Генри Каттнер – Фантастика Всесвіту. Випуск 3 (страница 137)

Він знав себе добре: попри те, що все життя його мучив хронічний запор, за багато років шлунок зрадив його на людях лише три або чотири рази, і в тих трьох або чотирьох випадках йому таки довелося капітулювати. Тільки опиняючись у такій безвиході, він по-справжньому розумів, скільки істини у фразі, яку полюбляв повторювати жартома: «Я в Бога не вірую, але боюся його». Тепер ця істина знову постала перед ним у всій своїй грізній реальності: він хотів помолитись, але жодної молитви не міг пригадати. Коли він був малим, інший малий навчив його чародійних слів, які нібито допомагали влучити у пташку камінцем: «Приціляюся як треба, неодмінно влучу в тебе». Він випробував це закляття, коли вперше пішов до лісу з новою рогаткою, і пташка впала, ніби вражена блискавкою. Голова у нього пішла обертом, і він подумав, що дитяча примовка допоможе і в цій халепі, отож повторив закляття з тією самою палкою вірою, з якою проказують слова молитви, але бажаного наслідку не сталося. Кишки йому скрутило, наче хтось намотував їх на металеву спіраль, в животі, де клубочилася дедалі густіша й болючіша піна, пролунав стогін, він весь укрився холодним потом і мусив підвестися зі стільця. Служниця, яка принесла йому каву, перелякалася, побачивши його бліде, як у мерця, обличчя. Він насилу видихнув: «Це від задухи». Служниця відчинила вікно, думаючи зробити йому приємність, але післяполудневе сонце вдарило йому просто в обличчя, і довелося зачинити стулки знову. Він зрозумів, що більше не витримає й хвилини, і тут з’явилася Ферміна Даса, майже невидима в сутіні. Побачивши його в такому стані, вона злякалася.

— Можете зняти піджак, — сказала вона йому.

Сильніше, ніж смертельний заворот кишок, боліла йому сама думка про те, що Ферміна Даса почує бурчання в його животі. Але він знайшов у собі сили прожити ще одну мить, тільки аби сказати: ні, він лише прийшов запитати в неї, коли вона зможе прийняти його з візитом. Вона, стоячи, збентежена, відповіла:

— Ну, коли вже ви тут…

І запросила його пройти на терасу патіо, де буде, мовляв, не так жарко. Та він відмовився, і голос його здався їй тяжким зітханням, у якому відчувався глибокий жаль.

— Я хотів би прийти завтра, якщо дозволите, — сказав він.

Ферміна Даса згадала, що завтра буде четвер, день, коли її пунктуально навідувала Лукресія дель Реаль дель Обіспо, й оголосила йому своє рішення:

— Післязавтра, о п’ятій.

Флорентіно Аріса подякував, трохи підняв капелюха, даючи зрозуміти, що йому треба негайно йти, і пішов, не покуштувавши кави. Ферміна Даса залишилася стояти посеред вітальні, розгублена, не в змозі збагнути суть того, що сталося, і так стояла, аж поки з вулиці долинув гуркіт автомобільного двигуна. А Флорентіно Аріса якнайзручніше вмостивсь на задньому сидінні, заплющив очі, розслабився й зробив те, чого давно вимагало змучене болем тіло. Відчуття було таке, ніби він знову народився на світ. Шофер, який по стількох роках служби вже ні з чого не дивувався, лишився незворушний. І тільки коли відчиняв йому дверцята машини перед під’їздом будинку, сказав:

— Стережіться, доне Флоро, це скидається на холеру.

Але то було те саме, що й завжди. Флорентіно Аріса склав подяку Богові в п’ятницю рівно о п’ятій, коли служниця провела його через напівтемну вітальню на терасу патіо, і там він побачив Ферміну Дасу біля столика, накритого на двох. Вона запропонувала йому на вибір чай, шоколад чи каву. Флорентіно Аріса попросив кави, щоб була дуже гаряча й дуже міцна, і господиня дому дала відповідний наказ служниці.

— А мені принеси те, що й завжди.

«Те, що й завжди» було міцним напоєм із суміші розмаїтих східних чаїв, що збадьорював її після сієсти. Коли Ферміна Даса допила свій трунок, а гість спорожнив чашку з кавою, обоє на той час уже почали й урвали кілька тем для розмови, не стільки тому, що вони їх цікавили, скільки бажаючи уникнути інших тем, яких ні він, ні вона не наважувалися зачепити. Обоє почувалися скуто, не розуміючи, що вони тут роблять, так далеко від своєї юності, на терасі з підлогою, схожою на шахівницю, в нічийному домі, де, здавалося, й досі пахло квітами похоронних вінків. Уперше сиділи вони одне навпроти одного на такій короткій відстані й мали досить часу, щоб спокійно роздивитись одне одного через півстоліття, і обоє бачили одне одного такими, якими вони насправді були: двоє старих людей, на яких уже чатувала смерть, людей, що не мали між собою нічого спільного, крім спогадів про ефемерне минуле, яке належало не їм, а двом молодим, дуже несхожим людям, що могли б бути тепер їхніми онуками. Вона подумала, що він нарешті переконається в нереальності своєї мрії і цим спокутує свою зухвалу вихватку.

