Генри Каттнер – Фантастика Всесвіту. Випуск 3 (страница 18)
Я обняв її і, поцілувавши, запитав:
— Тепер краще?
— Трохи, — відповіла дівчина. — А звати мене Констанца.
— Це значить «постійна», — зауважив я, — а тому я зараз замкну двері, відключу дзвінок і увіпхну телефон у холодильник. Згода?
— Хіба я можу перечити, — зітхнула Констанца. — Адже я хочу одужати.
Наступного ранку Констанца приготувала сніданок і пішла на роботу, а я надрукував дві строфи пісні. Раптом хтось щосили загрюкав у двері. Я відчинив і побачив директора електростанції.
— Цього я від вас ніяк не сподівався! — загорлав він і, вскочивши до кімнати, упав у крісло для відвідувачів. — Ніяк!
— Наскільки я розумію, мова йде про вашу подругу? — запитав я ввічливо. — Чи не бажаєте випити?
— Подругу? — вигукнув він, відсапуючись, — Ви її знаєте? Звичайно, мова не про неї, а про п’ятсот тисяч кіловаті.
— Он як, — сказав я і замовк.
— Мій комп’ютер показує, що ви їх учора витратили, — шаленів директор, — точно — п’ятсот тисяч один ват і дев’ять десятих! Ви хотіли дати мені випити?
— Будь ласка, — сказав я і налив йому коньяку, що його він приніс напередодні, — у мене вчора були ввімкнуті тільки світло, холодильник і телевізор, Може, ваш комп’ютер хибить?
— Він не міг схибити, він ніколи не помиляється, — скрикнув директор і понюхав стакан, — що це за пійло ви мені підсунули?
— Ось це, — сказав я і показав пляшку. — Мій лічильник крутить тільки до дев’яти тисяч дев’яносто дев’яти і знову перемикається на нуль, так що якби я навіть і витратив ваші кіловати, ви не змогли б цього довести. Та і навіщо вони мені?
— А я хіба знаю? — вигукнув він і, затиснувши носа, спорожнив свій стакан. — Так чи так, а кіловат не стало, і тепер мене, щоб покарати, переведуть на рюгенський[5] маяк. Як посувається пісня?
— Посувається, — сказав я.
— Он як! — вигукнув директор. — Ану, покажіть!
Він скочив, витяг з друкарської машинки аркуш і голосно прочитав:
Обличчя його побагровіло і він закричав:
— Але це ж добре! Інстанція — це вороги, так? А далі що за строфа?
Він прочитав:
— Чудово! — вигукнув він. — Такого я від вас навіть не сподівався! Через рік усі забудуть, що я покараний директор, усі знатимуть мене як директора, який наказав написати цю пісню, і я стану директором атомної електростанції!
Він відрахував на підлокітник крісла десять купюр по сто марок і сказав:
— Все. Два роки світло і газ безкоштовно я влаштую, а от ангорської кішки у мене саме немає. Між іншим, як на вашій канапі опинився цей чорний шовковий шарф?
— Мабуть його забула ваша подруга, вона була тут учора у справах пісні, — відповів я.
— Ах, так, — сказав директор. — Знаєте що, а візьміть замість ангорської кішки мою подругу. Мені все одно треба позбутися її, вона вчора подзвонила мені додому і до апарата, звичайно, підійшла дружина.
— Ви не хочете принаймні спитати вашу подругу, перш ніж дарувати її? — спитав я і зашарівся.
— Я не дарую, а сплачую нею рахунок замість ангорської кішки, — пробурчав директор, — а запитати в неї можете і ви, коли прийде по шарф. Вибачте, мені треба на підприємство.
Я пішов до кухні і розтовк у ступці розмарин, волошки та грецький майоран, щоб приготувати печеню з яловичини. Об одинадцятій з’явилась Маленька лілова туманність.
— Я бачу, ви в доброму гуморі, — сказала вона. — Берете день?
— Охоче, — відповів я. — Але чому мій електричний годинник на стіні іде в зворотному напрямку, чорно-білий телевізор показує дивне кольорове зображення, а у директора електростанції зникло п’ятсот кіловат?
— Ну, — сказала Маленька лілова туманність, — якщо створюєш з небуття день, таке може трапитися.
Вона витягнулась у напрямку годинника, і він знов пішов уперед.
— Телевізор я залишу кольоровим, а то можу спалити, — провадила вона, — а ті кіловати поверну, якщо для вас це так важливо. Де ви хочете провести дарований день?
— З подругою де-небудь на острові в південному морі, — сказав я. — До речі, звідки він у вас?
Маленька лілова туманність зосередилась і запитала:
— Будь ласка, як буде «всесвіт» у множині?
— Ніяк, — відповів я, — «Всесвіт» означає «весь світ», тому може бути тільки один всесвіт.
— Ми також так думали, — похмуро сказала Маленька лілова туманність. — Ваш всесвіт розширюється, так?
— Астрономи стверджують, що так, але я ніколи не розумів, куди він має розширюватись, — відказав я, — Може, все ж налити коньяку?
— Наш всесвіт зменшується, — промовила Маленька лілова туманність.
— То наш розширюється за рахунок вашого? — запитав я, налив коньяк у дві склянки і поставив одну до крісла для відвідувачів. Маленька лілова туманність розстелилась біля склянки, відпливла назад до крісла і стала блідо-зеленою. Склянка була порожня.
— Не знаю, — сказала вона.
— То ви не все знаєте? — здивувався я.
— Ради бога! — вигукнула Маленька лілова туманність. — Великі зелені туманності, вони хотіли знати все. Хіба я не маленька і не лілова?
— Саме зараз ви напрочуд зелені, — сказав я.
— Це від коньяку, — сказала Маленька лілова туманність і почала обертатися навколо самої себе, поки знов не стала ліловою. — Як ви не падаєте, коли п’єте його?
— Така вже в мене професія, — відповів я. — Так що ж було з великими зеленими туманностями?
— Через те, що вони хотіли все знати, вони росли і росли, — сказала Маленька лілова туманність. — І чим більшими вони ставали, тим більше виявлялося речей, про які вони нічого не знали. Врешті-решт вони стали такими великими, що навіть про себе не все знали, а коли перші з них стали завбільшки, як двісті ваших галактик, вони розвалилися.
— І з того часу ваш всесвіт зменшується? — запитав я.
— Не тільки це, — відповіла Маленька лілова туманність. — У деяких місцях час іде назад, тобто звільнюється.
— А ви збираєте і розподіляєте його у нас?
— Все одно ви — єдині розумні істоти у вашому всесвіті, — пояснила Маленька лілова туманність. — Але коли вам холодно, ви ж не збираєте тепло, що летить у просторі, а палите вугілля. Ми розпорошуємо зірки.
— І скільки днів дає одна зірка? — спитав я.
— Ви маєте на увазі, скільки зірок дають один день? — перепитала Маленька лілова туманність. — Я гадаю, пара сотень. До речі, день розраховано лише на одну особу, але ми втиснемо його між двадцять чотирма і нуль годинами так, що ваша подруга і не помітить вашої відсутності.
Я вилив свій коньяк назад у пляшку і сказав:
— Певне, у вас є ще якісь тут справи.