Генри Каттнер – Фантастика Всесвіту. Випуск 3 (страница 58)

— Заспокойтеся. Тепер і ви не голодуватимете. Я дам вам усе, що треба.

Лецвіт пішов углиб майстерні і зняв із цвяха невеличке полотно, на якому було зображене яблуко та склянка вина. Стара скоса стежила за ним, сердито підібгавши губи. Картину вона просто вихопила в нього з рук.

— Не дуже вона й велика, — різко зауважила стара. — Та й так добре. Дякую. Але дообідаю я все ж таки з вашої.

Вона знову втупилася в «Гармоніста», а тим часом у двері постукали. Лецвіт відчинив і побачив бідно вдягнену виснажену молоду жінку, яка тримала за руку блідого й аж наче очманілого хлопчика років семи-восьми. Жінка дивилась на художника боязко і з благанням, не знаючи, що сказати. Лецвіт запросив її до майстерні й підвів до одної з картин. Сторопілий хлопчик крутив на всі боки головою й задивлявся на все, крім картини. Нарешті якась деталь на ній привернула його увагу, він без зайвих слів зрозумів, що треба робити, й уже не гаяв жодної хвилини. Бабуся, що вже наситилася, тепер злими, колючими очима стежила за цими двома. А мати, не зважуючись сама скористатися з нагоди, тільки дивилась, як підкріплюється син, і скромно, аби переконати Лецвіта, що не зловживає його люб’язністю, розглядала шибки на вікнах.

— А ви ж чого не їсте? — підбадьорив її художник.

Вона вдячно всміхнулася до нього, нахилилась уперед, ніби збиралася кинутись на картину, і втупилася в неї ще жадібніше, ніж хлопчик. Довго дивився Лецвіт на ці дві тендітні постаті з вузькими, мов шийка в пляшки, плечима, на безкровні кощаві потилиці. А тоді приніс іще одну картину — невеличкий етюд із квітами, що його намалював два дні тому. Стара подибала за ним і прошепотіла:

— Не тринькайте своє добро на оті злидні! То нікчеми. Ледарі, нероби — ось вони хто. Зараз я їх сама вижену.

— Знаєте, мені так і кортить віддати їм вашу картину! — відрубав Лецвіт. — У вашому віці не варто перевантажувати шлунок.

Налякана стара притисла до себе картину й задріботіла, щось буркочучи, за двері. Коли мати з хлопчиком, нагодовані й забезпечені на майбутнє, теж пішли, Лецвіт замкнувся на ключ і вирішив нікому більше не відчиняти. «Скінчиться тим, що я не матиму й хвилини для роботи, — міркував він. — Так у мене скоро не залишиться жодного полотна». Та не встиг він узятися за пензель, як на сходах залунав тупіт багатьох ніг. У двері загрюкали кулаками. Почулися крики:

— Ану відчиняй, свинтусе! Ми ж знаємо, що ти не в Нью-Йорку. Та швидше, а то ми тобі покажемо, де раки зимують!

Сміючись, Лецвіт відчинив двері, і майстерня сповнилася веселим галасом. То прийшли його привітати монмартрські приятелі-художники. Вранці вони змовилися нічого не їсти і прийти о четвертій до нього на обід. З собою вони принесли квіти й шампанське. Майже всі — Лецвіта це розчулило і трохи засмутило — надягли свої найкращі костюми. Спершу гості, хоч і намагались поводитися за панібрата, губилися перед Лецвітом і ніяковіли, так ніби їхній друзяка враз став чужий і далекий. Та потроху вони оговталися, помітивши, що Лецвіт анітрохи не змінився. Ніяковість швидко зникла. Всі так розвеселилися, так розходились, що Жирафа захмеліла, не випивши й краплі вина, і знову виставила напоказ свої хлопчачі груди. Лецвіт завбачливо повідвертав усі свої картини лицем до стіни.

