Генри Лайон Олди – Шлях меча (страница 10)

Не можна думати під час Бесід. Не можна…

– Вибач, – свиснув Но-дачі, різко опускаючись майже впритул до вершечка мого руків’я. – Мені справді жаль…

І я відчув, що пальці, які стискали мене, вмирають.

Ні.

Уже мертві.

А поруч упирався в багряну траву обрубком правої руки Придаток Чен, і німе питання билося в його тверезих очах.

– Ти ж… ти ж не Тьмяний?! – це було все, що міг прошептати я, непритомніючи від мертвої хватки закляклих пальців.

– Вибач…

– Скоріше, Но! Не барися!.. – пролунав зовсім поруч дивно знайомий скрипливий голос, і я ще встиг побачити трійцю однаковісіньких Звитяжців, коротких і схожих на тризубець без ратища; і всі троє розміщалися за поясом худого незграбного Придатка… вони звали Но-дачі, кваплячи його, не даючи мені договорити, довідатися, зрозуміти – чому?!

А потім я перестав їх бачити – і дворучного Но-дачі, і кинджали-тризубці з однаковими голосами, і сонце, тьмяне й гаряче, як…

Бо прийшла темрява.

Постскриптум

…А трибуни спочатку нічого не зрозуміли.

Коли веселий Чен Анкор, наслідний ван Мейланя, починає, як зазвичай, вдавати п’яного, і легкий прямий меч у його руці снує проворніше від голки в пальцях найкращої вишивальниці Кабіра, глядачі на трибунах завмирають від захвату, і хто може встежити за непередбачуваністю рухів усмішливого Чена, зрозуміти справжню причину, повірити в небувале?!

А тих, хто зміг устежити, хто зумів зрозуміти, хто готовий був повірити – на жаль, не виявилося їх у перших рядах юрби, яка врешті кинулася на поле… захльоснула їх рокітливою хвилею, зім’яла й розметала врізнобіч. Тим і страшна юрба, що тонеш у ній, розчиняєшся, і не прорватися тобі, не встигнути, навіть якщо й бачиш ти більше від інших, і пекучий гнів клекоче у твоїх грудях, як розлютований вогонь у ковальському горні!..

Десь у гущі людського виру оглушливо свистів над головами гігантський еспадон у потужній руці Фальґрима Білявого, лорда Лоулезького, і зичне ревіння жителя півночі ледь не перекривало багатоголосся юрби:

– Пустіть! Пустіть мене до нього! Та пустіть же!..

І не було зрозуміло, до кого саме рветься шалений Фальґрим – до мимовільної жертви чи слідом за катом, що втікає.

Мчав від східних майданчиків неосідланий буланий трьохліток, на якому, наче безвусий хлопчина-пастух, пригнувся до кінської шиї сам емір Кабіра Дауд Абу-Салім, і кривий ятаган при його боці безжально бив тварину по крупу, кваплячи, підстьобуючи, женучи…

Вужем прослизала між здавленими тілами біла туніка Діомеда з Кімени, і серповидний клинок-махайра невідступно стежив за смаглявим і гнучким Діомедом, уписуючись у ледь помітні просвіти, розсовуючи людей, що штовхаються, допомагаючи кіменцеві протиснутися хоч на крок… хоч на півкроку…

І стояла аж угорі на західних трибунах біля центрального входу геть заскочена дівчина в чорному костюмі для верхової їзди. А поруч із нею, ледь нахилившись до киплячого турнірного поля, що нагадувало зверху кратер розбудженого вулкана, стояла висока піка з безліччю зазубрених гілочок на ратищі.

Шляхетна пані Ак-Нінчі з роду Чибетів і Вовча Мітла встигли повернутися з гірського плато Малого Хакасу якраз до кінця турніру – і мало про що промовляло їм побачене юрбище.

Але першими до Чена Анкора, що стікав кров’ю поруч зі спадковим мечем і шматком власної плоті, встигли двоє. Суворий дворецький Анкорів на ім’я Кос ан-Танья, на перев’язі якого схвильовано розгойдувався вузький есток із крученою ґардою; і один з наближених еміра Дауда – чи блазень, чи радник, чи одне й інше відразу, – якого всі знали як Друдла Муздрого.

