева й Топорчикові, після чого поважно й велично став підніматися з своїми зброєносцями по сходах, до собору.

В цей час задзвонили дзвони, сполохавши зграї гав та голубів, що гніздилися в вежах, а разом з тим оповіщаючи, що незабаром почнеться меса. Мацько і Збишко разом з іншими увійшли до костьолу, трохи занепокоєні тим, що Ліхтенштейн так швидко повернувся. Але непокоївся більше старший рицар, бо увагу молодшого цілком заполонив королівський двір. Збишко ніколи в житті не.бачив нічого кращого за цей костьол і за це пишне товариство. По обидва боки від нього стояли найзнатніші мужі королівства, уславлені на раді і в боях. Багато з тих, чия мудрість привела до шлюбу великого князя Литви з прекрасною і юною королевою Польщі, вже померли, але декотрі ще були живі, і на них дивилися .з величезною шаною. Молодий рицар не міг надивитися на пишну постать Яська з Тенчина, кастеляна краківського, в якому єдналася суворість з поважністю і справедливістю; споглядав він мудрі й поважні обличчя інших райців, могутні рицарські голови, на яких волосся було рівно підстрижене над бровами, а по боках і ззаду спадало довгими пасмами. У декотрих на голові були сітки, у декотрих— тільки поворозки, щоб волосся держалося купи. Іноземні гості, посли римського імператора, чеські, угорські та австрійські, а також особи, які їх супроводили, дивували витонченістю своїх уборів; литовські князі й бояри, що були при королівській особі, незважаючи на літо і спеку, для пишності були одягнені в підбиті коштовним хутром шуби; руські князі, в цупких і широких уборах, на тлі костьольних стін та позолоти схожі були на візантійські ікони. Але з найбільшою цікавістю чекав Збишко на появу короля й королеви і з усієї сили протовплювався аж до грат, за якими перед самим олтарем видно було дві подушки з червоного оксамиту, бо королівське подружжя завжди під час меси стояло навколішках. Чекати довелося недовго: король увійшов першими дверима від різниці, і, поки дійшов до олтаря, його можна було добре бачити і розгледіти. Волосся у нього було чорне, довге, розпатлане і трохи зріджене над чолом, по боках закладене за вуха, обличчя смагляве, голене, ніс горбатий і трохи шпичастий, біля рота зморшки, очі чорні, маленькі, блискучі, бистрі, вони швидко перебігали по присутніх, наче він хотів, поки дійде до олтаря, полічити всіх людей в костьолі. На обличчі його лежала печать добродушності й заразом остороги; він мав вираз людини, яку щасливий випадок над її сподівання високо підніс і яка постійно мусить думати, чи відповідають її вчинки королівській гідності, та остерігатись непохвальних відзивів. Через те в його обличчі й рухах помічалась немов нетерплячість. Легко можна було догадатись, що гнів його мусить бути раптовий і страшний, що він залишається тим колишнім князем, який одного разу, роздратований крутійством хрестоносців, крикнув їхнім послам: «Ти до мене з грамотою, а я до тебе з списом!»

Але зараз цю природну запальність гамувала глибока і щира побожність. Не тільки новонавернені до християнської віри литовські князі, але й побожні з діда-прадіда польські вельможі проймалися благочестивими настроями присутнього в костьолі короля. Часто для більшої покути він одкидав подушку і стояв навколішках на голій кам'яній долівці; часто, піднявши руки вгору, він держав їх так доти, поки вони самі не опадали від знемоги. Він вистоював щонайменше по три меси щоденно, і вистоював з великою пристрастю. Відкриття чаші і голос дзвінка під час піднесення святих дарів завжди наповнювали його душу захватом, захопленням, раюванням і острахом. Після закінчення меси він виходив з костьолу, немов пробудившись від сну, умиротворений, лагідний, і придворні добре знали, що саме тоді найкраще просити в нього за що-небудь прощення або якогось дару.

Ядвіга увійшла дверима з ризниці. І хоч меса ще не почалась, але ті рицарі, що стояли поблизу грат, одразу попадали навколішки, мимоволі віддаючи їй шану, як святій. Збишко також став навколішки, адже ніхто з усіх численних віруючих не мав сумніву, що перед ними — свята, образи якої з часом прикрашатимуть олтарі костьолів. Суворе життя в постійній покуті останні роки особливо сприяло тому, що їй, крім королівської шани, віддавали шану майже як святій. З уст в уста серед панів і простого люду переходили чутки про вчинені королевою чудеса. Казали, що дотик її руки лікує хворих: люди, які не владали руками й ногами, одужували, одягаючи її стару одежу. Вірогідні свідки запевняли, що чули на власні вуха, як одного разу Христос говорив до неї з олтаря. Перед нею схиляли коліна іноземні монархи, шанував її й боявся образити навіть гордовитий Орден хрестоносців. Папа Боніфацій IX називав її благочестивою й вибраною дочкою церкви. Світ споглядав її діла і пам'ятав, що це дитина Анжуйського дому і польських Пястів, що це дочка могутнього Людовіка, вихованка найпишнішого двору і, нарешті, найпрекрасніша діва на землі, яка зреклася щастя, зреклася першої дівочої любові і, бувши королевою, взяла шлюб з «диким» литовським князем, аби разом з ним навернути до святого хрещення останній поганський народ у Європі. Чого німці не добилися, незважаючи на всі зусилля, на могутність Ордену, на хрестові походи, на море пролитої крові,— того доконало єдине її слово. Ніколи вінок апостольства не осявав молодшого і прекраснішого чола, ніколи апостольство не поєднувалось з таким самозреченням, ніколи жіноча краса не осявалась такою ангельською добрістю й таким смутком.