— Даруйте, — мовив він, — але мені треба збігати зараз в одній справі. За п’ятнадцять хвилин я повернусь, і одразу ж сядемо до столу. А поки що дуже прошу вас не розглядати моїх картин. Вони переб’ють вам апетит.

Він швидко піднявся нагору вулицею Верб, потім весело спустився на вулицю Габріель і постукав у двері майстерні в будинку № 97. Відчинив йому сам Пуар’є. Побачивши суперника, він аж здригнувся від несподіванки. Його очі, обведені жовто-чорними колами, налилися кров’ю.

— Чого припхався?

— Я прийшов попросити у тебе пробачення. То я послав сьогодні вранці до тебе журналістів. Я сказав їм, що ти мій найкращий приятель.

— Забирайся геть!

— Та годі-бо, ти ж мене не виженеш, коли я прийшов миритися. Я шкодую, що вранці так учинив. Я напишу до газет і все поясню. Якщо хочеш, напишемо разом. Згода?

Пуар’є не озивався. Він не підводив погляду від носаків своїх черевиків.

— Зараз у мене зібралися всі товариші. Але мені бракує тебе.

— Ну й розважайтеся собі на здоров’я, хіба ж я вам бороню! — відказав Пуар’є. — Але без мене. Це не моє свято.

Він так і стояв з похнюпленою головою. Вигляд у нього був дуже нещасний.

— Ось побачиш, ми напишемо до газет. І все відразу стане на свої місця. Я визнаю, що ставився до тебе по-свинськи й весь час тебе оббріхував. А й справді, ніяк не збагну: чого ми з тобою посварилися? Це тягнеться ще відтоді, як я мав майстерню на плавучій пральні. Стривай, мені здається, то сталося через Манетту — оту білявочку, яка тоді в мене жила. Вона ще трохи шепелявила й страшенно захоплювалася хінною настоянкою. Так, так, справді, через Манетту. Я подумав, що ти підбиваєш до неї клинці.

— Я вже гаразд і не пригадую, — відповів Пуар’є, ледь зашарівшись.

— Бач, який ти капосний, — розчулено мовив Лецвіт. — Я знаю, ти нишком відбив її в мене!

Пуар’є підвів голову й сором’язливо захихотів. Потім ступив убік, щоб Лецвіт міг увійти.

— Чхав я тепер на Манетту, — вів далі Лецвіт. — Уяви собі, я бачив її місяць тому. Вийшла заміж за якогось ювеліра з передмістя Сент-Оноре. Тепер у неї тільки й балачок, що про свій автомобіль, про своїх слуг, про свої прийоми.

Лецвіт пройшов на середину майстерні. Коли він побачив полотна Пуар’є, його погляд спалахнув лихим вогнем, вуста злегка стислися. Та Лецвіт усе ж таки опанував себе й, проковтнувши клубок у горлі, виголосив:

— Аж самому тепер дивно, чого це я їх так лаяв! Загалом я не маю нічого проти твого живопису.

Якусь мить Пуар’є дивився в порожнечу. Він збирався з духом.

— Я теж, — промовив він нарешті. — Про твої картини я теж не думав так погано, як казав.

Після цих признань обидва ніяково замовкли. Лулетта Бамбен, яка саме нагодилася до майстерні й побачила Лецвіта, аж заклякла від подиву.

— Здорова! — мовив гість, цілуючи її. — Ми тільки на тебе й чекали, щоб іти.

Узявшись попідруки, — Лулетта між двох колишніх ворогів, — усі троє вирушили на вулицю Святого Вінсента. Пуар’є йшов сумний; його гризла думка: чи не важить він оце своєю гідністю? Але товариші радісно й гучно привітали їхнє замирення, і вечірка тривала до пізньої ночі.