Щоб уникнути ніякових мовчанок чи небажаних тем, вона поставила йому кілька елементарних запитань про річкові пароплави. Їй видалося неймовірним, що він, будучи хазяїном, подорожував на пароплаві лише один раз у житті, багато років тому, коли, власне, не мав ніякого стосунку до фірми. Вона не знала, чому так сталося, і він продав би душу дияволові, аби розповісти їй про все. Вона теж погано знала річку. Її чоловік терпіти не міг гірського повітря Анд і пояснював це розмаїтими аргументами: мовляв, висота таїть у собі неабиякі небезпеки для серця, там легко дістати запалення легенів, люди там нещирі, вони не довіряють центральному урядові — і цілком слушно. Отож вони об’їздили півсвіту, а своєї країни зовсім не знали. В ті часи гідроплан фірми «Юнкере» робив поштово-пасажирські рейси від селища до селища в долині Магдалени, схожий на велетенського коника з алюмінію, маючи на борту двох членів екіпажу, шістьох пасажирів та мішки з поштою. «Це ніби летюча домовина», — зауважив Флорентіно Аріса. Ферміна Даса брала участь у першому польоті на повітряній кулі, й хоча вона не пережила тоді з цього приводу глибокого хвилювання, але сьогодні їй майже не вірилося, що це вона колись наважилася на таку авантюру. «Тепер усе інакше», — сказала вона, маючи на увазі, що це вона сама змінилася, а не способи подорожування.

Часом її увагу привертав гуркіт літаків. На соту річницю з дня смерті Визволителя вона бачила, як вони пролітали зовсім низько, роблячи карколомні маневри. Один із них, чорний, мов велетенський стерв’ятник, пролетів, мало не черкаючи об дахи будинків кварталу Ла Манга, зламав крило, зачепившись за верхівку високого дерева, і повис, застрягши в електричних проводах. Але навіть після таких спостережень Ферміна Даса не призвичаїлася до літаків. Її навіть ніколи не розбирала цікавість поїхати до затоки Мансанільйо, де приводнювалися гідроплани, після того як катери митного нагляду проганяли звідти рибальські човни та прогулянкові шлюпки, яких із кожним роком ставало все більше. Вже старою, як оце тепер, її обрали, щоб вона піднесла букет троянд Чарльзові Ліндбергу[67], коли той прилетів сюди з візитом доброї волі, й вона не могла збагнути, як такий рослявий, такий гожий білявий чоловік міг уміститися в апараті, зробленому, як їй здалося, з гофрованої бляхи, в апараті, що його двоє механіків штовхали з хвоста, аби допомогти йому злетіти в повітря. Їй не вкладалося до голови, що літаки, які здавалися не набагато більшими, могли брати на борт по восьмеро людей. Зате їй розповідали, що подорожувати на річкових пароплавах — це справжня втіха, бо їх не гойдає, як ото морські кораблі, хоча для них існують свої небезпеки, куди серйозніші, — скажімо, піщані обмілини та наскоки розбійницьких ватаг.

Флорентіно Аріса пояснив їй, що все це легенди давніх часів, а нинішні річкові пароплави мають танцювальний салон, каюти на них не менш просторі й розкішні, ніж номери в готелі, з окремою ванною та електричними вентиляторами; що ж до збройних нападів, то їх не було, відколи закінчилася остання з громадянських воєн. Крім того, він розповів їй із самовдоволеним відчуттям особистого тріумфу, що подібні досягнення стали можливі передусім завдяки свободі судноплавства, якої домігся він і внаслідок якої виникла конкуренція: замість однієї компанії, як то було колись, тепер існувало аж три, і всі вони процвітали. Одначе швидкий розвиток авіації становив реальну небезпеку для них усіх. Ферміна Даса спробувала його заспокоїти: мовляв, пароплави існуватимуть завжди, бо ніколи не знайдеться багато божевільних, схильних сідати в апарат, суперечний, здавалося, самим законам природи. Потім Флорентіно Аріса заговорив про поступ у розвитку пошти: тепер, мовляв, і доставляють, і розносять її куди швидше та надійніше, — він казав це з таємним сподіванням, що Ферміна Даса згадає про його листи. Та вона про це не згадала.

А втім, незабаром така нагода виникла сама собою. Вони вже відійшли далеко від цієї теми, коли служниця урвала їхню розмову, передавши Ферміні Дасі листа, якого щойно приставили спеціальною міською поштою, — цей вид послуг запровадили зовсім недавно, поширивши й на листи систему доставки телеграм. Ферміна Даса, як то бувало з нею завжди, не могла знайти окулярів, щоб прочитати, від кого лист. Флорентіно Аріса лишився незворушний.

— Нема потреби шукати окуляри, — сказав він. — Цей лист — від мене.

Так воно й було. Він написав його вчора, в жахливому стані депресії від того, що ніяк не міг забути, якою ганьбою скінчився його перший марний візит. У листі він перепрошував за зухвалість — що з’явився до неї з візитом без попереднього дозволу — і відмовлявся від наміру прийти знову. Листа він не роздумуючи вкинув у поштову скриньку, а коли добре все обміркував, було вже пізно взяти його назад. Проте йому здалися зайвими всі ці пояснення, і він лиш попросив Ферміну Дасу зробити йому ласку й не читати листа.