Генри Каттнер – Фантастика Всесвіту. Випуск 3 (страница 85)

Вони уже входили в гавань. Шхуна тихо прослизала в лабіринті вітрильників, заякорених у бухточці громадського ринку, сморід від якого було чути за кілька ліг у морі, й світанок увесь просяк густою мжичкою, яка незабаром перейшла в зливу. Стоячи на балконі телеграфної контори, Флорентіно Аріса впізнав шхуну, коли вона з обвислими від дощу вітрилами перетинала затоку Лас-Анімас, щоб стати на якір навпроти базарного причалу. Вчора він чекав її прибуття аж до одинадцятої години, коли з випадкової телеграми довідався про затримку шхуни через супротивний вітер, і сьогодні став чекати знову, починаючи з четвертої ранку. Він не відривав погляду від шлюпок, які перевозили небагатьох пасажирів, що вирішили вийти на берег, незважаючи на штормову негоду. Більшість мусили виходити ще у воді зі шлюпки, яка сідала на мілину, і добиратися до причалу, брьохаючи по багнюці.

О восьмій годині, після тривалого й марного очікування, коли перестане дощ, чорний вантажник, стоячи по пояс у воді, прийняв на руки Ферміну Дасу з борту шхуни і переніс її на берег, але вона так намокла, що Флорентіно Аріса не впізнав її.

Вона сама не усвідомлювала, наскільки подорослішала за свою подорож, і збагнула це тільки тоді, коли увійшла в порожній дім і негайно взялася за героїчну справу зробити його знову придатним для життя з допомогою Гали Пласіди, чорної служниці, яка повернулася з нетрищ, де жили колишні невільники, як тільки довідалася про приїзд господарів. Ферміна Даса вже не була єдиною донькою, якій батько догоджав і яку водночас тиранив, вона стала господинею і володаркою імперії пилюки та павутиння, що її можна було врятувати лише силою незламної любові Вона не розгубилася, бо відчувала в собі таку снагу щасливого натхнення, що, здавалося, була здатна зрушити земну кулю. Того самого вечора, як вони повернулися і пили шоколад, сидячи за кухонним столом, батько передав їй право на управління домом і зробив це з формальною урочистістю священного ритуалу.

— Передаю тобі ключі від твого життя, — сказав він їй.

Вона, у свої вже повні сімнадцять років, прийняла це право твердою рукою, знаючи, що кожен крок в умовах завойованої волі наближав її до кохання. Назавтра, після ночі, сповненої поганих сновидінь, вона вперше з моменту повернення відчула тривогу, коли підійшла до вікна й знову побачила сумну мжичку над парком, статую обезголовленого героя і мармурову лавку, на якій мав звичай сидіти з книжкою поезій на колінах Флорентіно Аріса. Вона вже думала про нього не як про забороненого нареченого, а як про певного мужа, якому вона належить цілком і повністю. Тільки тепер Ферміна Даса відчула, як гнітив її змарнований час, відколи вона звідси поїхала, як нелегко було лишатися їй живою, як потрібне було їй почуття любові, щоб кохати свого судженого, як велить Бог. Вона здивувалася, що його немає в парку, адже досі він стільки разів приходив сюди, не звертаючи найменшої уваги на дощ, і чому це вона не дістала від нього звістки жодними засобами навіть передчуття нічого їй не підказувало, і зненацька її вжахнула думка, що він помер. Але тут-таки Ферміна Даса відкинула це сумне припущення, бо згадала, що в шаленстві телеграм, якими вона обмінювалась останніми днями перед її близьким поверненням, вони забули домовитись, як спілкуватимуться, коли вона приїде. А тим часом Флорентіно Аріса був певен, що вона не приїхала, аж поки телеграфіст з Ріоачі підтвердив, що в п’ятницю вона сіла в ту саму шхуну, яка не прибула напередодні в порт призначення через супротивний вітер. Діставши це повідомлення, Флорентіно Аріса всю суботу й неділю чатував, чи не з’явиться в їхньому домі якийсь знак життя, але тільки в понеділок увечері побачив за шибками вікон рухливе світло, яке незабаром по дев’ятій згасло у спальні з балконом. Тієї ночі він не спав, страждаючи від хвороби, яка мучила його колись у перші ночі кохання. Трансіто Аріса підвелася з першими півнями, стривожена тим, що опівночі син вийшов на подвір’я й відтоді не повертався, й вона ніде не знайшла його в домі. Він пішов блукати по хвилерізах, наставляв обличчя проти вітру і читав уголос вірші про кохання, плакав від щастя — і так до самого світанку. О восьмій він сидів під арками кафе «Парафіяльне», весь насторожений у чеканні, міркуючи про те, як передати Ферміні Дасі своє привітання з приїздом, коли раптом відчув у всьому тілі струс, від якого в нього мало нутрощі не обірвалися.