У наступні дні газети так само приділяли багато уваги Лецвітовим картинам. Інтерес громадськості був невтолимий, і більшість газет люди розкуповували до останнього примірника. З цього приводу одна з них зауважила, що від часів визволення жодна політична подія не викликала такої цікавості серед широких мас французів. Лецвітові за допомогою друзів та завдяки різним хитрощам ще тиждень вдавалось уникати журналістів. Та, зацькований, зраджений жінкою, яка в нього прибирала, він таки капітулював і прийняв журналістів у себе в майстерні. Його безліч разів фотографували і сяк і так, він виглядав далеко не блискуче й не знав, що відповідати на більшість із поставлених йому запитань: «Як ви працюєте? Що думаєте про живопис? Який вплив справить ваша творчість на живопис узагалі?» І ще десятки таких самих запитань, як оці. Поки він отак страждав, одна американська журналістка поцупила його зубну щітку й ґудзика від комірця, щоб повезти їх з собою до Нового Світу на згадку. Зарубіжна преса — спершу вона зустріла була Лецвіта з недовірою — теж зчинила довкола його поживного живопису неабиякий галас. «Чікаго геральд» за великі кошти відрядила до Парижа групу вчених, щоб ті вивчили Лецвітів живопис і визначили природу фізичних та хімічних чинників його поживних якостей. Вчені ретельно дослідили багато картин, узяли проби, поробили всілякі аналізи, але не знайшли нічого такого, чого б не було в картинах решти художників. Мистецтвознавці досягли не більше, ніж учені. Критики вивчали Лецвітів живопис прискіпливо і зі знанням справи, проте все, що вони писали, однаковою мірою стосувалося й картин багатьох інших художників, живопис яких не мав поживних властивостей. Це явище заскочило їх так зненацька, що отого зрозумілого й зручного, до якого вони звикли, тепер було не досить, аби засвідчити їхню обізнаність, а це ж бо чи не єдина мета будь-якої критики. Зрештою, не всі вони були прихильники Лецвіта. Декотрі критики ставилися до нього аж надто суворо, розцінюючи поживні якості його картин як явище досить курйозне — щось на зразок ярмаркового атракціону, те, що не має і не може мати нічого спільного з живописом.

З перших-таки днів Лецвіт постановив собі більш не читати статей про себе. І правильно зробив, бо те читання забирало багато часу й не давало працювати, а він ще ніколи не відчував такого творчого піднесення. Гучна слава майже нічого не змінила в його житті. Він знов усамітнився в майстерні, нових знайомств не заводив і від ранку до вечора (крім двох днів посту на тиждень, яких він суворо дотримувався) працював. Іноді до нього забігав на часинку хтось із друзів, щоб подивитись, як він пише картини, й повчитись. Вони дивувалися зі спокою і врівноваженості Лецвіта серед галасу, який здійнявся навколо його живопису. «Зрештою, — відповідав він, — зі мною нічого не сталося». Він казав це від щирого серця, але й сам помилявся. Бувало, він задивлявся на свої картини з щемкою тривогою, яка майже щоразу переходила в докори сумління. Він думав про ту могутню життєдайну силу, яка була прихована в його картинах і від якої ніхто не мав користі. Хист створювати поживні картини, здавалося, лягав на нього все тяжчим і тяжчим обов’язком, він почувався відповідальним за своє дивовижне обдарування. На вулиці, коли він здибував, бувало, немічне, виснажене маля, ці думки знов і знов починали нуртувати йому в голові. Одного разу Лецвіт вирішив відвідати директора сусідньої школи й подарувати йому одне зі своїх полотен, щоб допомогти харчувати учнів. Відтоді щотижня він прилаштовував отак по дві-три картини в школах свого кварталу. І невдовзі в майстерні у нього лишилося їх усього чотири. Але потреба в грошах змусила його продати ще одну. Торговець, що придбав картину, дав за неї шість мільйонів, а щоб облагодити справу якомога пристойніше, запропонував обмінятися розписками, позначеними заднім числом. У тих розписках ціна за картину значилася п’ятнадцять тисяч франків. Лецвіт на цю пропозицію, звісно, пристав.