Дворецький Кос ан-Танья спішно перетягав покалічену Ченову руку біля ліктя шнуром від чиїхось піхов, а приосадкуватий блазень-радник Друдл усе дивився крізь біснувату юрбу, доки не опустив у безсилому розпачі маленький, гострий, як бритва, ятаган і гранований тупий клинок із самотньою пелюсткою товстої ґарди.

І цього разу нікому й на думку не спало засміятися.

А коли божевільний океан юрби почав поступово дробитися на краплі окремих особистостей, усі зрозуміли, отямлюючись і роззираючись, – пізно. Пізно виправдуватися, пізно шукати винуватих і карати зловмисників, бо всі винуваті й нікого карати.

Спізнилися кабірці.

– Пустіть… пустіть мене до нього, – тихо прошепотів Фальґрим Білявий, і скорботно поникнув гігант-еспадон у його руці.

Ніколи не пробачить собі Ґвеніль сьогоднішнього програшу в рубці…

Частина II

Людина меча

…Розрубає повітря він умлівіч Червоний спалах – вогненний меч. У грізні дні напружених січ Видовжується меч. Адже для гарту його неспроста — Настільки гаряча у нього сталь — Забракло холодних струмків, Пересохло безліч струмків! У чреві дракона побувши, меч Верхівку гори зносить із пліч, А якщо кинеш його у траву — Горить трава, чорніє як ніч…

Розділ 4

1

Біль.

Біль повзе від ліктя вниз по передпліччю, жаром стікає в п’ясть і виливається вогненним потоком із кінчиків онімілих пальців. Потім біль повільно відступає, посміюючись – адже боліти вже нічому. Немає пальців, немає кисті, немає частини правого передпліччя.

Нічого цього більше немає.

Усе залишилося там, на турнірному майданчику – і досі у мене в очах мерехтить оте райдужне півколо, яким на мить стало лезо вигнутого дворучного меча. Тоді я ще не встиг зрозуміти, що сталося – лише відчув, як моя права рука стала незвично короткою й неслухняною.

І небо, небо над головою мого суперника… воно сліпо хитнулося, метнувши сонячний диск кудись убік, коли я спробував знайти точку опори…

І не зміг.

Болю ще не було – він прийде незабаром, але не одразу – і ось я з подивом дивлюся то на людину з великим мечем на плечі, що швидко віддаляється, то на чиюсь п’ясть правої руки, яка чомусь стискає руків’я мого – мого! – Єдинорога, який валяється поруч. Чому мій меч лежить у траві? Чому ці пальці вчепилися в чужий для них меч, як павук у тріпотливу здобич – чому вони теж лежать на траві?

Чому зелена трава так швидко стає червона?!.

А потім нарешті приходить біль, і в мене темніє в очах…

…Скільки ж часу минуло відтоді? Тиждень? Місяць? Рік? Століття?.. Не пам’ятаю. Час зупинився, життя розсічене мерехтливим півколом, і все сховалося за мрячною завісою забуття й байдужості.

І біль.

Біль у руці, якої немає.

Як мені жити далі? І чи варто – жити?

Погляд мій мимоволі спрямовується в той куток, де на різьбленій лакованій підставці, привезеній іще моїм прадідом з Мейланя, спочиває спадкоємний ніж кусунгобу. Його я втримаю й у лівій руці. Його я втримаю й у зубах. Бо кусунгобу – не для турнірів і парадних виходів у люди. Це пропуск Анкорів Вейських на той світ. Один короткий рух зліва направо або знизу вгору…

Я встав із ліжка. Похитнувся. Устояв.

І довго дивився на ніж, розглядаючи потьмяніле від часу, але все ще гостре лезо. Відтак повільно простягнув руку.

Ліву.

Руків’я, покрите кістяними пластинками, зручно лягло в долоню. Занадто зручно. Я підкинув кусунгобу й піймав його клинком до себе. Сонячний промінь сковзнув по сталі, і ніж немов усміхнувся, підморгуючи й дражнячи мене: «То що, хлопче, зважився? Тоді ти будеш перший з Анкорів! Я вже зачекався…»

Я задумливо похитав ніж у долоні.

– Доведеться тобі ще почекати, приятелю, – невесело усміхнувся я у відповідь, акуратно кладучи кусунгобу на місце.

Ніж розчаровано дзвякнув.