Це була вона. Ферміна Даса якраз переходила через Соборну площу у супроводі Гали Пласідії, яка несла кошики для покупок, і вперше він побачив її не в шкільній формі. Вона вигналася вгору, відтоді як поїхала, стала витонченіша й напруженіша, вираз уже дорослої людини надав завершеності її красі. Коса в неї знову почала відростати, але не спадала по спині, як раніш, а була перекинута через ліве плече, і ця проста переміна звільнила її від останніх рис дитинності. Флорентіно Аріса сидів приголомшений і не міг зворухнутись, аж поки дівчина з його мрій перейшла через площу, весь час дивлячись просто перед собою. Але та сама неподоланна сила, яка паралізувала бідолашного закоханого, змусила його ж таки кинутися слідом за нею, коли вона завернула за ріг собору і пірнула в гамірний натовп базарного лабіринту.

Він ішов за нею, не потрапляючи їй на очі й відкриваючи для себе безліч нового: легкість рухів, грацію ходи, передчасну зрілість цієї найдорожчої для нього істоти, яку він оце вперше побачив у всій невимушеності її поведінки. Його вразило, як упевнено прокладала вона собі дорогу в натовпі. Тоді як Гала Пласідія раз у раз наскакувала на людей або кошики в неї застрягали, і вона мусила знов і знов підбігати, щоб не згубити господині з очей, Ферміна Даса пливла посеред метушливої юрми так, ніби була оточена власним простором і часом — ні з ким не стикаючись, як ото кажан у темряві. їй не раз доводилось ходити по крамницях з тіткою Есколастікою, але то завжди були покупки дрібні, бо її батько взяв на себе обов’язок постачати дім усім необхідним, і не тільки меблями та харчами, а й жіночим одягом. Отож цей перший вихід у світ був для неї чудесною пригодою, про яку юна часто мріяла ще малою дівчинкою.

Вона не зважала ні на заклики ворожбитів, які пропонували сироп — засіб, щоб зберегти вічно кохання, ні на квиління жебраків, що сиділи біля крамниць, виставляючи напоказ бридкі виразки, ні на фальшивого індіанця, який намагався продати їй дресированого каймана. Вона робила довгий і ретельний обхід без певних намірів, із зупинками, що не мали іншої мети, як повтішатися неквапливим і вдумливим спогляданням речей. Вона заходила в кожні двері, де щось продавалося, і всюди знаходила речі, які зміцнювали в ній прагнення жити. Вдихала пахощі індійського нарду, що струміли від скринь з одягом, загорталась у вибивні шовки, сміялася невтримним сміхом, перевдягшись у мадрідську дівчину з високим гребінцем у косах та квітчастим барвистим віялом у руці й стоячи перед люстром на повен людський зріст у «Золотому дроті». У крамничці колоніальних товарів відкрила барило з оселедцями в розсолі, що нагадали їй про вечори на північному сході країни, в Сан-Хуан-де-ла-Сьєназі, коли вона була ще малою дівчинкою. їй дали покуштувати кров’яної ковбаси з Аліканте, яка мала присмак локриці, й вона купила два кільця для суботнього сніданку, купила також кілька штук тріски та пляшку міцної смородинової настоянки. У рундуці спецій — тільки для того, щоб навтішатися пахощами, — розтерла в долонях листя шавлії та майорану і купила жменю духмяної гвоздики, жменю зірчастого ганусу і дві жмені імбиру та ялівцю і вийшла звідти, заливаючись слізьми сміху, що стільки чхала від випарів кайєнського перцю. У французькій ятці, куди вона зайшла купити мило «Ретер» та бензойної води, їй капнули за вухо парфумів, що були саме в моді в Парижі, й дали таблетку дезодоранту, яку ковтають після куріння.

Вона гралася в купівлю, це так, але речі справді їй потрібні купувала без зайвих розмов, з авторитетністю, яка не давала підстав думати, що вона це робить уперше. Її окриляла щаслива думка, що скуповується вона не лише для себе, а й для нього: дванадцять ярдів лляного полотна для скатертин, які накриватимуть їхній стіл, перкаль для шлюбних простирадел, що вбиратимуть соки їхніх тіл — вона купувала найвищуканіші товари, бачачи в уяві, як вони втішатимуться ними вдвох у оселі кохання. Вона торгувалась і вміла домогтися знижки, сперечалася з гідністю та грацією, аж поки виторговувала найкраще, і платила золотими монетами, що її крамарі перевіряли на справжність тільки заради втіхи почути, як видзвонює шляхетний метал на мармурових прилавках.

Флорентіно Аріса дивився на неї, мов зачарований, ішов слідом, тамуючи подих, кілька разів натикався на кошики служниці, яка на його вибачання відповідала усмішкою, і кохана дівчина проходила так близько від нього, що він уловлював її пахощі, і якщо вона тоді його не побачила, то тільки через гордовиту манеру своєї ходи. Вона видалася йому такою гарною, такою знадливою, такою відмінною від усіх жінок, аж він не розумів, чому ніхто не тремтить від хвилювання, слухаючи цокіт її підборів по вуличному бруку, чому ні в кого не завмирає серце від шелестіння оборок на її сукні, чому всі не божеволіють від кохання, вдихаючи її дзвінкий сміх. Він не пропустив повз увагу жодного її жесту, жодної зміни виразу на її обличчі, але не посмів підійти, боячись порушиш чари. Одначе, коли вона звернула в Портал писарів, де юрмився найгустіший натовп, Флорентіно Аріса збагнув, що ризикує втратити нагоду, про яку мріяв протягом років.